Політик і громадський діяч Юрій Гнаткевич: Сага про ілюзії
На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил (Василь Симоненко)
Колись довелося написати і опублікувати статтю, яка починалася словами: “Історію України можна описати як історію зрад”, де було хронологічно впорядковано і проаналізовановсі зради, які супроводжували українську історію, починаючи від зради Переяславських угод російським царем і поділом України між Росією і Польщею на Лівобережну і Правобережну. Богдан Хмельницький сподівався, що православний цар захистить Україну від польської шляхти. Але то були марні сподівання. Це була ілюзія.
Ілюзія за тлумачним словником це необгрунтована надія. Після відновлення самостійності України ілюзії супроводжують українських патріотів  уже протягом 27 років. Нижче ми торкнемося лише ілюзій у сфері розбудови української національної держави, зокрема повернення українців до своїх національних витоків, насамперед до своєї національної мови. 
 
24 серпня 1991 р., сидячи у першому ряду сесійної зали Верховної Ради, я замріявся: «Ось тепер в Україні як у Польщі, як в інших західних країнах усе буде наше національне, українське: школи, університети, телебачення, газети, журнали, а в інформаційному й освітньому просторах незалежної  української держави запанує українська мова». Але це була ілюзія. Невдовзі з’ясувалося, що українська нація за понад триста років її перебування у складі російської імперії - спочатку самодержавної, а потім комуністичної – не змогла сформуватися як власне єдина і цілісна нація. Значна частина етнічних українців, тобто людей, діди і прадіди яких були українцями, перестала бути українцями. Вони позбулися головної ознаки нації – національної мови. Вони войовничо відстоювали своє «орускоязичення», тобто перейшли в інший етнічний стан. Адже українець - це  не той, хто носить українське прізвище, а той, хто відчуває себе клітинкою великого національного організму і відчуває його болі. Такі українці не хотіли сприймати все українське, а значна частина їх стала ненавидіти його. Відкрити для українців  українську школу чи газету у Донбасі та в інших східних та південних областях було важко чи навіть неможливо. Саме означений сегмент українського суспільства спонукав Верховну Раду першого скликання страйками шахтарів і вчителів на Донбасі до саморозпуску, а Президента Л. Кравчука - до згоди на дострокові президентські вибори. Шляхом фальсифікації останніх на Донеччині до влади прийшов Л. Кучма з Д. Табачником. Останній, будучи московським агентом, ініціював  кадрові переміни в освіті, війську, інформаційній сфері. Для початку Табачник знищив українське кіно та вигнав із впливових посад українських патріотів. Він вставив у парламентську промову Л. Кучми фразу про ініціювання ним проголошення російської мови державною. Л. Кучма після просвітницької роботи з ним керівництва «Просвіти» на це не пішов. Але згадана фраза і кадрова чистка з боку Табачника  стали початком потужної хвилі продовження зросійщення українців. Воно набуло ефекту більшого, ніж за царів і вождів, бо відбувалося вже в незалежній Україні. Цим було взято курс на "обянучарення" українців і розділення української нації на «дві нації». Якщо в одній частині України спостерігалося національне відродження українців, то в іншій її частині відбувалося  інтенсивне виродження українства. Йому не завадило навіть прийняття Конституції,  в якій було закріплено державність української мови: виконувати 10-у Статтю стали тільки ті, хто хотів її виконувати.
 
Певні надії на українське відродження з’явилися після першого Майдану і обрання Президентом Віктора Ющенка. Адже він у кожній промові на Майдані неодноразово вживав сово «нація». Хоча з трибуни Майдану  про українське національне відродження та про долю мови як наймички у власній хаті не говорилося, а про Бандеру, Шухевича й Мазепу ніхто й не згадував, українські націонал-патріоти були чи не найактивнішою рушійною силою революції. Проте ейфорія націонал-патріотів дуже скоро виявилася ілюзією. Національна політика В. Ющенка і його оточення була однобокою. З одного боку, він під скрегіт московських зубів актуалізував питання Голодомору, відкривши очі українцям і світові на жахливі злочини Москви. В. Ющенко ініціював створення Мистецького арсеналу, музею в Батурині. За В. Ющенка українці дізналися про перемогу під Конотопом та нагадали про подвиг героїв Крут і Базару. Проголошенням Степана Бандери і Романа Шухевича Героями України Президент закликав до об’єктивного ставлення до національно-визвольних змагань ОУН і УПА та до нашої історії в цілому. Третій Президент підняв національну свідомість українців до рівня, без якого нинішню «декомунізацію» суспільства і топоніміки уявити було б важко.
 
