100-річчя подвигу Героїв Базару та їх вшанування
Саме в ці дні, у листопаді 1921-го, у містечку Базар Житомирської области кінна дивізія Котовського розстріляла 359(361) полонених воїнів армії УНР, учасників Другого зимового походу.
Серед них були представники фактично всіх нинішніх областей України — від Львівщини до Донеччини. Приречених вояків вишикували перед ровом-могилою та запропонували покаятися і перейти на бік червоних катів. На що козак Степан Щербак гнівно викрикнув: "До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить!".
Після цих слів українскі вояки стали струнко та з військовою честю і гідністю почали співати український славень. А розстріл, як згадують очевидці, тривав усю ніч – на очах у селян, силоміць зігнаних із довколишніх сіл.

Саме після злочинного розстрілу Героїв Базару Українська Народна Республіка остаточно була окупована більшовицькою Московією у вигляді маріонеткової УРСР аж до 24 серпня 1991 року.        
                                                                                             
Щоб відновити історичну справедливість, у парламенті зареєструвано проект закону «Про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки», щоб раз і назавжди розірвати будь-який зв‘язок із «Совєцьким Союзом» та «рускім міром» путіна!

20-21 листопада цього року на Житомирщині до 100 річниці Другого Зимового походу вшановували Героїв Базару. В селі Базар нинішнього Коростенського району Житомирської області відбулась Всеукраїнська акція Вшанування Героїв Базару до 100-річчя Української національно-визвольної війни 1917 – 1921 років.

20 листопада Всеукраїнську акцію «Вшанування Героїв Базару» розпочала Спілка офіцерів України під головувавння полковника Олександра Саська та Почесного Голови СОУ капітана 1-го рангу Євгена Лупакова.  В суботніх заходах взяли участь активісти цілої низки політичних та громадських організацій: СОУ, КУНу, ВО «Свобода», Української партії, Київського Братства ветеранів ОУН-УПА, «Спілки учасників бойових дій. Асоціації командантів», Добровольчого батальйону Правого сектору, 1-го кінного полку «Чорні запорожці», «Соловецького Братства», Київського товариства політвязнів та репресованих, «Українського студента» та інших. Відбулась панахида за закатованими вояками армії УНР – учасниками ІІ Зимового походу за участі Єпископа ПЦУ Паїсія.

У виступах лідерів політичних сил та військовиків червоною ниткою підреслювалось, що подвиг Героїв Базару став прикладом для наслідування вояків УПА в боротьбі з гітлерівськими т а сталінськими окупантами в 40-50-х, а в 60-80-х для дисидентів шістдесятників та в 90-х для активістів Народного Руху за відновлення Української державності. Нині ж є живим прикладом військової честі і гідності для нинішнього покоління українських воїнів, котрі ведуть вже 8-й(!) рік війну з ненависним московським окупантом на сході України! Присутнім на меморіальному заході учасникам нинішньої війни було вручено медаль «30 років Незалежності», зокрема і морпіхам з Бригади морської піхоти, що стоїть на обороні Херсонської області поблизу окупованого Криму.

В мистецькій частині заходу виступили з піснями періоду Визвольних змагань 1917-21рр. відомі кобзарі Тарас Компаніченко, Василь Лютий, Святослав Силенко, виконавці патріотичної пісні Неля Франчук з Грицем Лук’яненком, Леся Рой, патріотичні гурти: «РоІіКарп», «Телері», «Рутенія», «ТаРута»… Також відбулась презентація Військово-історичної реконструкції бою за участі ВІК «Повстанець», ВІК «172 піхотний полк», ВІК «Самостійна Україна». По закінченню меморіальних заходів відбувся Історичний диспут за участі істориків-науковців та краєзнавців; «Другий Зимовий похід армії УНР – спроба відновлення Української державності» та презентація книги Степана Бандери «Перспективи Української Революції». В рамках мистецьких заходів відбувся кінопоказ картин «Кіборги» і «Добровольці Божої Чоти» та вистава Театру української традиції «Дзеркало» під керівництвом В.Петранюка про гібридну війну з путінською ордою «Блокпост Україна» Б.Гуменюка.

