3-го липня 2013 року в Києві відбулися ніби парламентські слухання “Українська трудова міграція: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”. "Ніби" тому, що вперше за період практикування таких слухань вони відбулися не в залі засідань Верховної Ради, а в приміщенні... кінотеатру і без радіотрансляції. Депутатів теж, м’яко кажучи, було не густо. Я як представник Комісії людських та громадянських прав Світового Конгресу Українців зі щирим інтересом спостерігав, як у такій невимушеній обстановці заробітчани щось хотіли випросити у тих, хто на них плює.

Факт проведення такого заходу, ставлення до нього влади і так званої опозиції та виступи лідерів заробітчанських громад свідчать про глибоке невігластво заробітчан та їх представників щодо свого статусу і політичної ситуації довкола них.

Тож декілька слів для усвідомлення заробітчанами свого місця, на яке їм натякнула влада, буде, сподіваюся, для заробітчан корисними. А вжиті порівняння, після хвилі негативних емоцій, стануть подразником для продукування правильних думок.

Явище рабства виникло, ймовірно, одночасно з появою перших людей. Традиції рабства на території України теж сягають сивої давнини. Відомо, що скіфи торгували з грецькими містами пшеницею, яку виростили явно не царські скіфи. Ґоти уклали з римлянами угоду на щорічну поставку 40 тисяч рекрутів до римських легіонів. Гуни поперед військ антського союзу ставили слов’ян. Руси були не гірші хозар: Хельга частину підкорених деревлян продала у рабство, а її синок Сфентослав, сидячи в Болгарії, срібло, вино та коней міняв на поставлену з остогидлої батьківщини челядь. Про важку і небезпечну роботу татар по ловлі ясиру написано цілі повісті й романи. Згодом москалі принесли кріпосництво і в колгоспи.

У 19-му столітті прогресивне людство у тривалій боротьбі добилося заборони торгівлі людьми. Здавалося, що з рабством покінчено – наступила епоха вільної праці вільних людей у світі вільному від примусу до праці. Та дійсність свідчить про інше: прогресивне людство придумало прогресивнішу форму рабства – з рабами і рабовласниками, але без работорговців. Якщо комусь буде сумно від зникнення професії «работорговець», то він може погодитися на наявність професії «рабовласник із сумісництвом посади работорговця у вільний від основної роботи час».

Для допитливого читача свої дещо нестандартні погляди спочатку обґрунтую загальнодоступною інформацією із життя української економіки.

Згідно з офіційними даними НБУ приблизно 7 млрд. доларів щороку заробітчани надсилають до України через банки. На думку економістів разом із коштами, що ввозять заробітчани приватно, можна говорити про щонайменше 25 млрд. доларів на рік. Приблизно така ж сума коштів вивозиться олігархами з України, а потім повертається для скупки майна під назвою «інвестиції». Ця сума співставима з Державним бюджетом України.

Тепер щодо живого товару. Надзвичайним досягненням цивілізації є те, що за сучасними рабами не потрібно бігати по просторах України чи Африки, не потрібно перейматися доставкою до місць збуту товару, охороною, нічліжками, рекламою і таке інше. Товар сам виявить бажання, доб’ється візи, за свій кошт купить квиток, сам перейматиметься рештою проблем. Для цього досить створити у різних державах різні умови проживання їх мешканців.

Це крутіше ніж у вислові періоду влади КПСС: «Ми нє пашем, нє сєєм, нє строім, ми ґардімся абщєствєнним строєм».

Про рабовласників теж коротко. Вони є внутрішні і зовнішні. І ті й інші зацікавлені, щоб для мешканців України існували нікчемні умови існування. У допитливого читача з розумінням зацікавленості у цьому місцевих рабовласників питань не має бути. А от який інтерес у безладі в Україні у цивілізованої Европи? Крім дешевої робочої сили вона отримує певну внутрішню стабільність свого існування. Адже у випадку (гіпотетичному) повернення в Україну 5-ти мільйонів трудолюбивих християн-заробітчан на їх місце в основному прийдуть ті, хто буде заробляти гроші не важкою роботою на будівництві чи доглядом немічних і їх сопливих нащадків. І релігія в Европі так дивись років через кільканадцять буде вже інша. Не даром араби Париж уже називають Багдад-на-Сені..

Насамкінець по суті обговорюваних у кінотеатрі проблем заробітчан.

Можна як завгодно багато говорити про порушення виборчого права заробітчан. Але 2012 року, наприклад, в Італії явилося проголосувати трохи більше 1 тисячі заробітчан. Це що? У Римі, Неаполі та Мілані працює така кількість заробітчан? Ні. Просто десятки тисяч рабів щасливі з того, що у тій чи іншій мірі долучилися до цивілізованого життя, а тому внутрішні проблеми країни їх походження не є їх особистими проблемами, нема бажання сприяти вирішенню проблем залишених рідних і проблем України в цілому. Простіше кажучи, їм глибоко начхати на порушення виборчого права. Рабам воно ні до чого. І розмови-погрози про те, що повернуться в Україну люди, які відчули смак свободи і візьмуться наводити лад, є маячнею – не здатен добровільний раб на гідний вільної людини вчинок.

Ще одна проблема – відсутність бланків паспортів. Та дадуть (і вже дали) вам паспорти, бо не для того вам створили умови для виїзду на заробітки.

Та й закон про оподаткування ввезених заробітчанами коштів мародери приймуть без урахування точки зору заробітчан. І перший дзвоник уже є – прийнято рішення при посольствах увести посаду податкового аташе.

Ну а те, що в дипломатичних представництвах вас зневажають, зокрема спілкуються з вами мовою національної меншини, то і в Україні окупанти українців теж зневажають.

В цілому «слухання» нагадали анекдот періоду колгоспів:

Скаржиться колгоспниця дільничому міліціонеру:

- Сапаю я буряки, а ззаду підходить голова колгоспу і давай мене ґвалтувати.

- Ну а ти що?

- Як що? Я ж САПАЮ!!!

Володимир Богайчук, член Комісії Людських та Громадянських Прав СКУ
Інф.: slovoidilo.com

 

Коментарі