Державницький виборець має мислити стратегічно, системно, щоб програвши в малому, виграти у великому, - Олександр Ткачук, Перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська Спілка
Лукаві наспіви Дроздова
Нація – це щоденний плебісцит  /Ернест Ренан/

Президентські вибори вийшли на фінішну пряму, і сьогодні вже усім зрозуміло, хто здатен пройти в другий тур, а хто лише імітує боротьбу, розминаючи ноги для парламентського забігу. Ставки зроблені, публіка шаленіє від екстазу. Особливо гаряче реагує на передвиборні новини придворна обслуга кандидатів, їй, як виявляється, теж є що втрачати. Звісно, як і решті посполитого люду, хоча його колективний розум не до кінця усвідомлює власні перспективи і загрози за умови перемоги того чи іншого кандидата.

Соціологи намагаються класифікувати «ядерний» електорат основних кандидатів, виявити його мотиви, описати соціально-психологічний образ та готовність до солідарних дій. Між кандидатами і їхніми виборцями існують взаємно зумовлюючі залежності, хоча не завжди електорат є дзеркальним відображенням кандидата, частіше навпаки – кандидат намагається адаптуватись до певного типу виборця. Науковці наголошують, щоб глибше розуміти соціум, потрібно із дослідженнями причинно-наслідкових звʼязків ретельно вивчати його ірраціональне підґрунтя (Randall Collins). У динаміці політичних настроїв суспільства завжди вагому роль відіграє популістська складова, що орієнтується не так на логічне, як на емоційне, підсвідоме начало. Умілий маніпулятор, якщо такий з’являється у виборчий період, здатен переадресувати політичні орієнтації широких мас населення. Це, у свою чергу, створює серйозні загрози відхилення від  стратегічних напрямків розвитку суспільства.

Правда, в нинішніх українських виборах головну деструктивну роль відіграє не так ірраціональний фактор, як законспірологізований зовнішній чинник. Наше суспільство досі залишається об’єктом інтенсивної гібридної агресії РФ. Маючи у своїм розпорядженні розгалужену п’яту колону із впливовими ЗМІ, Кремль веде наступ у декількох стратегічних напрямках: перший «публічний», тут він відкрито солідаризується зі своїми офіційними союзниками (намагаючись структурувати антиукраїнські сили); другий «очорнюючий», у цьому напрямку спецслужби РФ проводять масштабну багатовимірну спецоперацію з дискредитації головних опонентів Росії; і, третій, те, що у політології називається «real politik» (реальна політика), і виражається у підтримці одного із прохідних проросійських кандидатів у президенти.
Метою Москви є переформатування політичних сил в Україні в більш вигідну для себе композицію. Щоб згодом, у нових умовах, новими інструментами повернутися до реалізації стратегічного завдання реінтеграції нашої держави в євразійський політичний і економічний простір.

Стратегічне бачення державницького електорату
 
Щодо структури електорату, то в найзагальнішому вимірі в ньому проглядається декілька великих соціальних груп: перша, ідеологічно мотивована, у якій домінантою виступає державницьке мислення; друга, корпоративна група – тут вузько партійні інтереси переважують всі інші резони; і, третя, антисистемна група (проти всіх) – у ній згрупований політично не сформований виборець, емоційний, керований переважно інтересами соціального егоїзму. Останній тип виборців розчарований не лише конкретно існуючими партіями, але й партійною системою загалом. Тому він готовий голосувати навіть за блазнів, аби тільки вони не належали до осоружного політичного класу. Найнаочніше подібні соціальні групи описуються терміном «декласовані», тобто ті, що не усвідомлюють власного групового інтересу.

Соціальна психологія першої групи виборців (державників) обертається навколо  принципу усвідомлення індивідумом персональної відповідальності за перебіг суспільних процесів. Це патріотизм у найзагальнішому його розумінні. Політичним рушієм тут виступає громадянський етнос. Як влучно висловилася на презентації однієї з художніх виставок у Києві відома шістдесятниця Людмила Семикіна: націоналістом є передусім той, хто відчуває особисту відповідальність за суспільні дії. Зразком подібного типу мислення можна вважати підписантів «Звернення Ініціативної групи «Першого грудня» стосовно ситуації з виборами Президента України».

