Для чого ж потрібний „Русскій мір” Росії? По вченому кажучи - для реінкарнації... Простіше і ясніше - для відродження Московської імперії.
Чому не потрібний „Русскій мір” Україні? Він загрожує державності України. „Русскій мір” в Україні - це не тільки найактивніший вилов довірливих, наївних та покірних, як біблейські овечки, українських душ у лоно московської церкви, його патріархату, а й одурманення українського люду через ідеологію, яку проводить в Україні (а тепер уже й Молдові, Польщі) головний ідеолог екс-імперії, громадянин Російської Федерації пан Гундяєв, що накинув на себе рясу священника і повісив хреста на груди з патріаршим саном Кіріл.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу

Кому потрібен "Русскій мір" плюс русифікація?!
Відповідь тут без альтернатив: тільки Росії!
Чи потрібний ”Русскій мір” Україні? Тут також без альтернативи: однозначно –НІ!!!
Для чого ж потрібний „Русскій мір” Росії? По вченому кажучи - для реінкарнації... Простіше і ясніше - для відродження Московської імперії.
Чому не потрібний „Русскій мір” Україні? Він загрожує державності України. „Русскій мір” в Україні - це не тільки  найактивніший вилов довірливих, наївних та покірних, як біблейські овечки, українських душ у лоно московської церкви, його патріархату, а й одурманення українського люду через ідеологію, яку проводить в Україні (а тепер уже й Молдові, Польщі)  головний ідеолог  екс-імперії, громадянин Російської Федерації пан Гундяєв, що накинув на себе рясу священника і повісив хреста на груди з патріаршим саном Кіріл. Ця особа під рясою, за якої ховається колишній генерал кедебе, а нині крупний російський олігарх, проводить не Божу службу в Україні, як і в інших не російських країнах, а веде відкриту  пропаганду Кремля, часто підмінюючи історичні факти міфічними поняттями. Він так вибудовує свої „божі „ проповіді, що нібито хрещення „ святої землі” (за його висловом) відбувалося не на березі Дніпра, а на березі Москви-ріки.

Часто сіє ідеологічну “лжу” в наші довірливі душі, прикриваючись нашими начебто спільними святими. Насправді він утверджує ідеологему і мрію Московської  екс-імперії: українці і московіти один і той самісінький народ і в нас усі спільні святі, починаючи від Андрія Боголюбського й кінчаючи Миколою ІІ, які кольорово красуються на дверях храмів і церков  московського патріархату і в Україні.

Київських князів, а конкретно, князя Володимира-хрестителя, як і Київську Русь, де вперше хрестили русичів, патріарх Кирило свідомо не називає Київськими, а тільки „первоапостольними” чи знову ж таки святими на „святой Русі”. Читай чи вслухайся і  розумій: святої, отже, Московської, а не Київської, або ж спільної, відповідно вигаданої ними  і нав’язаної нам чужої історії. Одним словом, святість в ім’я ідеологічної спільності. Мовляв, за Кирилом, у нас усе спільне. А, отже, і територія, яку Москва несподівано втратила за економічним непорозумінням, розваливши на національні шматки СРСР, де жив єдиний „совєтський народ” в одній „нерушимій сім’ї братніх народів”, і всім начебто було там затишно. Навіть тим, хто сидів у безмежно величезних концтаборах за колючим дротом тільки за те, що хотів молитися і розмовляти рідною мовою, а не московською. Тому давайте, ніби між іншим, уже по лінії московської церкви поновимо оте СРСР і тепер назвемо його „русскім міром”. Чи не все просте - геніальне? А як же в такому випадку бути з мусульманськими народами Російської Федерації та їхніми святими й святинями уже на їхній „святой зємлє”, мусульманській?

Із втратою України, Московська імперія чудово це розуміє, їй знову доведеться вигадувати новий історичний міф. Уже не про колиску трьох братів, у якій нібито спільно гойдалися упродовж кількох століть три слов’янські народи, а щось інше з іншими народами і народностями нинішньої Російської Федерації. Бо перед росіянами, точніше перед московітами, одразу постане кілька запитань і проблем: як ті „слов’янські брати” опинилися одночасно в одній міфічній колисці, хоч народилися в різні історичні епохи. Або ж на якій етнічній базі народився сучасний московіт-росіянин? Якщо  розставити в історичному ракурсі все на свої місця і з легкістю довести, що росіяни не єдинокровні брати українців, а  українці - абсолютно інша нація, то що ж тоді  їх „ріднить” із сучасними росіянами?! Звичайно, православна церква. І тільки. Київська Русь, як відомо, утворилася тоді, коли на території нинішньої РФ окрім зелено соковитих хащ і трав, Московії не існувало. А на території сучасної України вже давно процвітала цивілізація і будувалися храми, які донині прикрашають Київ. Після хрещення Київської Русі (988 рік) минуло, як мінімум, 250 років до появи на світовій географічній карті першого маленького Московського улусу (1270 рік) за першого московського князя Данила (сина також Московського святого Олександра Невського - кровного брата Сартака - сина хана Батия). Московія утворюється після розпаду Київської Русі і татаро-монгольської навали на землях угро-фінських племен і розсипаних по майбутній Московській території майбутньої імперії залишках Золотої Орди.

