Письменник Сергій Мартинюк: У нас забрали все, не забрали тільки нескорені українські гени
     Сергій Мартинюк – український прозаїк, публіцист, поет і журналіст, член українських національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців, лауреат багатьох премій.
Він письменник із власним літературним обличчям, письменник, чиї книги хочеться читати. Сергій Мартинюк дарує насолоду відчувати себе справжнім українцем. Його книги надихають бути українцем. А нещодавно він започаткував літературний проект "Напиши мемуарні спогади".
     Пане Сергію, яка мета цього проекту і що зроблено для його реалізації?
     - У нас катастрофічно мало українських мемуарів. А спогади є одним із важливих джерел пізнання історії. Доки Україна не була незалежною, видати тут правдиві спогади було неможливо. Нині така можливість з’явилася.   
     Яка книга і чому стала першою у вашому проекті?
    - Це спогади Михайла Сопівника «Того, хто йде, важко спинити». Літературний запис спогадів виконав я. Мемуари Михайла Сопівника – це розповідь хлопця із українського села про своє життя. Це важке післявоєнне дитинство. Мемуарист зазначає: «Після румунської окупації у селян було що їсти. А в 1945-1947 роки по всій Україні лютував Голодомор. Червоні «визволителі» забрали все. А село прирекли на смерть». Колгосп – це підневільна праця. Михайлу Сопівнику вдалося вирватися із села. Він навчався в Росії, але повернувся в Україну, хоча його хотіли направити на роботу в Омськ. Проректор з наукової роботи заявив українцю: «Ми думали, що виховували патріота, а в результаті маємо націоналіста. Виходить, по-вашому, що Омськ уже не наша Батьківщина». Така була політика зросійщення. Українців направляли на роботу в Росію, де вони зросійщувалися, а росіян направляли зросійщувати Україну. Але Михайло Сопівник повернувся на Батьківщину і згодом узяв участь в українському національному відродженні.
     Пане Сергію, ви належите  до того покоління, яке виросло і виховувалося в радянські часи. Звідки у вас український патріотизм?
     - Я – українець. Я народився в селі Крижовлин Балтського району на Одещині, закінчив школу в Балті. В родині ми всі знали, що ми українці. Від своїх бабусь я чув розповіді про Голодомори, про те, як нас винищували. У шкільні роки я захоплювався подвигами українських козаків.
     Але потім ви служили офіцером радянської армії...
    - Так, у 1983 році я закінчив Одеське вище військове артилерійське училище і до 1991 року служив у радянській армії. Там я швидко побачив облудність радянської пропаганди, яка стверджувала, що в СРСР існує рівність націй. Насправді всі вищі командні посади займали росіяни. Представники всіх інших національностей були людьми другого сорту. Кар’єру можна було зробити, відрікшись від своєї національності. Під час перепису населення замполіт майор Іванов з парторгом пропонували офіцерам неросійської національності записатися росіянами, обіцяючи швидке просування по службі, позачергове отримання звань і посад. Багато офіцерів погоджувалися. Так Синюк став Синюковим, Сердюк – Сердюковим, Коваль – Кузнєцовим, Ситник – Ситниковим. Мені доводилося служити в Німеччині. Якось я сперечався з німецьким… комуністом. Я доказував, що я українець, а не росіянин, і що радянські люди - не окупанти. Німецький комуніст сказав: «Сергію, якщо ви не окупанти, а визволителі, добре, спасибі вам за визволення від імені німецького народу. А далі зібрали свої речі і повертайтеся до себе в Росію, а ми (тобто німецький народ) самі розберемося, як нам жити на своїй землі. Якщо ти українець, то їдь до себе в Україну і виганяй звідти росіян у Москву. І ви, українці, будуйте своє життя, як ви хочете. Піднімайте культуру, відновлюйте свою правдиву історію, воскрешайте із забуття свою рідну мову, відновлюйте своє національне виробництво. А росіяни нехай живуть у себе, і живуть, як вони хочуть». Все це викликало роздуми. А потім я служив на Далекому Сході. Там жили і українці. Їх зросійщували, але українські гени працювали. Хата українця своєю охайністю різко відрізнялася від російської ізби.
       У своїх книгах ви багато місця відводите історичній тематиці...