Наступного дня - 21 листопада участь у меморіальних заходах взяли Міністр Кабінету міністрів Олег Немчінов, Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, представники Міністерства оборони, Міністерства ветеранів та Міністерства молоді та спорту, депутати Верховної Ради, голова Житомирської обласної ради Володимир Федоренко, голова Житомирської обласної державної адміністрації Віталій Бунечко, голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович, депутати Житомирської обласної ради, представники Волинської обласної ради, духовенство, військові та громадськість.        

«Пам’ять про героїчні сторінки боротьби українського народу за власну державу є надзвичайно важливою для творення сучасних Збройних сил України, і зокрема військово-патріотичного виховання українських воїнів. Особливо це важливо в умовах боротьби за незалежність і територіальну цілісність України», - зазначив міністр Немчінов.                                                                         

Учасники зібрання також підкреслили:   
«Рівно 100 років минуло із подвигу Героїв Базару, які попри все боролись за Українську державу та навіть ціною власного життя не погодились перейти на сторону окупанта. Герої Базару назавжди стали прикладом незламності українського духу. Символічно, що саме сьогодні, 21 листопада, вся Україна відзначає День Гідності та Свободи. Ми віддаємо шану патріотизму й мужності не тільки Героїв Базару, а й Героїв Небесної Сотні та Героїв уже восьмирічної російсько-української війни. Від подій Другого Зимового походу минуло 100 років, а боротьба за волю нації та незалежність України триває. Але сьогодні у нас є те, чого не вистачило Героям Української Народної Республіки. Ми об'єднані, ми маємо сильну армію, у нас потужний волонтерський рух, внутрішній супротив та тверда віра у Незалежність України. Ми добре засвоїли урок сторічної давнини: щоб бути сильними і непереможними маємо бути єдиними!»
 
На Меморіалі пам'яті Героїв Базару відбулось виконання військовиками Збройних Сил України військового церемоніалу. Військовослужбовці принесли до могили-кургану лампадки, а до підніжжя Меморіалу поклали квіти від Президента України, від Верховної Ради України, від Уряду України, від центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій та обласних рад, а також громадськості. 

Для всіх учасників заходу виступив Національний заслужений академічний український народний хор ім. Григорія Верьовки. Також у пам'ять про Героїв Базару 21 листопада біля Меморіалу – на місці злочину проти людяності, учиненого радянською владою, де було розстріляно 361 борця проти окупації України російськими більшовиками, освятили капличку Православної церкви України.
                                                                              
Георгій Лук’янчук
Світлина автора.

P.S. «Не місце страти – тріумфальна брама!» – Олега Ольжич

Довідковий матеріал. (За матеріалами Українського інституту національної пам’яті).
Другий Зимовий похід Армії УНР/Листопадовий рейд – партизансько-повстанська операція Армії УНР у жовтні-грудні 1921 року, організована, щоб підняти збройне повстання проти більшовицької влади та відновити українську державність. 24 жовтня 1921 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра видав наказ про початок походу. За день до того він призначив Юрка Тютюнника командувачем Української повстанчої армії (Волинської групи).
Першою у похід вирушила Подільська група, перетнувши польсько-радянський кордон у ніч з 25 на 26 жовтня 1921 року. Група мала пройти між червоноармійськими підрозділами у районі Бар – Хмільник – Вінниця – Житомир і відвернути увагу більшовиків від головних повстанських сил – Волинської групи. Планувалося, що обидві ці групи з’єднаються в районі Малин – Чоповичі – Радомишль. Подолавши з боями території сучасних Хмельницької, Вінницької та Житомирської областей, бійці Подільської групи 6 листопада вийшли у визначений наказом район для з’єднання з Волинською групою. Звідти вони здійснили розвідку і 9 листопада дізналися про відступ бійців Тютюнника з Коростеня. Вирішили наздогнати, але 18 листопада довідалися про поразку Волинської групи під Малими Миньками. Тому Подільська вирушила назад до Польщі.
Південна (Бессарабська група) не виконала завдання. За планом Тютюнника, вона мала першою вирушити в похід і допомогти Волинській групі підняти селян. Однак через погану конспірацію, низький організаційний рівень керівників повстанських районів тощо) командування Південної групи не змогло вчасно вирушити, розпочати бойові дії та активний наступ. Відділи цієї групи 17–18 листопада перетнули румунсько-радянський кордон, підійшли до Тирасполя і 19 листопада відступили до Румунії.
Головні надії у Другому Зимовому поході покладалися на Волинську групу. 4 листопада її вояки перейшли польсько-радянський кордон. Передусім планувалося взяти Коростень. Там на певний час вдалося захопити залізничний вокзал і склад зі зброєю, випустити 470 політичних в’язнів, розстріляти чекістів і розігнати міліцію. Проте втримати місто не змогли і рушили вглиб України для об’єднання з Подільською групою. В умовах постійних боїв просування ускладнювалося ще й сильними морозами – майже всі, погано вдягнені та взуті обморозили ноги. Командування вирішило повертатися до Польщі. Та ситуацією скористалися червоноармійці, які оточили повстанців біля села Малі Миньки на Житомирщині. Уранці 17 листопада відбувся бій між Волинською групою (до тисячі бійців) і кількатисячною кіннотою Котовського. Ворогові вдалося розділити українську колону на декілька частин і розбити її. У нерівному бою загинули понад 400 повстанців, 537 потрапили в полон.
18 листопада полонених перевели до містечка Базар. Пізно ввечері 21 листопада розстріляли перших 25 старшин. Усього під Базаром було розстріляно 361 учасника Волинської групи.
Подільська група після трагедії під Базаром продовжила рейд до радянсько-польського кордону і перетнула його 6 грудня. Так закінчився похід, який став завершальним акордом Української революції 1917–1921 років.
Базар 1921: 100 років героїзму і трагедії
 