Якщо ж українці окрема нація і вона на сучасній їй території сформувалася і утверджувалася через європейські цінності раннього і пізнього відродження, має зовсім іншу (не завойовницьку) ментальність, аніж у московіта, відрізняється від росіян  мовою, культурою, традиціями, звичками, національними строями (одягом) і це неозброєним оком видно в будь-якому контексті: українці і росіяни - зовсім різні народи. А спільна у нас тільки релігія. Православна церква. От саме на цьому релігійному ґрунті нині екс-Московія і хоче за будь-яку ціну збудувати на нашій, а не мусульманській, території „русскій мір” і в такий спосіб закріпити (а згодом і повернути) Україну в лоно екс-імперії та остаточно знищити її, щоб утвердитися самій у своїй черговій величі.

Для цього у неї є два найбільш ідеологічні напрямки: церква і мова. Те й те уже після 8 серпня 2012 року, майже здійснилося, завдяки колишній колоніальній адміністрації, московським спецслужбам в Україні й доморощеним зрадникам типу Литвина-Колісниченка,  на яких Кремль опирався в усі часи нашої спільної „дружби”. Московський ставленик  Віктор Янукович, незважаючи на постійні привселюдні приниження і зневаги Кремля (згадаймо, бодай, „царську шану” новоявленого московського „царя”, який віддав перевагу байкерам, а не так званому українському президенту), все одно послідовно виконує усі забаганки Москви. Минуло всього кілька тижнів, коли український народ збунтувався і розділився за кілька днів через підписання Януковичем антиконституційного законопроекту про мови. Ніякі попередження, благання українського народу, який вибрав його тимчасово ним правити, приїзд української інтелігенції до нього, в Кримську резиденцію, не допоміг. Страх перед Москвою взяв над ним гору: український гарант віддає перевагу Кремлю, а не українському народу, в якого він тимчасово працює гарантом Конституції. Він капітулює, боячись за свою душу і за своє завтра, якого по суті вже нема, якщо таким темпом піде й надалі русифікація України. А кому сьогодні потрібна ця повзуча, поки що мовна (та й уже подекуди й економічна) окупація України з півдня і сходу з поступовим чи поетапним розколом на уламки нашої держави. Тобто на Федералізацію України за ідеєю кума Путіна – ще одного іуди В. Медведчука. Знову ж тільки Москві, а не пост- колоніальній державі, якою є Україна і в якій має бути національна підтримка вчорашнього пригнобленого і нищеного віками корінного народу та його мови президентом вільної держави, урядом і парламентом. Цього ж фактично не робиться.

Саме тому не безоплатні агенти Кремля в Україні типу вакслерів і вассерманів раптом перероджуються із розгадувачів кросвордів і стають філологами двох європейських великих мов - української й російської - і у пресі, і в Інтернеті, доводять світові, а швидше за все – росіянам й українцям, що українська мова і російська (дивно, що вони сюди не включають чомусь словенську, білоруську, словацьку, чеську, польську, македонську, сербську , хорватську тощо) - це одна і та ж мова. А якщо бути точнішим, то українська - це діалект Архангельської чи Астраханської областей. Отак от! Не більше і не менше.

Це активне московське нав’язування з поступовим утвердженням громадської думки в обивателя проголосив, ніби між іншим, під час Лондонської Олімпіади і один російський  спортивний коментатор, заявивши перед мільйонами телеглядачів, що українська мова – це діалект ...слов’янської. Щоправда, на зауваження українського коментатора, все таки вибачився, що допустив безтактність по відношенню до великого і нібито таки „братнього” народу. Чого не скажеш, звичайно, про одеських вассерманів чи вакслерів і друзів, які не звикли вибачатися взагалі, бо такі поняття, як інтелігентність, совість і честь, чи хоча б громадянська позиція і повага до народу поміж якого вони живуть, у них відсутня із дня їхнього народження. От чому йде така боротьба сьогодні і за „руській мір” і за мову. Не на життя, а на смерть одного із „братніх” народів.