Зрозуміло, що їхній вибір багатьом не сподобався. І вони мають повне право на іншу інтерпретацію висловлених ініціатив. Ми, на щастя, живемо у відносно вільному суспільстві, де кожен має право на висловлення особистих переконань. Одночасно зауважимо, що вільне волевиявлення зовсім не означає легалізації права на дискредитацію опонента.

13 березня на «facebook.com» з'явився химерний текст ведучого львівського телеканалу «ZIK» Остапа Дроздова.
«Сіра, невиразна мишка» нудного провінційного телешоу раптом стала в позу «бойового когута», розпустила хвіст і почала плюватися слиною в різні боки. Спочатку Дроздов обізвав ініціативну групу «першогрудневими лицемірами», а далі, узагальнюючи звинувачення, зазначив, що «подібний тип виборця», знаючи усю моторошну правду про свого кандидата, все ж голосує за нього. «Ми маємо справу з обдуманим і усвідомленим голосуванням за анатомічно препароване зло – робить висновок Дроздов. Виборець Порошенка свідомо погоджується на все, що криється за вітриною, знаючи все про це "все"»
Брутальним у цьому пості є не те, що Дроздов зробив інший політичний вибір, а те, що він, безпідставно зайнявши позицію «мораліста», почав звинувачувати в «лицемірстві» людей, які неодноразово, а за радянських часів і ризикуючи життям, доводили вірність моральним імперативам. Деякі з них відбули тривалі строки в комуністичних концтаборах, будучи знаними у світі як «в’язні сумління».
Мораліст і моральна людина - це не одне і те саме. Мораліст - це той, хто любить повчати, а моральна людина просто живе за євангельськими приписами. Історія людства знає, як, відштовхуючись від цілком моральних максим «свобода, рівність, братство», «ліві моралісти» перетворили життя сотень мільйонів людей у суцільне пекло (гноблення, нерівність, ненависть). Моралістичність історично у більшості випадків трансформується в схоластику, а моральність проростає живим життям.

Реальна війна, і «стояча війна» у передвиборчих інспіраціях

Фальшивість звинувачень О.Дроздова особливо виразно проглядається крізь предметний розгляд висловлених ним тез. Наприклад, він безапеляційно стверджує, що «Виборець Порошенка знає, що той фінансово зацікавлений у війні й скеровує держзамовлення на свої афілійовані підприємства. Знає – і все одно наполягає на тому, що це вибори передовсім Головнокомандувача, а ніхто краще за Порошенка не вміє приймати парад на Хрещатику.
Виборець Порошенка чудово знає, як атошники проклинають центр. Виборець Порошенка сто разів чув свідчення солдат, що «ми б уже давно пішли вперед, але нам забороняють» – однак їм позаріз потрібен Головнокомандувач стоячої війни із забороною демонструвати воєнні успіхи».

У цьому твердженні Дроздова закладено фундаментальну підміну реальності. Передусім, що цю війну можна легко виграти. Бо наша армія сильніша від корпусів ОРДЛО. На сьогодні, слава Богу, це дійсно вже так. Але стверджувати, що ми можемо легко перемогти нашого ворога, це відверто брехати. Бо корпуси ОРДЛО - це лише вітрина, як полюбляє висловлюватися Дроздов, цього конфлікту. За ними стоїть регулярна армія РФ. Якби це було не так, то ще в 2014 році наша, тоді ще зовсім слабка, але однаково сильніша від сепаратистів армія перемогла б їх. Наступ ЗСУ і добровольчих батальйонів тоді зупинили, оточили і розгромили не озброєні шахтарі, а регулярні російські війська.
Щоб зрозуміти характер розгортання конфлікту на сході України, треба усвідомлювати одне правило ведення цієї війни. Воно полягає в тому,  що на кожен наш  воєнний «виклик» РФ готова «відповісти» вищим рівнем агресії. У воєнній науці це називається спроможністю до ескалації. Сьогодні при розгортанні конфлікту Росія здатна залучати такі нові воєнні ресурси (авіація, воєнний флот, різноманітні ракетні підрозділи), на які в нас немає адекватної відповіді.