Надій не лишалося ніяких.
Тепер ішла мова лише про гідну смерть…
Гриць Рогозний
21 листопада 1941 року у м. Базар на Житомирщині, на згадку 20-річчя більшовицьких розстрілів вояків УНР, ОУН(м) разом з безпартійними ветеранами УНР організувала мітинг-панахиду, на яку прибуло понад 40 тисяч осіб з різних регіонів України. Під час маніфестації звучали виключно антикомуністичні та патріотичні промови, вимушено оминалась антинімецька риторика, проте такий неочікуваний вибух державницьких настроїв окупованого народу настільки настрашив німців, що за декілька днів гестапівцями при допомозі більшовицьких агентів у Житомирі, Коростені та Радомишлі було заарештовано 721 особу, з яких 30 листопада 120 розстріляли, в тому числі 24 мельниківців і 3 бандерівців. Серед розстріляних були організаційний референт житомирської обласної екзекутиви ОУН(м) Юрій Орищенко з дружиною. Під час розстрілу Орищенко зірвав з себе сорочку, кинув її в очі гітлерівцям і вигукнув: «Стріляйте кати! Слава Україні!». 28 листопада гітлерівці в Києві розігнали мельниківську Українську національну раду, а в грудні «вичистили» Київську міську управу.

100 років самотности національного здвигу українців. Сьогодні одна частина країни воює – инша паразитує. Одні з усіх сил просувають національну ідею – инші з не меншою силою її знищуть, нейтралізують, оббріхують, використовують в ницих інтересах. Історія столітньої давнини зловісно дихає нам в обличчя: трагедія і героїзм Базару з 360-ма воїнами розстріляними московськими бандитами впритул – це сьогоднішній Іловайськ, де мішенню стали майже ті ж 366…Отже, історія – це те, що завжди, якщо нація не відплачує за смерть своїх найкращих синів.
21 листопада 1920 року Армія УНР (а це 26 тисяч воїнів) з боями відступила за Збруч і була інтернована польською владою. Проте в окупованій більшовиками Україні боротьба тривала: 1921 року діяло близько 40 тисяч повстанців з відсутнім центром координації. С. Петлюра визнав найвищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні  Всеукраїнський центральний повстанський комітет на чолі з Іваном Чепілком (1880–1921). Проте у вересні 1921 року чекісти під виглядом посланця Єлисаветградського повстанського комітету завели до цієї структури чекіста Сергія Даниленка, який отримав доступ до всієї інформації про підготовку повстання в Україні. Наслідок: 28 серпня 1921 року їх викрито і 39 осіб знищено.
В середовищі інтернованих не могла не визріти ідея допомогти повстанцям в Україні, щоб визволити країну від большевиків: «Краще там на Україні згинути, ніж тут примирати добровільною смертю в ляхів» (3, с. 15).
23 жовтня 1921 року у Львові створено «Штаб Повстанської армії на Україні» на чолі з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником і начальником штабу полковником Юрієм Отмарштайном. Усупереч думці польських офіцерів та українських військовиків на зразок полковника О. Вишнівського чи Є. Коновальця, які знали, що в Україні розгромлено центр повстання, а людність деморалізована, – провід УНР ухвалив рішення про Другий зимовий похід.
Сформовано три групи: Бессарабська, Подільська і Волинська: «Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання. Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий» (з рапорту Ю. Тютюнника до Симона Петлюри від 2 листопада 1921 р.; 4,  с. 82).
Волинська група на чолі з Ю. Тютюнником 4 листопада 1921 року перейшла польсько-радянський кордон. Радости повстанців, які опинилися на рідній землі, не було меж:
«Був прекрасний приморозний осінній ранок. Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: “Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!” Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки… Полковник Отмарштайн п’янів від радости» (полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад: 2).
Перший серйозний бій під Коростенем закінчився поразкою. Попри те, як згадує Гриць Рогозний: «Нищився всякий, хто попадав до наших рук. Весь шлях армії був устелений трупами червоних вояків і комісарів» (3, с. 55).
Серед узятих полонених знаковий діялог з колишнім старшиною армії УНР, що, зрадивши, демонструє чуда української гідности, викуповуючи зраду власною смертю:
«Брати! Я українець…Говорю це не для того, щоб просити пощади. Знаю, що її не заслуговую. Болить мені душа!… Я бувший старшина український…. Зрадив своїх… Козаки, слухайте старшин! Б’єтеся за свою справу…Одне молю, не вішайте….Стріляйте…» (3, с. 62–63).
Після здачі Коростеня Ю. Отмарштайн радив Ю. Тютюннику повертатися до Польщі. Натомість Ю. Тютюнник вирішив іти на Київ, щоб з’єднатися з Подільською групою. Рішення стало фатальним. Сили ворога перевищували Армію УНР в 40 разів!
