Життя славетних
ОСТАП ВИШНЯ В КРИНКАХ
Павло Михайллвич Губенко (він же Остап Вишня, - Ред.) поспішав, - розповідає Юрій Васильович Попов. - Лише у Кринках і Козачих Лагерях він кілька разів зустрічався з людьми у школах та клубах.
Але найбільше запам”ятався Юрію Васильовичу творчий виступ Остапа Вишні у Цюрупинську (нині місто Олешки на Херсонщині, - Ред.)

- Біжи, відпросись у мами, - сказав йому після полювання Павло Михайлович. Їдемо в Олешки.

За годину Юрко в шкільному костюмчику вже допомагав водієві Володі завести машину.Але в Цюрупинську ледь не повернули назад - на виїзді висіли оголошення, що зустріч з Остапом Вишнею відбудеться наступного дня. Павло Михайлович образився. Та добре, що його вийшло зустрічати мало не все місто. От дісталося тоді маляру-невдасі!

Доки Павло Михайлович “відбивав напади” палких шанувальників, кожен із яких прагнув міцно потиснути руку і обняти письменника, Володя відвіз Юрка до перукарні. Хлопцю здавалося,що час летів птахом, а черга не рухається. Отож і в останнє в житті ублагав, щоб його обслужили поза чергою: “Мабуть, Павло Михайлович мене вже розшукує!!!”

Не дочекавшись поки його поодеколонять, Юрко стрімголов кинувся до районного Будинку культури. Всі заходили, а його не пускали. Хлопчина вже почав було нервувати, аж раптом відчув наближення Павла Михайловича:

- Хлопці,чого ви це мого їздового на ганку тримаєте? Проходь, Юрко, проходь!

Від перехвилювання і радісної напруги він пропустив крізь вуха початок виступу Остапа Вишні. Але розповідь письменника про свою “десятирічку” запам”ятав добре.

Як вовка заганяють на прапорці, так і Павла Михайловича завштовхували в табори офіціозні критики. Ідеологічні наглядачі ще на початку 30–х років змушували письменника “покаятись” чиновникам. Павлу Михайловичу нічого не зщалишалося як покепкувати, що визнає “свої помилки минулі і майбутні, навіть помилки своєї бабусі Килини, що в Лебедині пекла бублики”.

26 січня 1933 року енкавеесівці увірвалися до квартири Остапа Вишні. Дружина Павла Михайловича Варвара Олексіївна зберегла листок відривного календаря, красномовніший за безліч інших офіційних документів того часу:

“26 грудня 1933 року.
Призов ударників до літератури-відбиток велетенського піднесення культурної революції в країні.

1825- повстання декабристів на Сенатській площі.

1919 - Декрет про ліквідацію неписьменства.

Рік пролетарської революції 17-й.”

Боже правий, яка страшна символіка. Письменника (!) заарештували в річницю “культурної” революції. За те,що вийшов на свою Сенатську площу.

Остапа Вишню звинуватили в приналежності до міфічної УВО (української військової організації) і в підготовці замаху на П.П.Постишева.

- Ні,я цього не хочу, - відповів він слідчому Бордону. - Сьогодні ви доручаєте мені вбити Постишева, а завтра чого доброго пришиєте мені згвалтування. Ні, вже дошукуйтесь чогось іншого. Я людина сімейна.

“Погодився”, а в камері гірко заплакав, скаржачись своєму другу по нещастю:

0це не та влада, Митю, за яку ти та інші воювали.

Є в архіві письменника й інший відривний квиток - за 4 квітня. І тут сумна аналогія. На ньму зображена людина під багнетами. І саме того дня Остапа Вишею ВІДПРАВИЛИ ЕТАПОМ на ПЕЧОРУ.

