Георгій Лук'янчук: Про Головне не сказав Зеленський…
Нас об'єднає культурна ідентичність і спільні правила гри.
31 грудня 2019 року під час традиційного новорічного привітання (в нетрадиційній манері: без державного прапора і президентського штандарту!) президент України Володимир  Зеленський говорив про "зшивання любов’ю пошматованої політиками країни". Довго і нудно про гарно заасфальтовані "безіменні»вулиці, невідомо кому і з що "пам’ятники" і взагалі про "какую разніцу!".                                                                                                                                  
А мав би говорити про нашу єдність, що глибша за наші розбіжності - немає речей, глибші за мову, релігію, культурний код та пантеон героїв минулого, які єдині здатні об’єднати мононаціональну за стандартами ООН(!) країну. Про єдність Нації перед лицем екзистенційної загрози від спільного ворога!

Більшість українських громадян (яка взагалі вирішила його слухати!) слухала новорічну промову президента з великим сумом і великою тривогою в серці. Відкинувши українську культурну ідентичність, як клей, що тримає українське суспільство разом, Зеленський нічого не запропонував натомість. Не запропонував жодної бачення спільного майбутнього для своїх громадян! І нічого не сказав про однакові правила гри для всіх, хто живе в українській державі! А ворога не назвав ворогом, не згадавши і словом окупований ним Крим і шмат Донбасу!. Ба, більше – умудрився привітати першим(!) окупанта рідної землі і світового терориста №1 – Путіна!   Новорічний виступ «гарантика недержавних інтересів!» взагалі нагадував мультиплікаційного героя - кота Леопольда, який марно закликав усіх жити дружньо…                                                                                             

Крилатий вираз про «клей, що тримає суспільство разом» належать Лі Куан Ю – батьку-засновнику сучасного Сінгапуру, етнічному китайцю, для якого рідною була англійська. Лі розумів, що без «клею, що тримає суспільство докупи», нація розпадеться і стане легкою здобиччю сусідів. Тому він запропонував сінгапурцям спільне майбутнє, яке вони й побудували разом. Наразі історія знає тільки два різновиди «клею, що тримає суспільство разом»: культурна ідентичність, яка складається з традицій, вірувань, міфів та мови, чи спільні правила гри, однакові для всіх. Можна говорити про «американський рецепт» – однакові правила гри для всіх, завдяки якому чорношкірий Обама спромігся стати президентом США попри те, що афроамериканці складають лише близько 12% населення. Та про «ізраїльський рецепт», характерний для більшості країн світу, який передбачає етнічно-культурну гомогенність нації, через що навіть в конституційному законі  записано, що Ізраїль – «національна держава єврейського народу».    

Приголомшлива перемога Зеленського на виборах цього року – яскраве свідчення того, що українці відкинули(в черговий раз!) ізраїльський рецепт побудови своєї нації, чи, можливо, їм «нав’язали політтехнологіями ЗМІ, чужий для них рецепт... Втім, і вся попередня історія незалежної України протягом останніх 28 років підтверджує, що українці ідентифікують себе, на превеликий жаль, не за певним культурним кодом. Звичайно, якщо вважати українцями тих, хто 1994 та 1999-го голосував за Кучму, 2004 та 2010-го – за Януковича і 2019-го – за Зеленського...   Вони обрали, чи «за них обрали», «американський рецепт». Але він означає, що раціональні правила та норми важливіші за ірраціональну культурну ідентичність. А американська ідентичність, за великим рахунком, зашита лише в трьох словах «RULE OF LAW» – верховенство права. Коли не важить, яка кров тече в твоїх жилах, якою мовою мати співала тобі колискові, де ти народився і в якій церкві тебе хрестили (чи не хрестили) батьки. Є жорсткі правила гри – дотримуйся їх і матимеш шанс реалізувати свою «американську мрію». Але українська політична катастрофа полягає в тому, що перед тим як урочисто зректися традиційної культурної ідентичності, президент Зеленський двічі демонстративно витер ноги об верховенство права. Перший раз, коли освятив своєю присутністю на сумнозвісній прес-конференції в МВС від 12 грудня 2019 року політичне призначення вбивць Павла Шеремета та наругу над презумпцією невинуватості. І другий раз, коли пішов на більш ніж сумнівний обмін в’язнями з «днр»/«лнр» - порушивши світове правило не сідати за один стіл з терористами!Цим «обміном» президент України перетворив Україну на візаві маріонеткових «народних республік», оскільки про всі деталі обміну Україна домовлялась саме з ними, а не з Кремлем…                                  

Коли обмінюють військовополонених чи заручників, логіка зрозуміла. Коли обмінюють засуджених шпигунів чи розвідників – також немає питань. Але коли кримінальних злочинців, що не мають жодного стосунку до війни на Донбасі, видають країні-агресору в обмін на наших полонених, про право можна забути. Відтепер в Україні можна вбивати, ґвалтувати, калічити й вчиняти теракти – а якщо правоохоронці спіймають, треба буде лише дочекатись чергового обміну з «лнр»/»днр». По повній будуть сидіти в Україні лише ветерани, волонтери та добровольці, бо їх Росія точно не включить в «обмінний фонд»! За словами високопрофесійного юриста-міжнародника Володимира Василенка президент Зеленський став по суті співучасником низки злочинів. Обмін військовополоненими між Україною та Росією за принципом «всіх на всіх» не відбувся. Те, що влада назвала обміном — є порушенням норм міжнародного права та законів України. Обмін полоненими - це обмін військовослужбовців-громадян однієї воюючої сторони, на військовополонених-громадян іншої воюючої сторони. Але ж  29 грудня Україна в обмін на повернення (лише невеликої частини!)полонених службовців ЗСУ передала іншій стороні своїх власних громадян, які не брали участі у воєнних діях і які були засуджені або перебували під слідством за вчинення злочинів на території України!

Орім того, обмін мав відбуватися між Україною та Росією. Натомість його було здійснено між Україною і так званими «днр і лнр», які по суті є структурами окупаційної адміністрації Росії. Такий хибний підхід надасть додаткові підстави Росії заявляти, що на території України відбувається внутрішній конфлікт, а не агресивна війна путінської РФ проти України.
Росія продемонструвала, що захищатиме тих громадян України, які вчинили злочини проти своєї  власної держави, і доб’ється звільнення їх від відповідальності. По суті українська влада стала співучасником спецоперації РФ, спрямованої на руйнацію українського правопорядку та дестабілізацію в країні!

Таким чином, усього за декілька тижнів президент України зрікся будь-якого «клею, що тримає українське суспільство разом». Ані спільного ірраціонального культурного коду, ані раціональних спільних для всіх правил гри, ані спільної бачення майбутнього... Залишилось  лише дитяче - «давайте жити дружньо»… Але жити дружньо без розуміння, навіщо нам, українцям, жити спільно, не вийде, без «клею, що тримає суспільство разом», не побудуєш  міцну державу! Тим більше, коли вже заплановано «кимось» розпродати і її стратегічні підприємства, і її територію - у вигляді найкращих у світі чорноземів!!!

Нарід чи чернь?
Улас Самчук

При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.
Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.
Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.
Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!
Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.
                                                           1941 рік

З глибокою повагою до щирих патріотів Української Державності,   
                                      Георгій Лук’янчук, журналіст, рік 2020-й

Коментарі