17 листопада 1921 року оточена група біля села Малі Міньки вступила в особливо жорсткий бій з кавалерією Г. Котовського (9-а кавалерійська дивізія). Загинуло близько 400 повстанців, у полон захоплено – 537, до розстрілу засуджено 360  (1). Порівняймо з Іловайською трагедією і героїзмом 6–31 серпня 2014 року: 429 поранено, 300 полонено, 19 зникло безвісти, 366 загинуло (з них 254 особи розстріляно в притул на марші).
Всіх оточених очолив полковник Іван ГАЄВСЬКИЙ – вони боролися до останнього набою: «Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас… Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками. Це продовжувалося до 2-х годин ночі» (хорунжий Спартак: 2).
На ніч їх закрили в церкві села Малі Міньки, де Г. Котовський проводив допит і змушував заповнювати анкети: національність (85.88% українців), місце народження, освіта, родина, військова служба. Саме українська мова  в устах воїнів ставала для них вироком:
«На другий день… нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий. Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії – вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що “там тебя зрозуміють”. Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл» (хорунжий Спартак: 2).
          Під селом Базар большевики змусили селян викопати глибоку й велику могилу. Першу партію до розстрілу вивели 21 листопада. Запропонували покаятися і перейти до червоних. Слово взяв воїн СТЕПАН ЩЕРБАК:
«До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить» (2).  Розстрілювали невеликими групами 22 і 23 листопада: «Ранених не добивали, а кидали живцем до ями, разом з забитими – закидуючи скривавлену масу людлей грудами замерзлої землі, що ще довго ворушилася…це були вже відрухові конвульсії конаючих людей – злегка присипаних землею. В час розстрілу всі засуджені проявили надзвичайну мужність. Вмирали в обіймах, співаючи: «Ще не вмерла!…» (1; 3, с. 76).
          Розстріляли 360 воїнів! Наймолодшому Олександру Барбарину – 16! Більшість із Київщини, 5 – з Галичини. Більшість – українці. Вісьмох полонених командирів вивезли для допитів до Києва. Знищили.
Серед командирів однієї сотні був німець – старшина, поручник, що є неабияким прикладом для теперішнього москвомовного мотлоху на восьмому році сучасної московсько-української війни: «У найтяжчі менти він завжди, ніби якась мара, з’являвся зі своїми кулеметами на допомогу. Не володіючи добре українською мовою, він одначе дуже не любив, коли хтось говорив зі старшинами по московськи… «касапи похані» (3, с. 57).
Після цієї поразки Ю. Тютюнник прорвався зі штабом, кінною сотнею і тяжко пораненим на передніх підводах  до Польщі (близько 120 осіб).
Хто цей чоловік, Юрко Тютюнник? Передусім нащадок Тараса Шевченка: онук сестри Тараса Шевченка – Ярини. Йому належать програмові слова, якщо ми хочемо відбутися як нація в національній державі: «Пригноблена нація – визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру» (4, с. 114).
Ю. Смолич у книзі спогадів «Розповідь про неспокій», пишучи про диспут навколо виходу його роману «Фальшива Мельпомена» (1928 р.), згадує: «З глибини залу, від вхідних дверей попрямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік: невисокий на зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, військової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском – пильно і пронизливо.
⦁    Хто це? Хто це? – питали всі один в одного: ніхто цієї людини не знав
⦁    Ваше прізвище? – поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.
⦁    Мене звуть Юрко Тютюнник.
⦁    Що за ідіотські жарти! – гукнув хтось із першого ряду.
⦁    Ніяких жартів, – відказав чоловік на трибуні, – я той самий Тютюнник. Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор картає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші, навпаки, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, наче й виправдовує. Можливо, авдиторію буде важливо почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні:
Я був не тільки лідером націоналізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі (…). Заявляю: коли б отакою, як описано в романі, виявилася у своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну (…), то я наказав би тих нікчем розстріляти!» І пішов із трибуни геть ! (4, с. 105).
Народився 20 квітня 1981 року в селі Будище Звенигородського повіту в селянській родині колишніх кріпаків Йосипа й Марини. Навчався в агрошколі в Умані. Із 1913 року на військовій службі в Сибірському стрілецькому полку (Владивосток). 1915 року закінчив військову службу в місті Горі (Грузія). Останнє звання в московській армії – прапорщик.
Після утворення Української Центральної Ради бере участь в українізації частин московської армії. 1917 року заснував Український військовий клуб, що згодом перетворився на 1-й Сімферопольський полк ім. П. Дорошенка. 31 травня загальне засідання Сімферопольського клубу на чолі з прапорщиком Тютюнником постановило: «Негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження».
