Олег Чорогуз, письменик: ШИЗОФРЕНІЯ У СПАДОК
Головний піп сучасної Московії Кіріл назвав війну Московії з Україною у ХХІ сторіччі "священною”, а окупацію української території – "Хрестовим походом за православ’я".
За чотири роки до початку московсько-української війни, а саме у 2010 році, я надрукував статтю про російську мову в Україні і що вона принесла нам, українцям, які після 1654 року опинилися не в "братньому союзі" з Московією, а в рабстві, живучи понад три століття у Московській колонії. У своїй статті я, зокрема, писав: "До тих, які за “шмат гнилої ковбаси і рідну матір продаси” сьогодні можна віднести різних симоненків, лавриновичів, волг, сівковичів, голубів, скачків, ростиславів іщенків і ще сотню-другу яничар.
У цьому Партія регіонів, як і п’ята колона: комуністи, прогресивні (читай — агресивні) соціалісти й інші вороги українського народу, досить чітко і планомірно проводять колонізаторську політику, що поділяється на три основні етапи:
Етап перший: проголосити, що йде насильницька українізація російськомовного населення України. Насправді, цього й близько немає і не було, хоча постає питання: а чому має йти насильницьке зросійщення?
Етап другий: після проголошення статусу російської мови як регіональної, надати їй статусу офіційної в Україні. Тобто державної.
Етап третій і останній: зросійщення всієї України. Сумна й відома всім аксіома: нема української мови, нема українського народу, нема української держави. Далі — здача України Москвії.
Одним із трубадурів цієї імперської ідеології імені Затуліна-Корнілова є Вадим Колесніченко, який, безперечно, увійде в історію нашого народу, як політична повія серед найганебніших зрадників українського народу поруч з батуринським Носом, гетьманами Брюховецьким, Тетерею і їм подібними покидьками.

До цих сумних і відомих усім роздумів мене спонукали виступи кремлівських холуїв про регіональну мову в Україні — російську, яку Партія регіонів увела в свою регіональну конституцію і подала на розгляд Верховної Ради.
Зауважу: цю заяву роблять не росіяни, цю заяву роблять, з дозволу сказати, депутати з українськими прізвищами. Ці московські лакузи, сьогодні продавши за тридцять срібних рідну мову, завтра нам, українцям, знову принесуть сльози, горе, війни в гарячих точках в інтересах Московської імперії й цинкові гроби для наших матерів із тих далеких невідомих імперських точок. Ось, що таке російська мова Путіна і Медведєва. Це не мова Буніна і Толстого, як і в гітлерівських головорізів німецька мова не була мовою Канта і Шиллера.
Для мене російська мова Путіна і Медведєва в Україні — це смерть України».

Це я писав ще тоді, коли в повітрі тільки запахло законопроектом квіслінгів – Колесніченком-Ківаловим. Статтю було перекладено англійською і московською мовою і надруковано у США, Канаді (Why Ukrainians Resent the Russians by Oleh Chornohuz,author, member of Ukrainian parliament), газетах – «Слово «Просвіти» (17 червня 2010 року), «Сегодня»(3 вересня2010 рік), в Інтернеті. Можливо, й іншими інфоресурсами (я не відслідковував). У 2012 році, після прийняття цього проекту, як закону, з’явилася перша моя стаття на цю тему «Велика КаКа», заголовок якої став називним і використовувався у ЗМІ сотнями авторів-публіцистів.

