Ваше Святосте,
у мене немає слів у моєму скромному запасі, щоб висловити ті почуття, які тепер у мене на душі. Я не знаю, що й сказати Вам і що написати до Вас. Я пишу, і мені не віриться в те, що я прочитав. Те, що мені сказали мої друзі про вашу заяву, у мене не вкладається в голові. Пишу Вам, бо хочу особисто пересвідчитися, що все це не правда. Що все це вигадки сьогоднішнього "всесвітнього павутиння", яке обволікає наші довірливі душі.
Ваше Святосте, я ніколи не повірю, що у Вас Любов до самого себе може бути вищою Любові до Вітчизни. Ніщо настільки не страшне у нашому житті, як розкол. Як невміння об’єднуватися. Ці політичні (уже не релігійні) розбіжності можуть призвести до єдиного - втрати Держави. Тієї держави, до створення якої Ви стільки доклали зусиль, сил, енергії, молитов.

Ми з Вами знайомі, і в добрих стосунках перебуваємо уже майже 20 років. Я пам’ятаю той день, як ми вперше завітали до Вас і сиділи у Вашому кабінеті разом із пані Галиною і паном Олексієм Воскобійниками. Обговорювали будівництво Михайлівського Золотоверхого. Мої друзі виділили чимало тисяч доларів, щоб Золотоверхий воскрес як птиця Фенікс із сталінського попелу і знову озолотив своїми священними золотими куполами древній Київ. У цьому велика заслуга не тільки Тимофія Тронька, Олеся Гончара, і чи не найбільша - Ваша, Ваша Святосте.
 Ми з Вами відвідували Нью-Йорк. Манхеттен, де Ви освячули картини українських художників у найкращому із кращих будинків – приміщенні Украї́нського Інститу́ту Аме́рики, (англ. Ukrainian Institute of America, UIA) — культурній установі українців у США, яку засновав у 1948 український винахідник, бізнесмен і філантроп Володимир Джус. Цей престижний Інститут від 1955 міститься в купленому Володимиром Джусом палаці Авґуста та Анни ван Горн Стайвезент, який належить до національних історичних пам'яток США.

Були з Вами і в Норд-Порті, на узбережжі Мексиканської затоки  Атлантичного океану, у родині, на жаль нині покійного, Валентина Кохна і його славної дружини пані Раїси. Гостювали у містечку Бока-Ратон на березі тієї ж Атлантики у сім’ї Воскобійника-молодшого Олексія. Як і в українській церкві Купер-Сіті за часів отця Віктора Полярного. Неодноразово сиділи поруч під час письменницьких з’їздів у Президіях чи неодноразово в гостях у Миколи Жулинського, у Кончі-Озерній. Я Вас часто провідував у лікарні Феофанії, де працювала моя дружина і Ви лікувалися саме у неї, бо найбільше їй довіряли, часто боячись за своє життя у наш непередбачений час. І ніколи у наших поглядах не було розбіжностей. Та й не могло бути.
   Я пам’ятаю ті вантажівки у перші роки московсько-української війни, коли Ви (на відміну від Московських церков в Україні) тоннами відправляли допомогу нашим воїнам, добровольцям, що пішли в ім’я Незалежності України прямо з Майдану на фронт. Хіба все це можна забути?

 Хіба і сьогодні, в такий критичний для України момент, ми не знайдемо спільної мови, не об’єднаємося, Ваша Святосте? Ви ж у цьому були для усіх нас взірцем і закликали нас до цього.
Не доведи Господи, Ваша Святосте, знову нам повернутися до тих часів, які пережили наші попередники, коли Москва виставила свої гарнізони і контролювала наших гетьманів і священиків. Утискувала указами й наказами. Требниками. Духовними регламентами, Кодексами, в яких кривавою червоної ниткою проходило, що українська мова має щезнути разом з русичами-українцями з цієї ними загарбаної після 1709 року землі. Вони у тих наказах-регламентах тоді, як і нині, дописувалися до того, як думають сьогодні так звані московські митрополити Онуфрій і   Павел - ці московські служки - що наша мова «не угодна Господу Богу» і тим самим лукавлять, ігноруючи заповідь апостола Павла, який писав у своїх листах, що Бог усім народам дав їхні рідні мови, і Бог найближчий до того, хто молиться рідною мовою. Бо якщо моляться чужою, і хай вона буде гарна, наче музика, але зміст слів молитви не доходить до розуму  мирянина, а отже й до серця його, і він віддаляє віруючого від Бога.