Після такого маніфесту української військової сили Тютюнника переведено до Катеринослава в 228-й запасний полк. Проте на ту пору Ю. Тютюнник вже був обраний делегатом від Сімферопольської залоги на Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, де його обрано членом Центральної Ради. Залишившись у Києві, підтримував найрадикальніші течії в Центральній Раді. Саме тоді в його свідомості формується погляд на революцію як на національний зрив народу.
З січня 1918 року, після захоплення Києва большевиками, повертається на Звенигородщину для організації Вільного Козацтва і стає його отаманом (до 20 тисяч повстанців). Веде нещадну боротьбу з більшовиками, німцями, денікінцями. Видає універсал зі знаковим посилом, що не менше злободенний сьогодні: «Народе український! Народе змучений!…замість землі і волі тобі насильницьки нав’язують комуну, надзвичайку й комісарів з московської обжорки і тої землі, де розп’яли Христа…» (4, с. 23–24).
1918 року арештований і кинутий до Лук’янівської тюрми (період Гетьманату). Підняв повстання в тюрмі – як наслідок в’язні захопили частину Києва і дали змогу військам Директорії зайти до міста.
8 листопада 1919 року С. Петлюра призначив Ю. Тютюнника командувачем армії УНР.
Був одним з ініціяторів та керівників Першого Зимового походу, за що отримав орден «Залізного Хреста». 5 жовтня 1920 року  здобув генеральське звання (генерал-хорунжий).
Після інтернування українських частин до Польщі С. Петлюра доручив йому сформувати апарат Партизансько-повстанського штабу. 22 червня 1921 року штаб переїхав до Львова, де почалася підготовка плану Другого Зимового походу на територію України:  «Перед очима цілого світу ми здаємо іспит і покажемо, що наймитами у чужинців уже ніколи не будемо. Ми є окрема нація, чуємо в собі силу, в нас палає любов до свого краю і ненависть до ворогів його» (з  листівки в перші дні повстання).
Останні роки життя
Першу половину 1922 року жив у Львові, в готелі Жорж, де співпрацював із Вісником Д. Донцова. Під псевдо Г. Юртик опублікував:  «Звенигородський кіш Вільного Козацтва», «Другий всеукраїнський військовий з’їзд», «Перший універсал», «Перший Сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка», «Стихія», «Творимо!», «Зимовий похід. 1919–1920», Коломия, 1923 (мемуари).
Влітку 1922 року большевики в Україні створили фіктивний орган «Вища військова рада», куди завербували людей з оточення генерала, щоб його захопити (Й. Добровський, Г. Заярний, М. Очеретько, Ю. Пирогів). Цетром збору інформації проти Тютюнника було Представництво УСРР в Польщі, зокрема канонізовані радянські письменники Ю. Яновський і О. Довженко. Керівник цієї фіктивної організації М. Дорошенко закликав Ю. Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Спершу зволікав, проте 16 червня 1923 року після переправи через Дністер Ю. Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно задля співпраці з урядом УСРР.
Москва наполягала на розстрілі. В Україні вважали, що його слід використати у своїх інтересах. Чекісти організовують його зустріч у камері з дружиною і малою донькою і ставлять ультиматум: або лист, або усім смерть. 15 серпня оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» і пише покаянного листа В. Затонському. Помилувано.
Переїздить до Харкова. Працює сценаристом у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (зокрема фільм «Звенигора»). У художньо-документальному фільмі «П.К.П.» – «Пілсудський купив Петлюру» грає самого себе…: «Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідности водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити» (адвокат О. Семененко; 4, с. 104).
12 лютого 1929 року арештований, де повідомив на допиті: «Від своїх поглядів не відмовлявся і досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся, як і раніше – тобто поділяв і поділяю» (4).
Звинуватили в «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Розстріляний 20 жовтня 1930 року. Така страшна плата за боротьбу за свою національну свободу. То чи був Другий Зимовий похід поразкою чи помилкою? Найбільше право складати цьому оцінку можуть лише його учасники:
«…в анналах боєвої історії Української Армії ˂бій під Базаром˃ буде колись записаний, як клясичний приклад її незрівнянного героїзму» (3, с. 69).
П.Н. У понеділок, 22.11.21, на каналі НТА студія «Гену українців»: Базар 1921: 100 років героїзму і трагедії.
Базар та Іловайськ невіддільні. Історія – це неспокутувані і невиправлені помилки. Не може змінюватися наша історія, якщо ми не змінюємо лінії своєї поведінки. Історія – це кожен наш день. Навіть більше: сучасне – це лише мить, записана в літописі історії. Історія надто жорстка Пані, аби з нею сперечатися чи щось їй доводити. Хіба приймати і змінювати цю летючу мить життя.