За три роки до початку московсько-української війни, а саме у 2011 році, видавництво «Арий» видало  брошурку  відомого свого часу Юрія Канигіна, члена НСПУ, «Трезубец или хрест». На сторінках 88-89 «проффесор» осуджує мене за те, що я написав  у книзі «Діти колонії», що російська мова для мене - це не тільки Гоголь, Чехов, Лев Толстой, Достоєвський,Бунін, а втім, почитайте в оригіналі «проффесора», який, до речі, народився у Лугандонії, куди його землякам (і не тільки) той «русскій язик» приніс «русский мір», тобто - війну, смерть, кров, згарища і попіл. Ось цей абзац із брошурки Ю.Канигіна: "Мастер слова" О. Черногуз в статье "Что значит для меня русский язык" выдал такие "перлы": русский язык - это "привнесенный на Украину московскими сатрапами каннибализм; это голодомор, геноцид, этноцид моего народа; это выстрелы в щеку (у мене в потилицю, яку Канигін переклав як щоку, - ОЧ) каждого украинца за его право разговаривать и писать на украинском языке; это пушечное мясо моих родных братьев, которых красная московская империя бросала без одежды, без продуктов и оружия в пасть гитлеровских оккупантов, это язык фашистов, расистов, шовинистов и человеконенавистников". И прочее в таком же духе. Целая газетная полоса. Такой вот бред в газете под названием "Слово просвіти". Не кощунство ли?"
  
Сьогодні - знову про мову, бо ж історії властиво повторюватися. Але перед цим хочу сказати й таке. Коли я вперше приїхав до  Києва і, звертаючись до дівчат, запитував московською, де знаходиться та чи інша вулиця, мені відповідали запитанням «Більш оригінального приводу познайомитися не придумав?». Якщо ж українською, то завжди мені щиро пояснювали, де,куди, яким транспортом найкраще і найшвидше добратися. Траплялося, що дівчата, дивлячись на мої курсантські погони, їхали залюбки зі мною, щоб допомогти мені дістатися до мого адресата. Для чого я навів цей приклад? А для того, що Українська мова – це мова  моральної чистоти. На ній не розмовляють зеки, авантюристи (хоч, можливо, сьогодні вже  і такі є) повії, інша мерзенна шушваль.
  Інший приклад. У 1812 році багато російських офіцерів-аристократів під час війни з Наполеоном розмовляли між собою «не мужицькою мовою - тятя,тятя», а французькою. Почувши цю мову уночі чи темного вечора, московські солдати частенько розстрілювали власних офіцерів, сприймаючи їх за французьких. Чи не після того, Санкт-Петербурський актор Іван Сосновський зі сцени  кинув безсмертну репліку, якої в тесті п’єси не було:«Гаварітє па-русскі!».
     Тут я без іронії. Просто, мабуть, той заклик так звучав московською. Такий заклик  потрібно було  кинути сьогодні і в український люд, і всім нам, починаючи від мене і кінчаючи Дмитром Гордоном, про якого і йтиметься в цій статті, розмовляти в Україні виключно українською.
- Розмовляйте українською! Ви вже в Українській державі, а не досі у московській колонії. Якщо ви не хочете крові і смерті, розмовляйте українською, що Путін не прийшов вас захищати як російськомовних, яких він нині  захищає на маленькій батьківщині Юрія Канигіна.
На одному  із центральних московський агітпропівських телеканалів,де проходять щоденні політичні вистави під назвою «Место встречи», ось уже чотири з лишнім роки говорять виключно про Україну. Ніби у них, на Московії (дозволю і собі таку московську безграмотність, як і вони кажуть «на Україні». Це, очевидно, йде в них від - на Колимі, на Кунаширі, на Камчатці, на Сахаліні... Тих місць, де у них тюрми, гулаги і загарбані землі) нема про що інше говорити. Вони радять, як нам жити і облаштовувати… Україну. Хоч їхній лауреат Нобелівської премії Олександр Солженіцин закликав «Облаштувати Росію». Не жити в лжі, як це роблять: подружжя попов-скабеєва, соловйови-шапіро, норкіни, кулікови, шейніни й інша кремлівська пропагандистська шваль. А Солженіцин же їх закликав до правди й істини ще десять років тому: «Эту книгу я пишу лишь как один из свидетелей и страдателей бесконечно жестокого века России – запечатлеть, что мы видели, видим и переживаем». Навіть у волоколамському районі ( це під Москвою) досі газу нема. Нема й у тих селах, біля яких видобувають той московський (?) газ. Вони не бачать поліна в оці, але помічають трісочку у сусідніх (і не тільки!) державах, де на їхній погляд, усе не так. У випуску від 26 жовтня у телешоу «60 минут» вищезгадане подружжя назвало свою чергову передачу про Україну «Язьіковая шизофрения».  У ній ішлося про заборону «русского продукту» і в Житомирській області (після Львівської). Ведучий Євген Попов натякнув, що все по Орвеллу. Читачам нагадаю, що це прямий натяк і порівняння України, сорокамільйонного народу зі «Скотським двором», українською… «Фермою тварин». Це всі українці – «тварини». Виняток у нас - Дмитро Гордон та йому подібні червоненки. Про них - нижче. На цій же передачі московський письменник-убивця Захар Прилєпін, який поміняв перо на автомат Калашникова і нині, і вчора вбиває на Донбасі українців, а з ними і «русскіх і русскоязичних», що воюють на боці України за звільнення нашої землі від московського окупанта. Цей «гуманіст» на цій передачі сказав, що мова – це «хранитель пам’яті». Згоден. Наша українська пам'ять – ціла кривава історія, яка написана кров’ю прилєпіних і попових зі скабєєвими і соловйовими – норкіними. Ми також це пам’ятаємо, хоча нам тоді забороняли пам’ятати про це дотепер. А це були не тільки розстріли, голодомори, заслання, але й  буйна шизофренію московських сатрапів-зросійщувачів. Ця мовна московська шизофренія почалася у Московії ще до возз’єднання чи приєднання Нерозумним Богданом до Кремлівських вериг.1622 рік - рік, коли Московський (ще назва Русь не була вкрадена в українців) князь наказав  спалити  "Учительське євангеліє" Транквіліона-Ставровецького. Тож і ми повернемось до пам’яті, яку ми й справді не забули, чого не можна сказати про вас, доброволець-убивця Прилєпін. Мабуть, під фронтовою кличкою «Захар». А наказ Синоду митрополитові Філарету позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання. - 1626 p! Цензурування творів Лаврентія Зизанія у Москві.- 1627 р.! Указом царя московського Олексія Михайловича було звелено книги українського друку зібрати і на пожежах спалити і в подальшому під «стражайшою» забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві разом з іншими авторами спалили "Катехизис" Лаврентія Зизанія Тустановського 1654 р. Наказ цього ж біснуватого московського князя усім українцям: "разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, постригите." Для ілюстрації ще кілька цитат: : "Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна." - Чарльз Дж.Керстен, американський сенатор,1962р.

“Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918–1920 рр., колективізації 1930-х рр., терору та голодомору 1932–1933 рр. та нищень  Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік” - Дейвіс Норман Вот.
 І все це пов’язано «вічною дружбою» з північним сусідом. Який приніс в Україну, кров, смерть, безпам’ятство. Цим захворіли і «кремлівські солов’ї». Ніхто з них навіть не пискне про понад сто з лишнім заборон української мови в Московській імперії, починаючи з вищеназваного року і по суті, кінчаючи нинішнім днем.
Узяв участь в цьому шоу і Дмитро Гордон. А як же в світі без Гордона. Цей «український діяч» в московській обгортці заявив, що світ «глобален», а «русский язьік - не носитель вражеской идеологии». Хочеться запитати Гордона, де він живе? В Україні,чи десь за океаном. Якщо живе в Києві (я так зрозумів з московської цієї передачі), то невже він не чув за чотири з лишнім роки українського реквієму «Пливе кача». Коли стоячи на колінах у засвіти наші люди проводжують українського воїна, що віддав життя за квартири і «Бульвар» Гордона на «русском язикє». Невже він не чув про масові вбивства на Донбасі, де полоненим українцям, незважаючи на національність, вирізають серця, відрубують руки, якщо на ньому татуювання у вигляді тризуба - герба князя Володимира, якому Путін в ці воєнні роки ставить пам’ятник у Москві і міняє на ньому, як пише Канигіг, Тризуб на хрест. Хіба ця московська кривавиця - війна Москви з Україною - не почалася з саме через мову – яка, за Гордоном, не є носієм ворожої ідеології. Кремль просто захищав російськомовне населення, наче своє, на  Донбасі. Так захищав, що знищив, як мінімум,10 тисяч російськомовних. А поміж них дітей і стариків. Убив найсучаснішою і забороненою у цивілізованих світах зброєю наших воїнів, які не прийшли на землю Московії, а захищали свою. Спочатку босі і голі. Потім високі кремлівські воєначальники, даючи слово «русского офицера», «випустить» крізь коридор у Дебальцеве українських воїнів з оточення, і перехресним вогнем більшість українців, включаючи російськомовних, було убито. Окремих стягували з кузова, ще живим вирізали серця і тягли по сніжному полю червоному від крові тягачами. Про це пише медсестра - росіянка, яка воювала на боці України і залишилася жива тільки завдяки своєму паспорту і російському прізвищу,  її відпустили. Поміж цих убитих, хочеться сказати «адвокату» Гордону, були тисячі талантів і геніїв, які знали не одну і не дві мови, як оперний співак з Парижа Василь Сліпак, і близько не належали до «містечкових хуторян». До речі, до інтелектуального багажу містечково-квартирного Гордона хочу додати й таку сентенцію: усі постколоніальні народи виконали те Гордонівське завдання - знати мінімум дві мови, в тому числі і українці, щоб не бути «містечковими хуторянами. Так от, українці і євреї цей мінімум пам’ятають тисячі років, будучи обоє поневоленими. Це потрібно адресувати не українцям, індусам, а імпер-шовіністам, які переважно знають одну мову - московську, куди насмикано тисячі слів не тільки від народів своїх колоній, а й усього світу, щоб той «язик» став великим і могутнім, а не наріччям, яким вважалася «руська мова». Читай  професора -  історика Василя Ключевського і московського вченого Єгора Классена. Там є ясна відповідь, якою мовою розмовляли у Києві, в Русі. Так, як нині розмовляють українці. Гордон назвав московський язик великим і язиком міжнародного спілкування. А хто заперечує? Так великий, але це не дає право Москві убивати усіх підряд в усіх країнах-сусідах, де корінні постколоніальні народи виборюють право десятками років розмовляти рідними мовами, і відмитися від московської шизофренічної чуми.

