Олеся Островська-Люта: Давайте проаналізуємо, коли і чому утворилася величезна прірва між елітами і рештою суспільства
Це допоможе зрозуміти, де наші рани і як їх лікувати.
У літературознавстві є таке поняття — ненадійний оповідач. Це такий наратор, який навмисне вводить в оману читача: трохи недоговорює, трохи викривлює історію, дещо приховує. І читач це відкриває у певний момент, розуміючи, що все прочитане тепер треба поставити під сумнів. Саме так написаний роман Амадока Софії Андрухович. А найзнаменитіший, мабуть, випадок — це детектив Агати Крісті Убивство Роджера Екройда: убивцею виявився лікар, від чийого імені й ведеться розповідь.

Ненадійність еліт
Це поняття «ненадійності» гарно описує стосунки українських еліт і решти суспільства. А саме: українські еліти мають риси такого актора, на якого не можна покластися. Поняття ненадійності теж помагає глибше зрозуміти проблему недовіри, яка вважається бичем українського життя, і побачити способи її подолати.

Для простоти домовимося, що еліти — це групи, які ухвалюють рішення, що мають вплив на все суспільство — політичні, економічні, культурні. А тоді кинемо швидкий погляд (а саме такий погляд дозволяє вихопити крупні спільні риси) на те, які вибори робили українські еліти впродовж історії. Ми побачимо дивовижну подібність ситуацій.

Еліти неодноразово відмовлялися від спільного для всього суспільства життєвого світу (релігія або мова або життєвий устрій) на користь підтримки свого статусу саме як еліти. І це призводило до відчуження між елітами і суспільством. Наприклад, частина православної шляхти приблизно з XV ст. і десь аж до Богдана Хмельницького поступово переходила з православ’я в католицизм — саме в ті часи, коли ідентичність визначалася вірою, а не етнічною чи мовною приналежністю. Таким чином аристократія ставала чужою руському суспільству — і це окрема драма Хмельниччини. Пізніше, вже в часи Російської імперії, десь із кінця XVIII ст. нова українська аристократія — козацька старшина — поступово переходила в статус російського дворянства, розриваючи зв’язок із довколишньою спільнотою.

Це відбувалося зовсім не через якусь характерну зрадливість українських еліт. Причиною була сама природа аристократії - а це були аристократичні часи, — яка полягає в служінні сюзерену. А сюзерен у цьому світогляді є не просто політичною особою. Монарх в тогочасному світі - це істота містична, помазанець божий, і союз монарха й аристократії має саме божественний характер. Тому страта монарха спочатку в Шотландії та Англії, а пізніше у Франції була таким нечуваним актом розриву світоустрою. Як це виразно описав французький історик Марк Блок, король має не тільки фізичне, а й містичне тіло, яке охоплює й аристократію як частину божественного порядку.

Отже, як тільки вигасли руські князівські династії, тодішня аристократія виявилася поза належним їй у божественному світоустрої місцем. І вона приречена була на його пошуки. Спочатку це був християнський католицький сюзерен, а після Хмельниччини — православний. Проблема в тому, що на відміну від аристократії, решта суспільства якщо не опиралася, то не поспішала включатися до містичного тіла нового соверена. Різні стани мали різні причини. Наприклад, історик Сергій Плохій у своїй «Брамі Європи» натякає на політичну гру православних єпископів проти католицьких, яка мала наслідком тісний союз Києво-Могилянської професури з московським престолом. Що, однак, цікаво: це були послідовні акти гри еліт у відриві від решти суспільства. І це сприйняття міцно закріпив в літературі Тарас Шевченко, наприклад, рядками вірша «Розрита могила»: «Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну…». Тут саме ідеться про трагічну хибність вибору Хмельницького, і це той пафос, на якому виросли покоління українців.

Отже у наслідок рішень еліт посполиті продовжували жити у своєму старому символічному світі, а еліти — в своєму новому. При цьому гіркота перших стосовно других виразно відтворювалася у літературі: вибір еліт відбувався ніби поза спільним життєвим світом, а самі вони ставали все більш непевним союзником.

Але найбільш драматичний акт розриву з елітами — це, мабуть, вже наступний період: 30-ті роки ХХ ст. Фізична ліквідація творчих, партійних і бюрократичних еліт 1920-их, які часто мали старе походження УНР, і заміна їх на нові радянські еліти, прислані «з центру», здебільшого не-українського походження, створила прірву між «звичайною людиною» і «номенклатурою». А що цікавіше — усе це підтвердило вже раніше існуючу недовіру суспільства до еліт через їхню ненадійність, схильність грати на іншому боці, готовність зробити кроки, не зрозумілі навколишній спільноті. Це дуже виразно проглядалося на новоприєднаних радянських територіях — наприклад, в Західній Україні, де побутувала думка, що галичанину закритий високий кар'єрний шлях в Галичині саме тому, що він чи вона — галичани. Еліта, а в радянській версії «номенклатура», можлива була тільки за наявності розриву між нею та довколишнім суспільством, спільність коріння була неприпустима.

І ось з цією ненадійністю еліт, а тому і недовірою до них, українське суспільство почало будувати свій суверенітет. Без столітніх традицій взаємодії українських еліт з елітами інших країн (в усі попередні часи престоли спілкувалися з престолами, а в ХХ ст. — уряди з урядами), без загального порозуміння між суспільством та елітами, який наш спільний символічний світ (і так, це знову про мову, культуру й історичний наратив), і з очікуванням чергової зради спільного порядку денного з боку еліт. Це останнє - очікування зради — мабуть, було рушійною силою Євромайдану. Протест стосувався не тільки особисто Януковича — він був радше символом — протест мав на меті й попередити підкилимні рішення політичних і, що не менш важливо, економічних, еліт на користь самих цих еліт і в супереч інтересам суспільства в цілому. Тобто, ішлося про засіб контролю за ненадійністю тих, хто приймає рішення.

Чим корисний такий погляд і аналіз крізь призму ненадійності еліт? Він помагає зрозуміти, де рани і як їх лікувати. Славнозвісна українська недовіра, таким чином, виявляється наслідком не так поганої роботи інституцій (їх безумовно можна посилити), як наслідком мотивів і поведінки еліт. При чому не лише нинішніх еліт, а й узагалі історичного феномену еліт: в українському історичному досвіді це ті, хто завжди зрадить.

Це значить, що аби вилікувати цей біль, необхідні інакші підходи з боку тих, хто може підпадати під визначення еліт: політиків, бізнесу, бюрократів, урядовців, культурних і наукових фігур.

Потрібні еліти, зосереджені на доброму урядуванні як процесі, як місії, а не на результатах цього урядування. Позитивні результати будуть тут не більше, ніж супутнім продуктом. Кумедно звучить, але нам, схоже, потрібні mindful elites, еліти, зосереджені на самоусвідомленому виконанні обов’язку — в найкращий можливий за наявних обставин спосіб. Щоби перейти до хороших результатів і великих досягнень, в Україні потрібна доброчесність не сама по собі, а як складова надійності. Чи не це було причиною закоханості в технократів і технократичні підходи одразу після Євромайдану? Чи не йшлося насправді про добре урядування, тобто, таке, що має на меті добре суспільство — терміни, яким ще лише належить укоренитися в українському дискурсі? І якщо так, то в нас досі є всі можливості подолати історичну ненадійність наших еліт і почати будувати набагато здоровіші суспільні відносини.

Інф.: nv.ua


Коментарі