Тільки монополія народу на земельну ренту забезпечує рівні можливості для всіх, - Василь Ярмоленко, кандидат економічних наук
Особливість землі в тому, що вона є унікальним, нічим незамінним продуктом Природи, до того ж обмеженим за своєю наявністю.
Тому власність на землю – це особливий вид суспільних відносин, який виражає факт привласнення земельної території людьми як середовища для проживання і засобу для здійснення господарської діяльності. Абсолютним власником землі та інших природних ресурсів є народ, тобто населення, яке проживає на відповідній території. Суб’єктами права власності на землю від імені народу виступають держава в особі державних органів влади та територіальні громади. Саме так стверджує право власності на землю стаття 13 та 142 Конституції України.

Проте абсолютно справедливе введення в Основний Закон поняття “право власності Українського народу на землю” упереджено спотворюється апологетами приватизації землі в Україні – журналістами, політиками, науковцями-економістами і навіть науковцями-правниками. Зокрема, знавці(?) земельного права П.Ф. Кулинич, Н.І. Титова та ін., захищаючи право приватної власності на землю як абсолютне, всерйоз вважають, що поняття “право власності народу на землю” несе в собі переважно політичний характер, оскільки повною мірою не вписується в цивілістичну доктрину права власності”, а свідчить лише про “закріплення природно-економічної бази народовладдя”. Хоча й стверджується, між іншим, що кожен громадянин України (в т.ч. і новонароджений) має конституційне право власності на землю.

Звичайно, це не так! Суспільство повинне бути фактичним, а не тільки названим, володільцем тих ресурсів, на яких ґрунтується життєдіяльність усіх громадян. Тому власність народу на землю (як і на інші природі ресурси) і взагалі будь-яка загальнонародна власність (наприклад, алмазний фонд, золотий запас державної казни, національні, культурні та історичні цінності тощо) є не стільки політичними категоріями, скільки економічними, бо право власності на них приносить державі і народу доход, який використовується виключно(!) на загальнолюдські (суспільні) потреби. В результаті кожен громадянин (і новонароджений теж!) має свою частку в суспільному фонді споживання і користується нею. Тобто загальнонародна власність – це така власність, доход від якої служить лише загальнолюдським інтересам.

Доходом від землі є земельна рента, викликана природною властивістю землі та іншими факторами. “Привласнення ренти – писав К.Маркс – є економічна форма, в якій реалізується земельна власність, і земельна рента, у свою чергу, передбачає земельну власність”.

Тому й суть права власності народу на землю зводиться, насамперед, до привласнення земельної ренти суспільством. Тільки монополія народу на ренту забезпечує рівні можливості для всіх. Отже, і конституційна рівність права власності на землю всіх громадян забезпечується не тим, що кожен житель країни може “привласнити” ділянку землі, однакову за площею та якістю, що саме по собі є недоречним, а тим, що кожен (і новонароджений теж!) має у суспільному продукті частку доходу, яка пов’язана з дефіцитом землі, і називається “земельна рента”. Як надбання нації і основа для фінансового забезпечення соціально-економічних заходів місцевих громад та інших суспільних потреб земельна рента не може бути засобом привласнення конкретних суб’єктів – колективних, приватних, спільних, комунальних, державних та ін. Тому приватна власність на землю у принципі неприпустима.

Та й природно земля як власність не може належати конкретній особі, групі людей чи колективу через обмеженість земельної площі (природний дефіцит земельного ресурсу) і через те, що всі люди мають однакове право на користування землею. Тобто жодна особа чи група людей в результаті справедливих відносин не можуть “привласнити” навіть клаптика землі.
Неможливо, наприклад, порівну поділити територію України між усіма її громадянами, оголосивши кожного з них власником земельної ділянки, яка в середньому припадає на одного жителя країни (1,3 га її загальної площі або 0,7 га ріллі).

Споконвіку, порушуючи принципи соціальної справедливості і людської гідності, приватна власність на землю для одних при відсутності такої для інших нав’язується через насильство, обман, прийняття грабіжницьких законів, що має місце сьогодні і в Україні. Суть шкоди від приватизації землі не в тому, звичайно, що той, хто “привласнив” земельну ділянку, обробляє її, годує себе та ще й інших, реалізуючи лишки продуктів на ринку, а в тому, що ця земля слугує йому також засобом для наживи через привласнення результату чужої праці, праці без еквівалента, що є таким же злочином, як і “привласнення” краденого.

Обкрадання народу приватним землевласником має місце і тоді, коли він самостійно обробляє привласнену ділянку, і коли віддає її за плату в оренду, обмінює, продає тощо. Весь цей “рух” землі, точніше, рух права власності на неї (як і на ренту) від одного суб’єкта до іншого науковці назвали “ринком землі”. Насправді ж йдеться про “узаконену” спекуляцію землею (приховану форму експлуатації), наслідком якої є перерозподіл земельної ренти між приватними землевласниками, хоча державі і місцевим громадам від цього шахрайства у кращому випадку дістається лише податок на ренту. Фактично обкрадається кожен громадянин, втрачаючи свою частку від ренти в суспільному продукті, що є суттю паразитизму приватної власності на землю – зла, яке уже багато століть, як ганебний пережиток минулого, терплять народи країн, де приватна власність на землю юридично визнана священною і недоторканою.
Повний текст

Василь Петрович Ярмоленко, кандидат економічних наук
Національний аграрний університет

Коментарі