- Та тісний світ для непродажних людей. У таборі Павло Михайлович зустрівся з другом-Володимиром Гжицьким. До 23-го року вони мешкали в одній квартирі на Гончарівці, в родині Смирнових. Наймали кімнатку, упадали за хазяйською донькою Оленкою, а коли вона стала дружиною Павла Михайловича, друзям довелося розлучитися. Та не назавжди.

Пам'ятаєш, - пригадував у таборі Павло Михайлович, - колись ми спали з тобою на одному ліжку, а тепер на одних нарах. А 25 серпня 1935 року Остап Вишня занотував у своєму щоденнику: “Гірняк прибув! Йосип Йосипович, яка радість! Власне, не радий же я, розуміється, що йому, бідному, теж довелося спробувати всього лагерного і що він потрапив у ці “мєста не столь отдальонниє”, а радий я, що буду з ним укупі, бо люблю я Гірняка! Розцілувались ми з ним!

Його, бідого, в дорозі десь обікрали, і прибув він у якомусь залізничному бушлаті, що по дорозі десь купив. Ой, Боже мій, Боже мій…”

І через два дні додав: “Чи снилося коли-небудь отим похмурим лісам, що обступили суворою стіною, і чи снилося оцим дерев'яним стінам Чиб'ювського театру, що в них гратиме найкращий актор українського театру Йосип Гірняк?! (в театр Й.Й.Гірняка взяли за “протекцією” Остапа Вишні, - В.Б.)”

Да…Тепер по тайгах і по тундрах можна зустріти знаменитих людей!”

Такі зустрічі, звісно, були для письменника “променем сонця” в темному царстві. А жити здебільшого доводилося і серед розперезаних вурок і серед лакуз, донощиків, які й самі опинилися в таборах. Та й тут вони продовжували своє.

У тому ж табірному щоденнику Остап Вишня записав: “Полетіла з лагеря одна паскудна пара - Доманських. Він - Доманський, вона - Корвин-Круковська… Мали велику вагу. Такий у них був вигляд, що без них не може (нерозбірливо, напевно, існувати навіть, - В.Б.) начальник Мороз, ні лагері, чи цілий світ. І раптом…обох!(…) Ясно,що для них - це грім з ясного неба! Людям було так тепло, так затишно й твердо - і нате вам.

Єсть, між іншим, тут ціла категорія люду так званих (я їх так називав) вічних лагерників, для яких лагер - друга батьківщина. Вони не здатні працювати на волі, а тут, паразитуючи, плазуючи, тримаються і благоденствують. Доманські - з таких. Вихід з лагеря - для них трагедія! Які життєві парадокси.”

А для Остапа Вишні трагедією було скніти в таборі: “Невже і мене засмокче це болото, що я залишусь вічним лагерником?…”

Всі зусилля дружини письменника Варвари Олексіївни добитися перегляду справи і в Харкові, і в Києві, і в Москві були приречені на невдачу. Декабристка 20-го століття, вона, незважаючи на всі чиновницькі перестороги, вирушила услід за коханим на Печору. Через місяць її звідти вигнали. Варвара Олексіївна крізь високі бар'єри пробивається до Павла Михайловича…

Людина виключної скромності, дружина письменника не вважала за можливе не лише взяти участь у творчому вечорі чоловіка, якого вона дочекалася вже посивілою, але навіть і бути присутньою на ньому. Тому не дивно, що Павло Мизайлович, як тільки закінчилась зустріч, лише із вічливості ненадовго завітав, як нині прийнято говорити, “на банкет в його честь” і, вибачившись, у супроводі свого молодшого друга Юрка Попова покрокував до машини.

- Зачекалась нас Варвара Олексіївна. Поїхали.

У заповненій трояндами, айстрами, жоржинами машині Павло Михайлович примостився якось збоку, сидів обережно-обережно, шоб не пом”ятим жожну квіточку з тих, що він віз дружині, яка довгі десять років виглядала його з далекої Печори, як того вечора у мисливському будинку край села…

Володимир БОНДАРЕНКО
Інф.: politmarket.info

Коментарі