Отже, підсумуємо, з воєнного погляду, твердження про можливість легкої перемоги («бліцкригу», «миттєвої війни») є, у кращому випадку, повним невіглаством, або безсоромною передвиборчою спекуляцію. Звідси, логічно немічним виглядає покладання відповідальності за «стоячу війну» на українське державне керівництво. А з погляду історіографії, тобто еволюції ідей, понять, це твердження є своєрідною творчою інтерпретацією кремлівської тези про війну на Донбасі як типову форму громадянського конфлікту в Україні. Також варто розуміти, що  подібна підміна понять не виглядає невинною забавою, такою собі грою в слова, вона дозволяє промоутерам ідеологічної війни, нав’язуючи масовій свідомості стереотип про виключну українську відповідальність за події, підштовхує масову свідомість до капітуляції.
Одночасно, хотів би наголосити, що реальне співвідношення воєнних сил зовсім не означає, що ми повинні «підняти лапки» і здатись на милість москалів. Бо окрім воєнних є інші фактори, що здатні в певний час розвернути події на нашу користь. Ми в принципі історично зобов’язані перемогти нашого природнього ворога. Ми можемо це зробити, але за інших обставин. І їх потрібно неухильно формувати. Схематично це виглядає так: передусім необхідно реформувати економіку, що  дозволить модернізувати ВПК. А це, у свою чергу, дозволить радикально переозброїти ЗСУ, підготує українську армію до ведення повномасштабного конфлікту із збройними силами РФ.
Поки що ж ми змушені вести тягучу, криваву «стоячу війну». І вдосконалюватися в цьому протистоянні. Розуміючи, що і ми, і РФ перебуваємо у світі динамічних змін. Розвиток геополітичних тенденцій в Євразії підказує нам, що тиск регіональних сил на кордони РФ неухильно зростає. Що поразка у її агресивній зовнішній політиці обов’язково завершиться громадянським протистоянням. Це буде наш час. Саме тоді одним ударом необхідно буде відвоювати Донбас. Приблизно так, як це зробили хорвати із сербами. Із Кримом справа складніша, вона вимагає комплексніших заходів, але в принципі теж вирішувана.

І відверта брехня йде в хід

«Виборець Порошенка на власні очі бачить, як під Банкову покладений увесь медіа-простір країни. Їм це реально подобається – коли основний пул телеканалів біля їхніх ніг» – пафосно просторікує О.Дроздов.
Ця теза коротка, але вагома, бо фактично нав’язує громадськості думку про відсутність змагального принципу на цих виборах. А немає рівних можливостей, значить немає демократії. Якщо до цього докинути дезу про фальсифікацію виборів, – а російські пропагандисти про це говорять уже цілий місяць, – то це пролонгує виборчу боротьбу в післявиборчий конфлікт. Руїну.
Так кого ж, насправді, підтримують наші ЗМІ? Це, до речі, нескладно перевірити будь якому-виборцю. Навіть якщо ти мешкаєш у глухому поліському селі. Підходиш до телевізора, вмикаєш, і за вечір у тебе буде неупереджена думка: хто за кого, і хто проти кого.
Отож, включаємо спочатку телеканал «Інтер». Там головний герой проросійський кандидат Бойко, а кого найбільше критикують? – Дивно, але це Порошенка.
Добре, рухаємось далі. Вмикаємо «1+1». Тут безроздільно панує Коломойський. У нього широка душа, він просуває аж двох: Зеленського і Тимошенко. Але нещадно критикує лише одного, і кого ви думаєте? – так, звісно, це знову Порошенко.
Далі, перейдемо до нібито нейтрального олігарха Пінчука. Вмикаємо  «ICTV», а там на різноманітних інформаційних і політ-шоу 80%  часу теж суголосно критикують чинного президента. Про позицію львівських каналів «ZIK» і «24 канал» делікатно промовчимо. І так далі, і тому подібне.
Так, Порошенко безальтернативно домінує на власних телемайданчиках  («5» і «Прямий»), але це максимум 20% відсотків охопленої аудиторії, а зовсім не «основний пул телеканалів», як лукавить Дроздов.
Дивно, і навіть не до кінця зрозуміло, навіщо так відверто брехати?