На згаданій передачі «60 минут» був присутній українець  російського походження Гордій Олександрович Бєлов із Миколаєва. От він, на відміну від Гордона, виявився не «містечковим хуторянином» (навіть перебуваючи в Москві!) і дав гідну відповідь буйним у тій студії, чого не можна сказати про Гордона, який сидів на печі, тобто в Києві, якому ніщо не загрожувало, і вислужувався перед трубадурами Кремля, як раб, як слуга, ніби чекаючи, що завтра-післязавтра «наші прийдуть». Чи, точніше, приїдуть на танках, бо «всюду русская сторонка, всюду родіна моя». Так ось, Бєлов не відрікся від України і гідно захистив усіх нас українців, якого б вони національного походження не були. По-перше, він сказав, що себе до «містечкових хуторян» аж ніяк не відносить, по-друге, він заявив, що в Україні ніхто «велику і могутню не забороняє». По-третє, в українській Конституції  чітко записано…Тут ведучий Попов озвірів і безцеремонно перебив Бєлова, як це часто водиться на цих шоу, де забивають своїм криком правду, несучи  народам еРеФії  щоденну телевізійну брехню замість добробуту і облаштуванню такої убогої по селах і містечках Росії…

Але це ще не все про Гордона. Він подібні перли видає і в Україні. Він гордиться тим, що не проголосував за назву вулиці іменами Бандери і Шухевича.

