Наталя Дхюбенко-Мейс: Часи нас чекають тривожні й важкі
Яка наша молодь, якими всі ми стаємо?
(З інтерв’ю "Часи нас чекають тривожні й важкі", Ігор Сюндюков, газета "День", № 96, 04.06.2019 р.)
– Чи оптимістично ви дивитеся на майбутнє України?
– Звідкіля би то йому сьогодні взятися, тому оптимізму? В далекій та дуже віддаленій перспективі — безумовно. Проте я не хворію наївністю, мене не засліплює надмірний романтизм.
     Часи нас чекають тривожні й важкі. У мене часто відбуваються зустрічі з моїми читачами, з молоддю, школярами. Нещодавно спіймала себе на думці, що під час виступів я починаю гарячково спрощувати свої думки, відмовлятися від філософських дефініцій та складної термінології. Бо не зрозуміють, не почують. За кілька десятиліть авдиторії змінилися (тут і далі виділення тексту наше – Ред.).

     Явно збільшилася частка тих, хто приходить не насолодитись звучанням українського поетичного слова, чи разом помислити над складними реаліями нашого буття, а на чомусь тебе підловити, переспорити, перекричати, збити розмову на манівці.
     Це відбувається так часто, що я не схильна вважати це хворобою якоїсь окремої спільноти. Поверховість, хамство, брутальність буквально прогризає український соціум, виривається на поверхню спонтанними та вже некерованими вибухами невмотивованого гніву. Надто молоді люди не можуть надовго зосередитися на якійсь проблемі, часто виходить як у приказці — я їм про образи, вони мені про гарбузи. Я — про розстріляне відродження, трагічні долі, трагічні помилки, у відповідь — «Зеленський пообіцяв вас усіх пересаджати».
     І наче хтось тумблер у залі перемикає — в очах зловтіха, лихоманка, збудження. Той самий слухач, який щойно уважно слухав поезії з біблійного циклу чи історичні ремінісценції, миттєво змінюється, збуджується, в ньому прокидається щось темне й лихе, те що довго й старанно вирощували без тебе, але нині саме ти маєш із ним справу.
     І не факт, що навіть коли ти зможеш переломити дискусію, до когось достукатися, переконати, добитися загальної уваги, оте інстинктивне, злобливе кудись зникне.
     Ми нині маємо справу з широко та ґрунтовно насадженою психологією Хама.

Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС,
письменниця, поетеса, громадська діячка,
дружина і соратниця Джеймса Мейса.

Від редакції:
     Цей короткий текст настільки важливий, місткий, навіть пророчий, що повний відгук на нього слід було б писати на багатьох сторінках. Він потребує глибокого осмислення, аналізу, адже написане – це вже наслідок глибокої соціальної, гуманітарної кризи, яка вразила наше суспільство. За розмовами про пріоритетність «хліба і видовищ» в останні 28 років наш народ стрімко втрачав свої національні цінності, традиції, морально-духовну основу, своє життєве опертя. Описане – ознаки гуманітарної катастрофи суспільства.
     Тут, одначе, не будемо детально розглядати причини того, що сталося. Зауважимо лише на одній із них, можливо головній – кризі в освіті. За роки незалежності освіта так і не вийшла за межі радянської моделі. Натомість з неї старанно «вимели» все, що стосується виховання нової людини, нового громадянина своєї країни. Для цього було досить проголосити відсутність національної ідеї в державі, а відтак – і не опікуватися державною ідеологію. По-суті, школу, а потім і ВНЗ, виключили з гуманітарної політики. Наслідки не забарилися.

    Сьогодні бачимо величезну прірву у світобаченні, світосприйнятті молоді, з одного боку, і старшого покоління, з другого. В останнього іноді з’являється страх за наше майбутнє, долю дітей, врешті – за долю країни. Це й звучить у словах Наталії Дзюбенко-Мейс. Якщо до гуманітарного негативу додати освітянські провали в елементарних знаннях, професійній підготовці молоді, то картина вимальовується сумна.
    Ось чому автор говорить про віддалену оптимістичну перспективу України.

    А поки в школі ми зайняті заміною парт, закупівлею комп’ютерів, інтерактивних дошок, килимків, шаф, вчасною доставкою підручників тощо…Таку Нову українську школу нам пропонують.

Інф.: libcenter.com

Коментарі