Програти в малому, щоб виграти у великому

Третя теза Дроздова про моральний релятивізм патріотично зорієнтованого виборця. «Виборець Порошенка – каже автор тексту – найнебезпечніший виборець. Бо він підняв поріг ПРОЩЕННЯ до небувалої висоти. Він свідомо дав себе підкупити очевидними здобутками – і змусив заплющити очі на очевидні злочини. Одне від другого невід'ємне»

А чому, власне, виборець Порошенка має його прощати? – Власне, ця теза Дроздова є зразком дополітичного принципу формування правильного вибору. Таке враження, що уся історія розвитку політичної думки – від Ніколо Мак'явеллі до сьогодні, пройшла повз увагу журналіста львівського телеканалу.
Український громадянин сьогодні свідомо ВИБИРАЄ, а не прощає чи толерує. Він обирає президента, а не месію. Так, дійсно, на цих виборах у нього є одна суттєва проблема: він, патріотичний виборець, не має свого прохідного кандидата. Звісно є такі, що підходять за певними ціннісними параметрами, та вони непрохідні. Тобто, насправді, у політичній реальності вони відсутні.
Моральність патріотичного виборця полягає не в тому, що він має когось простити, а в тому, що він не розчаровується (немає свого), не йде в пивний бар, а вперто рухається на виборчу дільницю. Він оперує апофатичними критеріями  осмислення політичного, категоріями негативної діалектики. Він змушений вибирати не краще, а менше із зла. Такий тип виборця не втрачений з погляду історичного розвитку громадянського суспільства, або нації. Бо він відповідальний щодо майбутніх поколінь народу. Він мислить історію шевченківським способом: мертвими,  живими, і ненародженими земляками в Україні і не в Україні сущими. До речі, єдино правильним способом мислити, щоб вижити. Якщо б спробувати цей поетичний спосіб мислення перекласти на науковий, то його можна було б назвати системним підходом.

Чи вперше нам так доводиться чинити? – На жаль, ні. Наведемо декілька історичних аналогій, візьмемо приклад періоду визвольних змагань 1917-21-х років. Коли керівництво УНР під тиском обставин змушене було укладати угоди з поляками проти більшовиків. Тоді частина галицьких підрозділів перейшла на бік білих військ, інша – червоних. Як їх можна назвати з погляду часу? – очевидно так, як назвав Аркадій Любченко: «дрібнокаліберними галичанами». І це дуже м’яко буде сказано.
А як назвати тих вояків УНР, зокрема й галичан, які із зброєю в руках захищали Варшаву від більшовицької орди? Звісно, українськими патріотами, а не польськими. Попри всі наступні утиски українців поляками в державі Юзефа Пілсудського і боротьби проти польських шовіністів, тих самих патріотів. Але з погляду історичної перспективи, їхня боротьба разом із поляками проти більшовиків дозволила галичанам уникнути масових репресій і Голодомору 30-тих років. Зберегла частину нації для подальшої боротьби за незалежність. Тому це рішення було історично правильним і виправданим.
Кожній справі – свій час. Необхідно мати в собі силу, щоб невеликі здобутки перетворити у велику історичну перемогу.

На завершення скажу про те, що необхідно зробити усім нам. Українська Революція Гідності була національно-демократичною революцією. Її рушієм був український народ. І він переміг у ній, але перемогою скористалися інші. Причина проста: відсутність масової національної політичної партії. Політичної сили, що могла взяти владу в свої руки. Взяли інші. І так буде далі, нам знов і знов доведеться вибирати менше із двох зол, доти, доки ми не зорганізуємось у велику відповідальну силу. Хай буде так!

А завтра йдіть на вибори, і голосуйте за того, за кого вам підказує совість і історична відповідальність за долю українського народу.  

Олександр Ткачук, Перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська Спілка
Інф із сторінки автора у Facebook

Коментарі