Він у цьому плані абсолютно солідарний із кремлівськими трубадурами. Він гордиться цим і цього не приховує. Або йому радянська ідеологія насипала пропагандистського піску під черепну коробку, або він, виходячи з вистави московської «60 минут», займається в Україні не буйною, як московіти, а тихою шизофренією. Гордон телеглядача запевняє, що він чи не єдиний в Україні, який «дає прикурити» московським трубадурам. У м’якій, звичайно, формі. У вас там так кричать,- каже він. А от у нас… все йде тихо. Вчить він Скабєєву і Попова, в яких очі наповнені ненавистю до всього українського, а особливо – до «Нєзалєжной», як нині у Москві висловлюються. І я тут згоден з Гордоном. У Москві буйна шизофренія, а в Гордона - тиха. Наприклад, днями він брав інтерв’ю в Юлії Мостової, Головного редактора видання «Дзеркало тижня. Україна» і, здається, дружини кандидата в президенти Анатолія Гриценка. Почалося інтерв’ю між Гордоном і Мостовою українською, але після перших двох абзаців, Дмитро Гордон запропонував: оскільки світ глобальний, а він це інтерв’ю ще й подасть в Ютубі і воно може піти на Гвінею Папуа, то давайте перейдемо на… московську. Юлія Володимирівна будучи дружиною претендента в українські президенти, а не московські могла б сказати:
 «Пане Гордон, у часи Гітлера-Геббельса мовою фашистів не розмовляють». Мій чоловік збирається стати президентом не Московії, а України». Але вона ні цього, ні чогось подібного не сказала, а дуже швидко і легко погодилася.

Хоча, як на мене, то це і є хуторянсько-містечковий погляд (за Гордоном) і, мабуть з морально-етичного боку не зовсім правильно вчинила пані Головний редактор. Хоча за скабєєвими і поповими у нас, у таких випадках, російськомовних одразу з’їдають (як на островах Папуа Гвінеї), а з немовлят п’ють кров. Бо саме такі новини переважно подає Москва про Україну, де товариш Гордон виступає (очевидно, не безкоштовно) адвокатом.

Приклад другий. З кепочкою. Цього разу не Гордон бере інтерв’ю, а беруть у Гордона. Маю на увазі телепередачу Сергія Пояркова, художника і коментатора, від 02.02.2018. Ішлося,звісно, про українську мову, тобто, за поглядом із Москви, про «повзучу шизофренію» в Україні.

 «Інтелігент» Поярков, забувши про елементарну вихованість, так верещав з голубого ящика на всю Україну, що я про всяк випадок одяг навушники, щоб не оглухнути від себе. Але мало того, що  верещав, він обзивав Ірину Фаріон, колишню комсомолку, такими словами, що в пресі друкувати не рекомендується. Я можу не схвалювати перегин у радикалізмі. Це також не дає нам плюсів у боротьбі за Україну українську. Це часто відштовхує і тих, хто став на шлях патріотизму, любові до держави, в якій він живе, будучи за походженням росіянином, грузином, греком, поляком, євреєм…

Я також можу де в чому не погоджуватися з Іриною Фаріон. З її, образно кажучи, показним для Москви радикалізмом, а не українським лібералізмом. Але, оскільки у ній живе історична пам'ять, як і в Лариси  Ніцой, як і в мене, то я можу їх зрозуміти. Перед їхніми очима – справжня шизофренія Москви по відношенню до української мови. Яскравий приклад з Московії, котра 400 років підряд не словесами знищувала українську мову, а фізично: вогнем і мечем. Книжки українські спалювалися; авторам, як і читачам Москва відрубували голови, і не в переносному смислі. Пан чи товариш Гордона по світогляду – Поярков - беручи інтерв’ю від 02.02 ц.р. у гостя, не на жарт розійшовся. Як вступ до перших слів гостя студії, Поярков показав телекартинку з Іриною Фаріон і "Остапа понесло". Я в цю мить згадав слова Гордона, які він адресував кремлівським крикунамм - Скабєєвій і Попову:" У вас, у студії так кричать...У нас в Україні йде все тихо". Але він помилився. Тут ішла не тиха, а буйна шизофренія з боку ведучого - Пояркова. Друг Гордона по голубому каналу Поярков тієї ночі так верещав, ніби потрапив у каналізаційну трубу, а не в студію. Те, що цей "інтелігент-художник" викидав у голубий ефір, сприймалося так, ніби він чистив туалет від лайна, і не тільки у Фаріон вуха посиніли, а й у самого Гордона очі розширилися. Він не стримався і після цитат, що я нижче наведу, делікатно сказав,начебто нікому не адресуючи: "Я  ніколи не дозволю собі жінку образити!". До Пояркова в істериці, мабуть, ці слова (які прирівнювалися до класичної фрази "Юпітер, ти гніваєшся, тому що ти неправий!") не дійшли. Поярков у своєму дикому гніві цього не почув, бо був збуджений після.свого монологу, прикрашеного такими словесами як «хрьобана стара шкапа, московська вонюча кремблять, дурепа».