Отже трохи історії:

100 років тому:
21.11.1921 – поблизу с. Базар, нині Народицького району Житомирської області більшовики впродовж двох днів групами по 20-25 чоловік розстріляли 359 полонених вояків Волинської групи Армії УНР учасників другого Зимового походу. Волинська група під командуванням генерала-хорунжого Ю. Тютюнника 17.11.1921 зазнала поразки в с. Малі Міньки в бою з 9-ю Кримською кавалерійською дивізією під командуванням Г. Котовського. Загалом загинуло близько 400 вояків Армії УНР, близько сотні тяжко поранених добивали червоноармійці, або ж вони самі помирали, біля 500 потрапили в полон і лише до 120 вояків прорвалось та 20.11 перейшли на польську сторону. Значних втрат від слабо озброєного українського війська зазнали також і червоні, які чисельно переважали в декілька разів. Г. Котовський особисто пропонував полоненим повстанця перейти на службу до Червоної армії, проте всі вояки навідріз відмовились від нагоди врятувати життя ціною зради, а вмираючи під більшовицькими кулями співали «Ще не вмерла Україна…». Серед розстріляних за даними збережених 350 анкет крім українців були 25 московитів, 3 білорусина, по 2 поляки, євреї, німці та навіть 1 китаєць. Жоден з не українців також не став зрадником і свідомо обрав смерть. Ще 42 полонених старшин відправили до Києва для додаткових допитів після яких більшість страчено. Коли представник УСРР у Польщі Олександр Шумський прочитав вирок розстрільної комісії, то застеріг, щоби не поширюватись про дії червоноармійців, бо «спосіб ліквідації цього набігу, прийнятий київськими товаришами, справить невигідне для нас враження». З поразкою Другого Зимового походу на даному етапі організована збройна боротьба української армії завершилася.

Коментарі