"Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю…"
Уклін Василеві Симоненку на його 85-ліття.
Він народився другого дня Різдва Христового за православним численням.  
Влітку 1962-го на залізничному вокзалі м. Сміла його страшно побили кадебістські бандити. Півтора року неймовірних страждань і смерть у 28 літ…
Він був би одним із провідників українського Руху Опору – поруч зі своїм земляком В’ячеславом Чорноволом. Міг стати одним із метрів української літератури – поруч із Ліною Костенко, Драчем, Вінграновським.

Але чому «був би», «міг би»?  Насправді він – до своїх 28-ми – став. Символом Опору й творцем Українського Світу серед мертвотної пустелі радянщини. Живим уособленням синівської любові до України. Любові ніжної й полум’яної, безстрашної й беззастережної.

Зрештою, все, про що писав Василь Симоненко – незалежно від тематики й жанру — про Україну, для України і заради неї.

Не дивно, що саме поезії В.Симоненка, покладені на музику, стали найулюбленішими піснями
українців. А рядки його віршів, присвячених Україні, давно перетворилися на афористичні вислови. Як, скажімо, ці – з «Лебедів материнства»:

Можна все на
світі вибирати, сину,
Вибрати не можна
тільки Батьківщину…


Василеве дитинство припало на жорстокі повоєнні часи, коли хлопчаки бавилися знайденими в бур'янах мінами, а їхні мами, впрягшись у плуга, орали пошматовану вирвами колгоспну ниву. Так було і в селі Біївці на Полтавщині, де народився 8 січня 1935р. майбутній поет, і в усій Україні.

Чотири класи у Біївцях, далі – у Єньківцях, Тарандинцях.
Про останні роки навчання напише у «Думі про діда»: «...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!..»

Середню школу в Тарандинцях Василь закінчив із золотою медаллю. Вступив на факультет журналістики КДУ ім.Т.Шевченка.

Вірші писав зі студентських років. Але щоб видаватися багато й часто, треба було для цензури
писати «паровози» — тобто «про Леніна, про партію». Йому це було огидно, тож за життя видав лише збірку поезій «Тиша і грім» та казку «Цар Плаксій і Лоскотон», останню – за кілька місяців до смерті.   

1957 р. Василь Симоненко закінчив університет. Працював  у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», у «Робітничій газеті» (власкором).   

Навесні 1960 р.у Києві постав Клуб творчої молоді. Мешкаючи в Черкасах, Василь Симоненко – разом з Аллою Горською й Ліною Костенко, В.Стусом та І.Світличним, І.Драчем, М.Вінграновським, Є.Сверстюком – став засновником і активним учасником КТМ.  Увійшов до складу комісії, що зайнялася дослідженням інформації про масові розстріли в катівнях НКВС та пошуками  секретних поховань жертв комуністичного терору. Удвох з Аллою Горською чи втрьох (ще й з Л.Танюком) опитували очевидців у Києві й селах Київщини. Стали першими, хто  виявив поховання жертв радянських репресій на київських Лук'янівському і Васильківському цвинтарях та в урочищі Биківня.

Ось як записав у «Щоденнику» Л.Танюк 26 серпня 1962р.: «…Кожен з нас трьох — Алла,  я й Василь — відчули на собі доторк того світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, — і на поверхні її — вимиті з землі черепи, кістки; я знайшов старого військового ґудзика, а старий, що водив нас туди, вручив мені в’язку ключів — з печаткою НКВД…»

А.Горська, В.Симоненко і Л.Танюк першими розповіли широкому загалові про масові поховання  і  звернулися до Київської міської ради (відомий Меморандум №2) із вимогою оприлюднити правду про розстріли в Биківнянському лісі. Відповіді заявники не отримали. Проте опинилися  під моторошним прицілом КДБ.

1962-й…Це був рік, коли Василь Симоненко вступив до Спілки письменників, плекав  плани щодо аспірантури в Iнституті лiтератури…

Влітку на залізничному вокзалі на Черкащині (м. Сміла) Василя скрутили і жорстоко побили «правоохоронці».
Невдовзі він тяжко захворів – почали відмовляти нирки. Його продовжували добивати. «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни…», — записав він у щоденнику 3 вересня 1963 р.

А за три місяці – 14 грудня – великий український поет Василь Симоненко помер у черкаській лікарні. Офіційно – від раку нирок. Проте не лише друзі чи «нейтральні»,  а й недруги говорили про вбивство…  

 «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в очі подивлюсь», — написав Василь 8 січня 1955-го, в день свого
двадцятиріччя.  