Якщо ти інтелігент і не згоден з позицією  Ірини Фаріон, то чому ти верещиш, як недорізаний індик. У тебе що, нема аргументів. Чому ж ти опускаєшся ще нижче отієї...Я не можу уподібнюватися до Пояркова, щоб обзивати його... Дмитро Гордон іронічно усміхався. Поярков захотів від нього моральної підтримки, але інтелігент Гордон чітко сказав: я не можу собі дозволити ображати жінку. І цим усе сказав. Коментатору-хулігану залишилося тільки витерти своє, як б не сказав, що сократівське, чоло рукавом. Відхекавшись, попросив у помреда води.

Далі у "ребят" пішла спекуляція на російськомовних бійцях. Улюблена тема опозиції і 5-ої колони. Про російськомовних хлопців, які не встигли вивчити рідну мову, бо полягли від куль і "градів" московського агресора на полі бою: за Україну, за український народ, за мене, за Гордона, за Пояркова. Царство небесне нашим воїнам. Хай Господь їх візьме у свою світлицю. І в знак протесту пан художник і коментатор Поярков запропонував гостю перейти на московську. Гордон ніби цього тільки й чекав, і вони обидва дружньо "загутарили" з московським акцентом. Після цього "вихований в лісі" нахабнуватий Поярков запропонував своєму візаві  піти ...не зі студії, а в народні депутати України. Гордон сказав, що продасть одну із своїх квартир (а в нього їх багато, - Гордона слова) він віднесе ведучій Ганні Степанець «сто тисяч налом і покладе їй на стіл". Бо й вона його також запитувала - чого він досі не народний депутат. Тепер Гордон, певне, продасть свою другу із багатьох квартир у Києві і віднесе "налом" і Пояркову на нову кепочку, яку незлюбив чомусь Червоненко і реагує на неї, як індик на червоний кашкет чергового по залізничній станції. Далі «борці за українську мову» так і не виключили своїх «московських апаратів» і дотягли по-московськи до кінця програми на радість "п’ятої колони” і тих, хто ще сумнівався, чи переходити на українську, чи хай усе буде за прикладом Пояркова-Гордона: українську не вживати. Це, мабуть, у Гордона трапилося після того, як він наслухався московських передач і "чистих арійців"- українофобів  з ознаками буйної шизофренії - Скабєєвої і Попова...

"Адвокат" московських українофобських телепередач пан Гордон привселюдно заявив, що він уже не депутат Київської міськради: "успішно" залишив своє депутатство на знак протесту. Бо, мовляв, був категорично проти, щоб київські вулиці називалися іменами Бандери і Шухевича, які, за поповими-скабєвими-норкіними,соловйовими, є антисемітами і вбивцями євреїв. Дозволю собі процитував  нашого славного українського поета, єврея за походженням Мойсея Фішбейна. Він  свого часу писав:  «Якби я жив у той час і був навіть немолодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!». Генерал Шухевич не антисеміт, як і Симон Петлюра, про якого Володимир Жаботинський казав, як про свого приятеля. І це  один із основоположників сіонізму! Володимир Жаботинський заявив, що як умре, то хотів би бути похованим поруч з Петлюрою. Петлюрою Симоном, у якого ад’ютантом служив один єврей, а другий - перекладечем. Про це написав Джузеппе Гарібальді, який зустрічався з Петлюрою в Одесі. Національний герой Італії, один із вождів за об"єднання цієї сонячної країни. Те ж саме я можу сказати і про Романа Шухевича, і це підтвердить його живий син Юрій, народний депутат України. Саме Шухевич  врятував єврейську дівчинку від лап НКВД. Вона пізніше у своїх спогадах  написала, що  вижила в роки гітлерівської і московської окупацій України «завдяки Богу і УПА».