З іншого боку, в часи президенства В. Ющенка було випущено з уваги питання стану і долі української мови. Про неї згадувалося лише на прес-конференціях Президента у його відповідях на запитання, зокрема, докучливої журналістки Галини Левицької. Президент про роль мови у формуванні нації правильно говорив, але мало робив. Адже була можливість мобілізувати фракції «Наша Україна» і БЮТ для прийняття «мовного» закону. Про нього мовчали, хоча мовні законопроекти були зареєстровані. Була можливість розставити на сході й півдні України проукраїнські кадри. Але там розставлялися кадри, для яких українська мова була чужою. Призначений Президентом віце-прем’єр, який мав перейматися гуманітарними й національними питаннями, ніде про них жодного разу не обмовився. Він займався підготовкою до футбольного Євро. Усі спроби і надії керівництва «Просвіти» і її очільника Павла Мовчана зустрітися з Президентом подібно до того, як вони свого часу зустрілися з Л. Кучмою, виявилися ілюзією. У самісінькому кінці своєї каденції В. Ющенко підписав підготовлений працівниками його адміністрації указ, яким регулювалася проукраїнська мовна політика в державі. Але цей указ опинився в кота під хвостом, оскільки він не мав сили закону, та оскільки наступали нові часи. Епоха Віктора Ющенка перейшла в епоху Віктора Януковича. 
 
В. Янукович прийшов до влади не тільки завдяки підтримці донецького олігархічного клану так електорату зросійщеного сходу й півдня. Януковича на виборах реально підтримала значна частина українських націонал-патріотів, які вслід за Ющенком вважали, що Тимошенко є більшою загрозою українській національній справі, ніж Янукович. Але то була їхня ілюзія. Епоха Януковича ознаменувалася призначенням на пости міністра оборони, голови СБУ та інших спецслужб, міністра освіти й науки, керівника державного радіо й телебачення людей, які (як ми жартували в сесійній залі) пройшли за квотою Кремля. Багатьом було зрозуміло, що готується здача України Росії. Незабаром було зареєстровано і проведено через перше читання закон Ківалова-Колісніченка, який відкривав шлюзи для повного панування російської мови як державної в багатьох регіонах країни і в більшості сфер суспільного життя. Виглядало так, що закон писався в Москві як підготовка до розколу України. Національне-патріотичне крило Верховної Ради домовилися про таку тактику: кожен з нас вносить до прийнятого в першому читанні проекту якомога більше пропозицій і доповнень. Очолюваний В. Яворівським профільний комітет підготував з них до другого читання товстезний «талмуд», яким ми сподівалися затягнути прийняття закону до безкінечності. Але то була ілюзія. 
 
Одного дня президент В. Янукович організував у своєму президентському кабінеті на Банковій якусь нараду, на яку мав піти спікер Володимир Литвин. У той час вести сесію залишився його перший заступник комуніст Адам Мартинюк. Він несподівано у порушення всіх норм регламенту поставив на голосування без другого читання закон КаКа. Ми не встигли й отямитися, як закон було ухвалено. Пізніше Михайло Чечетов скаже: «Полюбуйтесь красотой игры! Мы развели их как котят». У розмовах з нами він часом говорив: «Мы пришли надолго, лет на двадцать». Але то булла його ілюзія. Чечетов не все врахував. Він не міг тоді знати, щозовсім скоро він викинеться (чи його викинуть) із сімнадцятого поверху своєї квартири. Не міг знати це і Володимир Литвин, якому націонал-патріоти повірили, коли той сказав, що його підвів його друг Адам, і що він може не підписати закон. Але то була вже власна не щира ілюзія Литвина: закон він підписав. За нього навіть голосували деякі члени його фракції, які раніше обіцяли не підтримати КаКа. 
 
Тоді рятувати ситуацію кинулася група визнаних у національно-патріотичному середовищі авторитетів. Вони полетіли в Крим, де у Форосі купався та ніжився на сонці, відпочиваючи від трудів на благо українців,  В. Янукович. Авторитети сподівалися переконати президента не підписувати закон, а повернути його із зауваженнями до Верховної Ради. Але наші авторитети виявилися дуже наївними і схильними до ілюзій. В. Янукович з багатьма зауваженнями погодився, але всупереч ілюзіям наших авторитетів, закон підписав. Залишалися ще надії, що запрацює комісія, яку пообіцяв створити президент для опрацювання поправок до закону. Сподівання, що комісія на чолі з Л. Кравчуком запрацює, теж виявилися марними ілюзіями. Стало очевидним, що прийняття закону КаКа було злочинною змовою у ланцюжку: Кремль - Янукович –Симоненко-Мартинюк-голова фракції Партії регіонів Єфремов (той, що зараз сидить підслідством). Не хочеться вірити, що в цьому ланцюжку був і В. Литвин.
 