 І тут нічого дивного: в ординці православ’я – це не релігія. Це ідеологія. Це невід’ємна частина «русскаго міра», як і їхній язик, в ім’я якого вони готові проливати кров і освячувати найсучаснішу зброю типу буків і градів, щоб і за допомогою церкви завоювати якщо не весь світ, то хоча би половину цього світу.
То чи можемо ми сьогодні, коли у Московському Кремлі, на татаро-монгольському узвишші, воссідають новоявлені ідеологи, які за своїми діями ближче до ментальності орди, аніж до православ’я, ми дозволимо собі надати їм таку розкіш - наше роз’єднання, про що мріє кожна імперія, і поділивши нас на клани, знову завоювати нас і владарювати над нами.
   Я стою на колінах перед Вами, Ваше Святосте, в ім’я збереження Русі-України, якій Ви, як Господу Богу нашому, служили вірою і правдою, оскільки я вас особисто знаю. Не порушуйте цей моральний кодекс своєї душі і совісті. Підніміться над себелюбством в ім’я Любові до України. Молю Вас, благаю.

З легкої руки Віктора Андрійовича Ющенка, нашого українського президента, було свято на честь 1010-річчя Русі-України. Він перший розпочав боротися за Правду, за Справедливість. За історичне старшинство поміж слов’янських народів, які вже після нас, русичів-українців прийняли православну віру. Москва у 1686 році (про це я стільки разів писав у своїх книжках, і Ви це читали і схвалювали) за наказом Бориса Годунова купила той Томос в ім’я зверхності молодої держави Московії над древньою Київською матір’ю-Руссю, яка ще за 700 років до цього (998 рік) прийняла християнство. Так не буває у природі, щоб мати стала молодшою за доньку. Але завдяки зусиллям дячка Алєксєєва, який поїхав з подарунками до тодішнього Вселенського патріарха Діонісія ІV-го, отримали той Томос, яким володіли зовсім недовго - до розвінчання хабарництва Діонісія ІV-го.

І от нарешті – благословенний день над Україною: сам Господь Бог змилувався над нами і повернув нашому народу історичну правду і справедливість. У цьому так багато Ваших заслуг. Ви, як ніхто, у той відповідальний перед історією України момент, підставили своє плече і свою мудрість президенту Петру Порошенку, і ми отримали віковічно довгожданий Томос. Ви тоді піднялися над собою. Над своїм егоїзмом, якого у Вас у той історичний момент не було, Ви підтримали митрополита Епіфанія як наше відродження. То був історичний момент святої єдності, якої так не вистачає українцям упродовж віків, а ми всі стали свідками цього, а Ви - безпосереднім учасником і відроджувачем цієї історичної Правди і Справедливості. Таке народом не забувається. Не перекреслюйте цього своїми несподіваними, швидше за все  миттєво амбітними заявами..

Ідіть на примирення, і залиште своє славне ім’я у віках, як і нашу вільну і незалежну Україну, а тепер і нашу українську церкву. У важкі місяці душевної напруги, переживань бути Томосу чи не бути, Ви ж своїм авторитетом, мудрістю, набутим багаторічним життєвим досвідом піднялися над собою, ніби радячись із Самим Всевишнім, і прийняли єдино правильне рішення - не роз’єднуватися й підтримати і Президента і наш страждальний народ і молодого, не за віком мудрого, митрополита Епіфанія. Слава Вам!

Ви тоді виявилася в центрі релігійного, якщо можна так висловитися, Всесвіту. Божого Всесвіту, який нам подарував тисячолітню Правду і мрію, що стала реальністю. Чому ж Ви зараз залишили той святий Олімп і зійшли вниз, до небезпечного рубікону, за яким провалля, роз’єднання, яке потрібне тільки імперії Зла. А за цим роз’єднанням - наша   невідомість?! Ваша Святосте, залишайтесь на висоті, якої Ви гідні, і не залишайтеся у славі, вічності і спасінні.

Ваша Святосте, Ви знаєте, що авторитет наробляється роками, а втрачається за одну мить. Для чого ж ми нині подаватимемо харч на брехливий стіл московської пропаганди, поповнюватимемо меню московсько-кремлівським агресивним крикунам типу скабєєвих, попових, кисельових, куликових на чолі з божевільним жириновським, які запевняють московський люд, у тому числі і наш, що от ми ж казали, що Філарет - «розкольник». А тепер, скажуть вони, Ви переконалися: він «розкольник розкольників» у геометричній прогресії.
Для чого Вам Ваше славне ім’я міняти сьогодні на ці незаслужені образи, Людини (я пишу з великої літери), яка стільки зробила для України у її такі важкі хвилини, години, роки, коли в черговий раз вирішувалася наша гірка доля бути чи не бути Україні. Для чого ще й Вам, синові України, сину Божому з усіма можливими і неможливими почестями і всенародною Любов’ю у своїй державі, творити у церкві те, що твориться в державі, де 5-та колона, яка ненавидить усе українське, хоче повернути історію назад, і шуфричі з вілкулами, новинськими й медведчуками хочуть повернути нас назад до Мойсеєвої пустелі. Котру ми так і не зуміли пройти. То ж хочеться запитати Вас, себе, всіх нас, хто українцем зветься, коли ж ми дочекаємося свого Мойсея і єдності: один народ, одна мова, одна віра, одна нація і одна держава! Воістину заможна, непереможна, як нині Польща, де один ксьондз, одна віра, єдиний патріотичний народ, єдина нація.