Василя Симоненка замовчували й по його смерті. Й усе ж – надзусиллями друзів і просто порядних людей, від яких бодай щось залежало – у 1964-66р.р. вдалося видати дві поетичні збірки та книгу новел. Потім, аж у 1980-і, з’явилися «Лебеді материнства» і вибране. Але й тоді його прізвище залишалось у списку «не для згадування» на радіо й ТБ…

Василь Симоненко встиг за своє коротке життя стільки, скільки багато хто не встигає і за довгий-предовгий вік. У творчому доробку Симоненка - новели, казки, начерки до кіносценарію, літературні й театральні рецензії. Він був блискучим журналістом, чиї статті й нині не втратили гостроти та актуальності.

А найголовніше — він створив цілий світ. Зітканий з любові й болю, палахкотіння серця й тихої ніжності. Український світ Василя Симоненка, який  завжди на часі, а сьогодні потрібен як ніколи.

Бо лише така пронизлива, всеохоплююча й неперебутня – «Симоненкова» — любов до рідної країни  є першоосновою чину для її відродження, захисту і побудови.  

Зовсім молодий, ледь не юний, як на людський вік, — Поет був провидцем і вчителем Життя з
Україною в душі.

Маніфестом шістдесятництва стало неймовірної сили «Пророцтво 17-го року»:

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза
на ваш копил.


Ви чуєте? На
цвинтарі ілюзій
Уже немає місця
для могил!..


Ніби сьогодні й для сьогоднішніх
владців написане:

Бо щире, високе
небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі
справжній не треба
Спиратись на
плечі нікчем…


(«Монархи»)

І ще — мудрий заповіт нам, нині сущим; безсмертне,
пристрасне, донебесне:

Задивляюсь у
твої зіниці
Голубі й тривожні,
ніби рань.
Крешуть з них
червоні блискавиці
Революцій,
бунтів і повстань.
Україно! Ти для
мене диво!
І нехай пливе за
роком рік,
Буду, мамо горда
і вродлива,
З тебе
дивуватися повік…
Одійдіте,
недруги лукаві!
Друзі, зачекайте
на путі!
Маю я святе
синівське право
З матір’ю побуть
на самоті.

Рідко, нене,
згадують про тебе,
Дні занадто куці
та малі,
Ще не всі чорти
живуть на небі,
Ходить їх до
біса на землі.

Бачиш, з ними
щогодини б’юся,
Чуєш — битви
споконвічний грюк!
Як же я без
друзів обійдуся,
Без лобів їх,
без очей і рук?

Україно, ти моя
молитва,
Ти моя розпука
вікова…
Гримотить над
світом люта битва
За твоє життя,
твої права.

Ради тебе перли
в душу сію,
Ради тебе мислю
і творю…
Хай мовчать
Америки й Росії,
Коли я з тобою
говорю.

Хай палають
хмари бурякові,
Хай сичать
обращи — все одно
Я проллюся
крапелькою крові
На твоє священне
знамено.

(«Задивляюсь у твої зіниці»).

Постать Василя Симоненка – одна з чільних у великому проєкті  «Україні потрібні герої», що постав з ініціативи відомого політика, вченого і громадського діяча Миколи Томенка — засновника  Фонду «Рідна країна» і був успішно втілений.

Так, у 2008 р. відбувся велелюдний фестиваль «ЕтноВесна на батьківщині Василя Симоненка». Саме тоді в Тарандинцях, після завершення ремонту, була відкрита друга зала в музеї  В.Симоненка у школі, де навчався поет.
Ремонтні роботи організував Фонд «Рідна країна».

Слід сказати, що Микола Томенко був одним з ініціаторів широкого відзначення 75-річчя з дня народження В.Симоненка на Черкащині й Полтавщині та проведення ювілейного вечора пам’яті поета у Національній філармонії України. А в Черкасах на будівлі, де свого часу працював у редакції Василь Симоненко, було встановлено меморіальну дошку.

Також з ініціативи Миколи Томенка побачило світ аудіо-видання «Лебеді материнства: Живий голос Василя Симоненка». На компакт-диску — 17 унікальних записів авторського виконання поетом своїх творів, а також кращі фонограми поезій Василя Симоненка та музичні твори на його вірші з архівів Українського радіо.

Фонд «Рідна країна» безкоштовно передав це прекрасне видання до бібліотек, а також шкіл та  інших освітніх закладів України.

Цього ювілейного дня, згадуючи великого українського поета, вслухаймося разом у його живий голос:
2uwNocg9_vk
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
Інф.: ridna.ua

Коментарі