Національно свідома, мисляча частина українців чудово розуміє, що втрачаючи мову, Україна знищує власну націю, яка щойно після влаштованих білою і червоною Москвою голодоморів і розстрілів, почала щойно формуватися. Втративши мову, Україна втратить  і державність, і тоді й справді настане в Україні „русскій мір”, де біблейські довірливі овечки автоматично перетворяться у баранів, а кізочки - у козлів. А якщо висловлюватися без метафоричності, то в черговий раз усю українську тяглову силу перетворять не у вільних людей незалежної України, а у звичайнісіньке, як у народі кажуть, бидло. Ось чому для України страшний „русскій мір” плюс русифікація України у будь - яких її вимірах.

Для чого ця русифікація і „русскій мір” життєво необхідні сьогодні Кремлю? По-перше, майже в кожного росіянина живе ностальгія за „велікой родіной”, яку ще вчора у світі цивілізованих країн Московську імперію будь-якого кольору і масті називали „тюрмою народів”, „імперією зла”. По-друге, нині й Російській Федерації навіть під крильми двоглавого орла важко утримати не в концтаборі, але ще й не на волі, окремішні народи Федерації. Потрібно чимало не лише поліцейських „дубинок”, а й багнетів. По-третє, втративши Україну (і навіть Білорусь, яка нібито офіційно освідчується в любові до „старшого брата”, а насправді в його обійми не поспішає), Казахстан (твердо тяжіє до самостійності і Китаю), Середню Азію, частково Кавказ, з далекосхідного тилу активно насувається експансія того ж Китаю, Російська Федерація залишається сам на сам зі своїми старими проблемами - окремішніми не асимільованими народами. А у Федерації тільки 21 автономна республіка, не кажучи вже про національні округи, які також мріють про свою самостійність. Приклад: Чечня, Інгушетія, Дагестан, Башкортостан, Татарстан... Цей перелік можна продовжувати - адже ще не всі перемішані, як населення в Україні. Тому там ту Європейську Хартію не пускають і на Московський поріг, щоб не розвалити Федерацію. По - четверте, і це чи не найстрашніше - внутрішні сьогоднішні проблеми Росії, на які б варто Кремлю в першу чергу звернути увагу, а не на Україну. Це облаштовувати ті московські території, на яких живе 130 мільйонів населення. Якщо вірити інтернетівському, до речі, московському сайту „РиФ”, то 40 відсотків населення Росії, незважаючи на такі багаті природні  ресурси РФ (нафта, газ, алмази, залізо, деревина тощо) знаходиться за межею бідності.

„Світське життя” буяє переважно тільки у Москві, частково в Петербурзі, чим зваблює Кремль інтернаціональну молодь окремих республік і держав та надає їм усякі лауреатні заохочувальні іграшки і навіть громадянство, аби будь-якої ціною залишити цих добровільних метеликів у себе, котрі ще летять на святкові вистави Кремля.

Характерне це й для спорту РФ, де за прізвищами чуються імена спортсменів, не типові для росіян. 53 відсотки населення РФ - це люди похилого віку. Сайт не повідомляє про відсотки п’яниць, наркоманів, безхатченків. Смертність у РФ переважає народжуваність. Рівень відвідування церков „русского міра” в Росії у 5 разів нижчий, аніж в московській митрополії - Україні. Катастрофічно зменшується кількість етнічних росіян. Відповідно, у такій же кількості, якщо не більшій у відсотковому відношенні, зростає мусульманське населення.
 
Звідси висновок і московський вихід: будь-якою ціною приєднати українське і білоруське населення і врятувати ідею фікс московських шовіністів, які замість того, щоб облаштовувати свою державу, печуться через „русскій мір” плюс русифікацію Білорусі й України, щоб приєднати, а насправді - загарбати ці території (особливо слов’янські) і хоча б у такий спосіб  розширити слов’янське населення Російської Федерації, рятуючи заодно й міфологічну історію Московії, яку їй написали німці під керівництвом німкені Катерини ІІ, котра так не хотіла, аби її імперія брала свій початок, як це було насправді, від Золотої Орди.

Олег Чорногуз                         Ілюстрація Олега Смаля

орногуз 

Коментарі

Download SocComments v1.3