Дозволю собі ще один абзац із інтерв’ю  Мойсея Фішбейна радіо станції «Свробода: »… ви щойно сказали про антиєврейські акції УПА — то є провокації, які запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий з доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв'язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку. Влітку1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів». Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями.»

Чому пану Гордону не прийшло в голову назвати вулицю у Києві іменем таких героїв як Стелла Кренцбах чи Лев Ребет - ідеолог ОУН, убитий перед Степаном Бандерою тим же московським агентом Сташинським.
Я знаю іншого Гордона. Московського. Його прізвище, щоправда, Гозман  Леонід Якович. Це московський політик, президент загальногромадського руху «Союз правих сил», істинний інтелігент. Живе в Москві і бере активну  участь у тих самих кремлівських передачах, що й Гордон київський. Коли я слухаю сміливі, чесні і правдиві виступи Леоніда Яковича на кремлівських політичних виставах, то завжди думаю:» Цей порядний і чесний інтелігент ризикує мало не щодня, після кожної вистави московської ненависті до України, дістати те, що дістав  незабутній нами Борис Нємцов біля стін самого Кремля. Не знаю, чи Леонід Якович Гозман був депутатом московським, як Дмитро Гордон київської міськради, але Леонід Якович не відрікався ні від Нємцова, ні від Політковської, яка проводила розслідування про жахливі звірства, що чинила Москва у Чечні під час чеченських воєн, як нині у нас на Донбасі чи в Криму. Політковська організувала акцію «Грозний. Будинок пристарілих». За серію репортажів із фронту спочатку отримала премію «Добрий вчинок -  добре серце» і «Золоте перо», а тоді кремлівський автограф - не золоту кулю у благородне серце.