      - Нам нав’язували сфальсифіковану історію, де росіяни були старшими братами. Але треба знати справжню історію. У літописах Руссю називали землі сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, Сумської, а також частини Вінницької, Черкаської та Полтавської областей, а згодом ще й Західну  Україну. У Х столітті до угро-фінських племен прийшли європейці – київські князі з військом і чиновниками. Київські християнські місіонери хрестили угро-фінів, будували їм церкви і школи. Але історична доля не дала виплекати там європейську культуру. У ХІІІ столітті Московія увійшла до складу монголо-татарської Золотої Орди. Там запанували ординські порядки. Московія кілька разів змінювала своє ім’я. Вони украли нашу назву, використовуючи її в грецькому варіанті – Росія. Так вони привласнювали культурну спадщину України-Русі, намагаючись видати себе за європейців. Потім взяли назву – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Мовляв, це Російська імперія гнобила народи, а зараз союз рівноправних народів. Тепер звалили всю вину на цю назву, запевняючи, що це комуністи і радянська влада пригноблювали всі народи і передусім Росію. Але царі і генеральні секретарі нічого не зробили б, якби не мільйони росіян, що запопадливо виконували накази свого керівництва. Це вони знищували українців, називаючи їх спочатку мазепинцями, потім петлюрівцями і бандерівцями. І знову Росія, ніби вже демократична, напала на Україну. Я розповідаю про це в книзі, яку написав російською мовою для зросійщених українців – «Горжусь, что я - украинец». Після цього один балтський знайомий запитав мене, як я міг таке написати, адже я був «русским» офіцером? Я пояснив: «Я ніколи не був «русским» офіцером. Я був радянським офіцером, але Україна завжди була в моєму серці».
      Ви відкриваєте читачам багато нового про Україну, про її славу...
      - Так, але я не ідеалізую нашу націю. У нас були і зрадники, і просто недалекоглядні люди. Згадаймо хоча б Носа, який провів москалів у Батурин, посприявши звірячій розправі з батуринцями. А легендарний запорозький кошовий Іван Сірко, коли гетьман Іван Виговський з кримським ханом вщент розбив московське військо в Конотопській битві, напав на Крим. І хан мусив повернутися. Так була втрачена видатна перемога. Ми повинні вибачитися перед народами світу за тих українців, які брали участь у загарбницьких походах Російської, а потім радянської імперії.
      Що спонукало вас зайнятися благодійністю?
     - Я брав участь у Помаранчевій революції і Революції Гідності, у рідному місті Балта я організував перший Євромайдан. Багато учасників Революції Гідності були травмовані, потім до них додалися добровольці, які були поранені, захищаючи Україну від російської агресії на Донбасі. Для допомоги їм у квітні 2014 року засновано Благодійний медичний фонд «Лелеко», директором якого я став. Ми оздоровили близько 550 майданівців, добровольців, вояків. Направляли їх на реабілітацію і оздоровлення до санаторно-курортних комплексів «Моршин», «Карпати», в санаторії в Одесі і Немирові. Україна потребує української книги. Автори є. Але їм важко опублікувати свої твори. Я заснував альманах «Балтське коло» і мистецький проект «Моя перша поетична збірка».
      Написання книг, благодійність – усе це займає багато часу. А як до цього ставляться у вашій родині?
    - Мені пощастило з дружиною. Якось курсантами ми пішли до студенток Одеського педінституту. Я танцював з дівчиною, яка мені відразу сподобалась. Коли я відвів її до подруг, до мене підійшло троє хлопців із факультету фізичного виховання і запропонували вийти поговорити. Вийшли. Мені сказали, що це їхні дівчата, і щоб я сюди не ходив. Я не погодився. Відбулася бійка. Я був один, і мені перепало. Тоді я гукнув друзів-курсантів, і ми переграли ситуацію на нашу користь. Після цього я, з синяками на обличчі і в розірваній сорочці, взяв Марію за руку, вивів її на середину зали і оголосив, що це моя дівчина, я буду з нею зустрічатися, а влітку ми одружимося. Свого слова я дотримав. Ми побралися, коли нам було по 19 років. І ось майже 40 років ми разом. У нас здорові діти і здорові онуки. Ми - хороша родина.  
     Україна упродовж століть зазнала багато втрат. Нас знищували фізично, нам нав’язували чужу культуру, нас змішували з іншими народами. Чи має Україна майбутнє?
     - Коли говорять: «У нас немає нації», я згадую ті величезні черги добровольців до військкоматів після початку нової російської агресії. У нас забрали все. У нас не забрали тільки нескорені українські гени. Тому ми були, ми є і ми будемо. Я вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення української еліти, надихнути на відродження українського «Я». Хочу надихнути на головне – ми маємо створити нову націю із попелу старої – націю з розумом переможців. Приєднуйтесь».

     Назви книг Сергія Мартинюка говорять про їх зміст і характеризують автора –  «Здобули волю – здобудемо долю», «З Україною в серці», «Пишаюсь, що я українець», «Я українець і маю розум переможця», «Народжені перемагати», «Маю честь бути українцем».
     Читайте!

                                                                 
    Анатолій Зборовський
    газета "Українське слово" №45-46 від 14.12.2020

Коментарі