ЗБАЙДУЖІЛІ
Моє покоління - унікальне. Унікальне у своєму неймовірному занепаді, розгубленості  з приводу того, куди і навіщо ми прямуємо. Так, ми не пережили ані великої війни, ані великої депресії, перед нами не майоріли знамена Третього рейху і не сяяла зоря загірної комуни. Ми не знаємо смаку тих “грёз”, хай навіть фантастичних і зумисних, які колись об'єднували мільйони людей і надавали їхньому життю сенсу. Проте саме нам випало на долю страшне прокляття часу - побачити світ байдужості, світ без мети. Ми є і живемо у світі напівлюдей, що по суті своїй, страшний демос, у якого виродилися всі почуття, крім голоду, холоду і пристосування.

Я часто думаю, що таке наше суспільство в якійсь мірі схоже на звіра. Якщо звір хоче жити, він буде чинити опір і чіплятися за кожну можливість. Захищати себе. Кусатися. Дряпатися. Намагатися видертися. Але коли сили його покидають, він просто змириться. І його не можна в цьому звинувачувати. Швидше за все, він зробив все, що міг.
Якщо наше суспільство не здатне захистити саме себе, покірно ковтає власне знищення, значить, воно визнає свій останній подих. Йому вже ніщо не допоможе. Марно робити уколи, намагаючись оживити. Марно провокувати. Марно плакати. Марно волати про допомогу… Ми не живемо в “епоху тотального байдужості”, ми живемо в епоху тотального вмирання.

Втім, більшості з нас просто плювати на все це, окрім своїх особистих проблем. І для цієї більшості Хмельницький - це вулиця. Грушевський - це пам'ятник. Мазепа - це десять гривень. Нас уже давно перестали цікавити наша країна, історія та культура, а тим паче ми навіть не задумуємось над тим, чому нам, українцям так погано живеться і в чому криються наші біди.

Пригадую, як колись, років з десяток тому, у ЗМІ я прочитав інформацію про те, що десь в Африці люди живуть на один долар в день. Я дивувався, як можна прожити всього на один долар, якщо тобі й п'ятдесяти не вистачає. Потім я почав розуміти, точніше, звикати до того, що вижити можна і на один долар на день. Просто затягуєш пасок, спочатку відмовляючись від зайвого, потім від необхідного - і живеш... Головне, щоб твоєму важкому становищу було якесь виправдання, а попереду майоріло хоч якесь майбутнє. З надією можна і потерпіти. З таким терпінням і живе Україна в очікуванні завтра, знижуючи рік до року свої потреби і знаходячи виправдання у злиднях.

Подумати тільки, за роки своєї незалежності Україна без воєн, голодоморів, чи інших жахіть катаклізмів, відомих нам з історії, втратила близько семи мільйонів своїх синів і дочок! Ще більше п'яти мільйонів українців шукають щастя за її межами і з доброї волі ВЖЕ НІКОЛИ не повернуться додому. Вони біженці країни, що зруйнувала себе без війни. Батьківщина їх не чекає. Батьківщині вони не потрібні. А любити Україну краще всього, перебуваючи далеко від неї, сподіваючись, що рано чи пізно, тут усе налагодиться і без  власної  на те участі.
Занадто сильно перекрутили наше політичне життя, оскільки будь-який подібний дискурс не веде нас до якихось філософських міркувань, а лише зіштовхує до копирсання в якомусь давно нечищеному нужнику.

Це нісенітниця, що на Україні немає людей, які не розуміють, що відбувається, і куди котиться країна, тільки от говорити всю правду чомусь уперто ніхто не хоче, бо розуміє, що це перекреслить майбутнє будь-якого політика. Якби у України був великий герб, то на ньому слід було б написати девіз: “Ми віримо у брехню, тому що боїмося визнати правду”.
Раніше мені важко було зрозуміти, чому при відсутності тотальної русофобії в українському суспільстві, попит на русофобські сили все-таки існує. Чому історична єресь на Україні настільки популярна, що в неї вірять навіть росіяни. Потім я зрозумів, у чому справа. Ідея про обраність українців дозволяє навіть найпримітивнішому чоловічкові відчути себе великим і безгрішним. У нас завжди і у всьому винен хтось інший: то кривавий царизм, то більшовизм, нещодавно був винен кучмізм, тепер – Янукович і його режим.  Але  ми – ні, ми ніколи не були винними. Ми - народ-жертва. Нам легко визнати кого і що завгодно мерзенним, нікчемним і жахливим, але дуже важко такими визнати себе, бо для цього треба мати сміливість подивитися на себе з боку, покаятися за свої гріхи і прийняти хоча б краплинку своєї відповідальності за минуле і сьогодення.

В кінці 80-х років ХХ століття багато українців мріяли про те, якими стануть багатими і щасливими, якщо житимуть в окремій незалежній державі. Все повинно було з’явитись: нова економіка, нове мистецтво і культура, зрештою - нова людина, а не мерзенний "совок". Однак, нічого не з'явилося. І світле майбутнє щодня віддаляється разом із вкладом гетьмана Полуботка, золотом Мазепи, силіконовою долиною Ющенка, енергетичною незалежністю від Росії всіх разом узятих президентів.
Тому не потрібно апелювати до совісті вмираючого звіра - "не вмирай, не хворій". Він згортається в калачик і все одно хворіє, все одно вмирає. Сумно дивлячись на тебе.

Не потрібно намагатися апелювати до совісті апатичного суспільства - "восстаньте, прокиньтеся". Суспільство вже розуміє, що йому ніщо не допоможе. Кожен хоче дожити і померти поодинці.
Не звинувачуйте порожні очі, байдужі і апатичні, які ви зустрічаєте всюди: в метро, на вулицях, на трасах, у містах і селах. Просто пошкодуйте і попрощайтеся. Подумайте, що у вас вони не набагато кращі.

Руслан Секела, Голова  ВК “НАСТУП”,
для "Волі народу"

Коментарі