І, наостанок, по тому ж Гордону київському. Він  сказав про мову. Що українська мова сьогодні "Не на часі!". Мовляв, іде війна. А коли війни не було, чи не цю саму агітпропівську формулу викидали гордони?! І за Леоніда Кравчука, і за Леоніда Кучми і за Віктора Ющенка. На часі тільки стала "Велика КаКа" за Віктора Януковича, що і призвела до крові.
 Сьогодні, коли президент Петро Порошенко будує українську державу для всіх  національностей в Україні, Дмитро Гордон вискакує із конча-заспівських кущів на українське  телебачення в московській обгортці  і кричить: «Українська мова  не часі!» Звідки таке замовлення, чи він сам придумав, спекулюючи українським демократизмом?! Чи йому оплатили, оскільки на громадських засадах,  я певний, Гордон не працює. Ті часи минули. Чому ж імперії, яка розширялась, завжди було на часі, а чому не на часі мені, українцю, в Україні. У моїй українській столиці мало не на кожному кроці мені плюють в обличчя мовою агресора, незважаючи на війну. Плюють, як плювали моєму батькові, моєму дідові в роки окупації гітлерівці. Почувши мову «унтерменша» (так окупанти тоді називали українську) арійці з Третього рейху  викидали нас із вагонів, виганяли з установ. Добре, що хоч не розстрілювали за мову, як це робили інші загарбники-московські - протягом віків. Хіба  це не яскрава окупаційна паралель? Гордону, знаю, не плюють. Гордон у ресторанних місцях не користується мовою «унтерменша», хоча добре знаю цю мову. Певний, навіть краще, ніж сам «унтерменш», але він до неї ставиться із зневагою, якщо не сказати з презирством, і тому так виправдовує повзучу московську шизофренію в Україні, яка дісталася нам у спадок від імперії Зла. З Поярковим, Червоненком, Рабиновичем й іншими вілкулами. Тому вони в один голос кричить: «Не на часі!». Їм хочеться жити й далі комфортно. Живіть! Хто вам заважає? Розмовляйте на своїх рідних мовах на пляжах, у лісі, і хаті, на дивані, на ліжку, на печі. Але переступивши поріг державної установи або публічного телеефіру, будь ласка - державною мовою. Як у Франції, як в Англії,як у США, як, врешті-решт, у тій же Московії. Чому ви цього права позбавляєте Україну і українців. Хто ви такі? Представники Московії в Україні, її повпреди?. Сьогодні, як у роки гітлерівської окупації моєї України, я мало не щодня відчуває на своїх плечах, у своєму серці ту ж саму окупацію, що в далеких сорокових. Тільки тепер окупацію не Третього Рейху, а Третього Риму, в якому Четвертому не бувати. Він продовжується у смертях наших  кращих синів і доньок, у московських тюрмах, у полоні, у смертях українських на Донбасі і в Криму, на кожному кроці, в кожному регіоні моєї ще не зовсім незалежної України. Незалежної від 5-ї колони квіслінгів типу шуфрича і йому подібних аморальних типів. І це їх підтримує журналіст Гордон. Це він співає під їхню дудку. А мені попіл пам’яті  б’є щодня,щогодини і щохвилини у моє серце. Б’є пам’яттю про палаючого смолоскипа Василя Макуха, який себе спалив на Хрещатику через дику московську шизофренію зросійщення, яку висіяли на українських землях нащадки золотої орди і досі висівають. Б’є у серце своїм останнім пострілом письменник Хвильовий, що за цю мову викинув гасло «Геть від Москви!»; застрілив свою дружину Марію і вбив себе Панас Любченко, український партійний діяч, вірний ленінець, якого звинуватили також у націоналізмі. Спалив себе живцем на могилі великого Кобзаря Олекса Гірник, який перед цим мав три роки неволі у польських таборах і вісім - у московських тюрмах. Убили, чи застрілився, вірний ленінець Скрипник, який придумав ще й додатково українізовувати українську мову, аби  вона ще більше відрізнялася від московської, і українці після цього не змогли так легко засвоювати мову Московії.  

Це тільки минуле століття. Я вже мовчу про Емські і Валуєвські укази - «нє бьіло, нет і нє будєт» української мови. Хіба це не московська шизофренія? Чому про це мовчать скабєєві, попови, норкіни, соловйови? Шизофренія, фашизм, нацизм, жидобандерівці – ось цілий набір термінології московських кремлівських глашатаїв про «Нєзалєжну», як вони зневажливо називають Україну.
І все це виправдовує, по великому рахунку, Гордон. А, тим часом, більшість із цих нацистів і жидобандерівців зареєструвалися кандидатами у президенти, починаючи від офіційного блазня і кінчаючи людиною із крокодилячими слізьми. Журналістка Степанець і коментатор Поярков так само рекомендують стати Гордону народним депутатом. Судячи з  київських власних квартир, яких у нього з’явилося багато за роки незалежності, мандат сьогодні купити можна. Та Бог з ним, з його квартирами, депутатством. Голвне - бути людиною. Живучи в державі Україна, якщо її вже не любиш, то хоча б поважай. Тебе ж ніхто не б’є, не розпинає, як заявляють московські покровителі, розповідаючи своєму зомбованому люду. Але не вигадуй причин про ютуб, всепланетарність, об назло Фаріон перейти на московську. Любиш, чи хоч поважаєш  країну, в якій живеш - вивчи її мову. Не  поважаєш і не любиш - не придумуй формул виправдання, як це робить Гордон, Поярков, не кажучи вже про агресивних ненависників українського типу - всяких перефарбованих червоненків із крокодилячими слізьми  крота, вілкулів, мураєвих. На жаль, в Україні їх - легіони. Закономірно - це залишки колонізаторів у постколоніальній державі, яка ще тільки-но піднімається з колін.

Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"










Коментарі