Ілюзії навколо закону КаКа на цьому не закінчилися. Спочатку фракція «Свободи» за підтримки фракціїпартії «Батьківщина», домігшись голосуванням у сесійній залі йогоскасування, очікувала його підписання Головою Верховної Ради. Проте О. Турчинов це скасування підписати не наважився. Він побоявся дати Кремлю додатковий аргумент для виправдання російської агресії, оскільки Путін мотивує її «защитой рускоязичного насєлєнія». Залишалися ще надії, що закон про скасування підпише новий голова Верховної Ради А. Парубій. Проте і це виявилося ілюзією. Не виправдалася і надія, що закон скасує Конституційний Суд на підставі подання великоїгрупи народних депутатів. Констуційний Суд «тягнув кота за хвіст» роками, а коли вже наважився на його розгляд, то після розгляду довго не наважувався оприлюднити своєрішення. Створилося враження, що хтось чогось боїться. Найвірогідніше, цим «хтось» є Президент П. Порошенко, який боїться ворушити національне питання з огляду на невблаганне наближення президентських виборів. Нещасне мовнепитання знову виявилося «не на часі».
 
Ілюзії, ілюзії, ілюзії…. Вони кладуть край надіям на національне відродження українців упродовж двадцяти семи років. Особливо болісно спостерігати за цим в останні роки. Скасуваня закону КаК авідкрило шлях до прийняття нового мовного закону. У парламенті зареєстровано три законопроекти. Їх розглянув профільний комітет і виніс рекомендацію взяти за основу проект, підготовлений робочою групою, створеною Координаційною радою з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерств і культури України. Проте законопрооекти досі не внесено в сесійний зал, хоча не можна сказати, що Андрій Парубій не є націонал-патріотом. Ходять чутки, що доки Президент П. Порошенко не дасть відповідної (і такої відповідальної!) вказівки своїй фракції БПП, законопректи лежатимуть у сейфі спікера. А ілюзій щодо того, що Президент таку вказівку дасть, ніхто вже не має. Адже вибори вже фактично - через сім місяців  Президент обмежився маленькими  кроками: квотами на українську пісню на радіо та на ураїнський продукт на телебаченні, своїм указом про підтримку державної мови протягом наступних десяти років. Сам Президент напевне не має ілюзій щодо того, що його указ, як  і деякі інші його укази, не будуть виконуватися. Цей указ ще ніхто виконувати не починав, як не  починали виконувати його Указ про відзначення подій Української революції 1917-1920 років. Президент зробив би добру справу, якби був оголосив 2018 рік роком утвердження державності української мови. Це дало б надію на прийняття закну про забезпечення державності української мови вже до кінця 2018 року. Але надія багатьох поважних українців, включно з трьома попередніми президентами, виявилася ілюзією. Це означало, що за президентства Петра Порошенка закон про забезпечення державності української мови ухвалено не буде. А ось чи буде президентом після березня 2019 р. сам П. Порошенко – це велике питання, рівно як і питання про те, чи буде виконуватися його указ новим президентом, і чи буде винесено в сесійний зал після президентських виборів зареєстровані мовні закони. Але головна інтрига полягає  не в цьому, а в тому, чи буде виконуватися мовний закон, якщо він навіть буде ухвалений. Адже у нас виконуються не укази, не постанови і навіть не закони, а ВКАЗІВКИ. Якщо не буде вказівки зверху йоговиконувати, надії його авторів і всіх українських патріотів перетворяться в ілюзії. Як тут не перефразувати Василя Симоненка:  На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил. У випадку із законом, який би забезпечив реальну державність української мови і проторував шлях до українського національного відродження, ще є два місця для могил. Чи викопають їх, з’ясується після президентських і парламентських виборів.
 
P.S. Задум підготувати цей матеріал виник на проведеній цієї весни «Просвітою» конференції, метою якої був аналіз нинішнього стану державної мови та прийняття вимоги до Конституційного Суду не зволікати з оголошенням вердикту щодо закону КаКа. На ній із доповіддю виступила Ірина Фаріон. Під час виступу слово «ілюзії» вона вжила сім разів. Конференція підтримала нашу пропозицію про встановлення у Києві пам’ятника Євгену Чикаленку. Подумалося: «А чи не стане черговою ілюзією наш задум. Адже пам’ятник великому меценатові, який жертвував свої кошти на українське відродження, мулятиме нинішнім казнокрадам і олігархам, оскільки на ньому буде викарбовано вислів Є. Чикаленка «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені». Щось не чутно, щоб хтось із наших грошових мішків вивертав свої кишені на українську мову, українське кіно, українську газету, книжку, український естрадний гумор. На примітивний «Квартал» хтось же гроші знаходить. Органи влади борються (чи вдають, що борються) з казнокрадством і корупцією, не усвідомлюючи, що  базовим підгрунтям так характерної для України поширеності цих явищ є розукраїнення значної частини українського етносу, втрата ним національної ідентичності, та життя і вчинки за принципом «какая разніца». Колись Гарібальді сказав: «Ми зробили Італію, а тепер треба робити італійців». Ми ж зробили Україну, але не зробили українців. Надія тих, які нині при реальній владі, здолати корупцію, оминувши твердий курс на національне відродження та на побудову справді української національної держави, є ілюзією.

Юрій Гнаткевич, політик, громадський діяч, народний днпутат України кількох скликань,
для порталу "Воля народу"
 

Коментарі