Своєю заявою, відкритим демаршем, Ви, Ваша Святосте, не запросивши на раду митрополита Епіфанія, в реальному житті зупинили перехід тих, що ще вчора коливався, переходити в українську церкву, чи ні. Ваша спонтанна (я так гадаю) заява упала зерном сумніву в душі багатьох священиків, які сьогодні зупинилися на півдорозі до Справедливості. Це може призвести до Вселенського розчарування після того, як Вселенський патріархат на чолі з Варфоломієм ІІ-м повернув Україні історичну Правду. Він може своє рішення переглянути у питанні, хто є старший брат, а хто молодший (де не може бути така парадоксальність, коли донька стала старшою від матері за віком) і позбавити того Томосу, а в нашій історії залишити в черговий раз чорну брехню замість великої правди про те, хто насправді є хто, і хто старший за віком - Москва чи Київ.

Не робіть цих заяв, відкличте і змініть порядок денний свого скликання, запросивши туди митрополита Епіфанія і відзначте усі разом у єдності пам'ять святого священномученика митрополита Київського Макарія. Невже на цьому дійстві Ваш «хрещеник» митрополит Епіфаній може бути не бажаним гостем?! Чи не святотатство це під час демонстрації високої Любові до ближнього і вічної пам'яті, як я зрозумів із Вашої заяви, в якій ідеться про православного святого Макарія, народженого у 1497 році, 1 травня як митрополита Київського, Галицького і архієпископа всієї Русі-України. Не змінюйте реальність на користь Москви. Свято пам’ятайте дату 20 грудня минулого року, коли Верховна Рада прийняла Закон,який передбачає, що кожна релігійна організація зобов’язана свято дотримуватися свого справжнього імені, своєї назви, а не так як Московська церква в Україні приписує незаконно собі назву української церкви, будучи насправді Московською - і за мовою, і за молитвами і за «своїми святими», поміж яких і руйначі й ненависники святої Київської Русі, історію якої приписують собі, народившись через тисячу років після Києва. Московська церква ні за якою логікою, законами, реальністю не має ні законного, ні морального права називатися українською. Це моральний бандитизм і не інакше. Про це підписаний закон президентом України Петром Порошенком 22 грудня минулого року.

Невже і намісники Бога на землі, в душі залишаються вільнодумними українцями, для яких держава, народ - то вторинне, а щось невідоме нам - первинне?! Невже українець-індивідуаліст, що живе в нашій душі, перемагає все на світі, і навіть призначення намісництва Всевишнім на землі. Та хіба буде мир у нашому домі, коли ми себе любимо більше, ніж свого ближнього і своя риза, як сорочка, дорожча нам до тіла, як каса патріархії багатша, аніж митрополича? Я одного не можу зрозуміти в цьому суперечливому світі: як можна освідчуватися у великій Любові до України, і водночас руйнувати саму Україну. І тоді виникає питання: кому ми служимо? Собі, Богу чи Україні. Може, краще служити Богу і Україні,  а в критичні часи для держави, народу, нації, забути про свої амбіції і піднятися над цим непорозумінням і стати на шлях добра своєму народу, свій державі і тоді буде лад і в нашому релігійному сімействі.

Ваше Святосте, у такий складний і непередбачуваний час для нашої новітньої історії об’єднайте всіх українців за вірою і святою правдою в ім’я України заради Правди, Справедливості й Любові до матері-України і внесіть у це непорозуміння Вашу святу ясність. Докажіть усім, і в першу чергу нам, Вашим прихильникам, друзям, однодумцям, що це непорозуміння, що ніякого розколу нема в Українській церкві! Усе робиться заради єдності і в ім’я святої Любові до рідного нам народу, до дорогої усім нам України.

З глибокою повагою До Вас  Олег Чорногуз

Дане відкрите звернення підтримала низка відомих громадських діячів в Україні та за кордоном, - Ред ВН.

Коментарі