Журналіст Павло Січкар: Друзенко прославляє "справедливу" комуністичну ідеологію і засуджує український націоналізм
"Публічний інтелектуал" (так себе позиціонує Друзенко) перекручує історію, артикулює кремлівські наративи про придуману Україну; про те, що українська нація... виникла в надрах Російської імперії, яку сама творила.
Автор констатує, що українці "прагнули соціальної справедливості більше, ніж незалежності". Тому нібито не можна розглядати комуно-совєтський режим як окупаційно-колоніальний.
Прикро, що така публікація з'явилась у колись авторитетній газеті, та ще й під час війни.

Стаття Геннадія Друзенка, опублікована 15 січня 2022 року в "Деркалі тижня", називається "Хибний діагноз, або Невивчені уроки минулого"

Ось лише деякі "перли" із статті "публічного інтелектуала" Друзенка:

Безліч фактів свідчать, що Україна ніколи не була колонією Росії. Натомість козацька еліта (українська нація з’явиться на світ набагато пізніше) виступила співтворцем Російської імперії, а українці — співтворцями СРСР.

Російська імперія точно не була державою великоросів... Чорношкірий прадід Пушкіна Абрам Ганнібал зміг дослужитися до генерал-аншефа й отримати дворянський титул у Російській імперії, що свідчить про надзвичайну на той час відкритість і стрімкі соціальні ліфти тієї держави, якими козацький стан активно користувався (згадаймо запаморочливу кар’єру братів Кирила то Олексія Розумовських, що є чудовою ілюстрацією приповідки «з грязі в князі»).

У свідомості українців головним ворогом виступали поляки, а не «московити», підтверджує той промовистий факт, що на початку ХХ сторіччя Правобережна Україна була вкрай монархічною й лояльною до російського імператора, якого українці завжди підтримували під час польських повстань ХІХ сторіччя.

Українська модерна нація (як і інші європейські нації) буквально визрівала в лоні імперій. Спочатку як культурна окремішність, а згодом сформувалася претензія на політичну автономію у складі Росії та Австро-Угорщини (які були поліетнічними імперіями, а не національними державами), відповідно великоруського чи австрійського й угорського народів.

Українські еліти стали обережно подумувати про більшу політичну суб’єктність у складі Російської імперії. Міхновський зі своїми ідеями незалежної України на початку ХХ сторіччя видавався українським елітам небезпечним радикалом, а не виразником vox populi — голосу народу.

Центральна Рада (УНР, - Ред.) фактично без бою програла Україну більшовикам, які прийшли до влади на дев’ять місяців пізніше і мали відтворювати державність, фактично, з хаосу й руїн. Центральна Рада опинилася фактично безпорадною перед (увага!!!) сімома (лише сімома!!!) тисячами муравйовських зарізяк? І здала їм півмільйонний Київ, у якому було дев’ять тисяч українського війська з начебто лояльних до Центральної Ради 20 тисяч?

Революція 1917 року змусила українців приймати передчасні (!!!) пологи політичної нації.

Центральна Рада до останнього не наважувалася проголошувати повну незалежність України від Росії. Від Першого Універсалу, що декларував: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям», до Третього, що проголошував створення УНР, але «не відділяючись від республики Російськоі і зберігаючи єдність іі» з метою «помогти всій Росіі, щоб вся республика Російська стала федерацією рівних і вільних народів». До речі, Третій Універсал був проголошений уже після (!!!) більшовицького заколоту в Петрограді. До повного розриву з уже червоною Росією УНР спонукали не внутрішня логіка чи суспільний запит, а тиск Центральних держав на мирних перемовинах у Бересті, що й дозволило представнику Другого Райху на тих переговорах, генералові Максу Гофману, пізніше написати у спогадах: «Я придумав Україну».

Українці саме тому й вагалися між Центральною Радою, гетьманом та Директорією..., що соціальне питання було для них не менш важливим за національне.

Коли ми розглядаємо радянський період в історії України як окупаційно-колоніальний, ми ставимо хибний діагноз хворобі, що погубила нашу державність століття тому. Українці масово й активно долучилися до комуністичного експерименту саме тому, що прагнули соціальної справедливості більше, ніж незалежності. Ідея побудови справедливого суспільства на той час не мала собі рівних за привабливістю.

Українці кінця 1910-х — 1920-х жили в часи, коли комуністична ідея була «молодою, сильною, з нерозтраченою магією погибельного романтизму та утопічних надій». І тому сьогодні сумно й смішно спостерігати, як адепти націоналізму — іншої тоталітарної спокуси першої половини ХХ століття — безапеляційно засуджують комунізм.

В окупаційно-колоніальній парадигмі неможливо зрозуміти, чому сталінський режим винищив не тільки представників українського «розстріляного відродження», а й квіт російської культури.
Бачити в Радянському Союзі тільки «зросійщення» та «колонізацію» України — означає бачити краплі, та не бачити дощу.

Об’єктивні успіхи в електрифікації, індустріалізації, урбанізації, боротьбі з неписьменністю, масовими хворобами, створенні ефективної й доступної системи охорони здоров’я та загальної освіти, доступності університетської освіти, масовому забезпеченні громадян житлом і забезпеченні відносної соціальної справедливості та соціальних ліфтів — створили радянській владі високу легітимність в очах, зокрема й українських громадян СРСР.
СРСР помер, але своїм 70-річним існуванням він змінив весь світ, який під загрозою і спокусою комунізмом став набагато справедливішим та гуманнішим. Принаймні в соціальному сенсі.

Сильний має мужність дивитися правді у вічі, визнавати власні помилки та брати на себе відповідальність за скоєні злочини. А українці накоїли їх чимало. Зокрема знищуючи інших українців під час визвольних змагань, встановлення радянської влади, страшного Голодомору, Другої світової війни чи задушливих часів Щербицького-Федорчука (обидва, до речі, теж етнічні українці).

Національна державність — це лише оболонка, посудина, яка може бути наповнена дуже різним змістом. І якщо у формулі державності бракує соціальної солідарності та справедливості, це дуже нестійка сполука.

Аби вистояти в наш критичний час і не скотитися до чергової руїни (яка для українців завжди закінчується поверненням у «русский мир»), нам потрібно засвоїти уроки імперського та радянського періодів у нашій історії. Відмовитися від спрощено-хибного наративу жертви. Зрозуміти, навіщо козацькі еліти й інтелектуали-могилянці допомогли Петру І та його наступникам і наступницям збудувати Російську імперію. Бо це урок стратегічного і геополітичного (а не примітивно-догматичного) мислення на століття наперед. А також усвідомити, чому століття тому українці підтримали радянську владу і масово переходили на бік червоних. Не розкопуючи небіжчика СРСР, ми маємо успадкувати від нього етос соціальної справедливості та солідарності, який перетворює маси на спільноту.

Як кажуть, NO COMMENTS. З "публічними інтелектуалами" рівня друзенка, напевно, не варто вступати в полеміку. Українці - мудрі і розберуться самі, що до чого. Нам своє робить.
Але вкотре звертаю увагу на необхідність правдивого висвітлення історії Українського державотворення, щоб її вкотре не спаплюжили горе-друзі-друзенки.
Будьмо пильні!

Павло Січкар, журналіст,
для порталу "Воля народу"

Коментарі