altОскільки мораль влади змінити не можливо, владу необхідно усунути, - Микола Славинський

Маємо чергову несподіванку від столичної держадміністрації: сам Олександр Попов ні сіло ні впало гучно ініціював проведення першого референдуму киян. На нього заплановано винести три питання. Знайомишся з ними й відразу пригадуєш ірреального Черновецького з гречкою та піснями про дорогих бабусь і дідусів. Якщо до них починають апелювати із цинічними реверансами, то це означає одне: незабаром вибори мера. Отже, і сіло вчасно, і впало доречно.

Саме це підтверджує перше – воістину школярське! – питання, яке пропонується винести на референдум. Ось цей взірець «інтелектуальної» чиновницької примітивності: «Чи схвалюєте Ви обов’язкове включення до щорічного бюджету м. Києва надання адресної матеріальної допомоги   пенсіонерам та надбавок працівникам бюджетної сфери столиці?». Безперечно, відповідь буде однозначна: так, тобто схвалюємо! «Ні» тут просто було б чимось дивовижним, неймовірним, фантастичним. На це й розраховували організатори референдуму-піару, референдуму-блефу.

Та оскільки ініціатори акції мають дуже великий, просто-таки невичерпний розумовий потенціал, то вони відразу себе і викрили, і відшмагали нещадними батогами фактів, які засвідчують їхню злочинну бездіяльність та очевидну безгосподарність. Під першим питанням подано пояснення, де чорним по білому зазначено: у столиці – високі ціни, а теперішні пенсії та  зарплати багатьох працівників бюджетної сфери «вкрай низькі». Без сумніву, це визнання перекреслює всі щоденні балачки (по суті брехливі) про мовбито плідну, ефективну роботу команди Попова в ім’я добробуту киян. Міна гарна, та гра нікчемна! Що тут скажеш: проФФесіонали, проФФесори!  Дуже вміють робити одне: дбати про себе, брати для себе, жити лише для себе.

Отже, референдум… Так несподівано, так зненацька  – ну, як із кладки  – у воду. Ніхто не думав, ніхто не гадав, аж раптом – епохальна, воістину унікальна ініціатива Олександра Попова, де друге референдумне питання ще  прямолінійніше, ще однозначніше, ніж перше. Його аж незручно цитувати, бо воно  простеньке, як амеба: «Чи схвалюєте Ви створення в Києві підлеглої міській громаді муніципальної міліції, що має забезпечити порядок у місті та безпеку жителів?». Звичайно, обома руками схвалюємо. І воднораз усіма руками й ногами підтверджуємо зізнання (визнання!) влади: у столиці немає ні порядку, ні безпеки. Бо якби вони були, то навіщо їх потрібно  забезпечувати? Та ще й колись, у невизначеному майбутньому – лише після створення муніципальної міліції.

Таки ж немає в столиці ні безпеки, ні порядку! Яскраве підтвердження цього – криваві події на Лук’янівці. У той час, як Попов продовжував активно піаритися, а найняті студенти, бабусі та дідусі роздавали агітки, триста невідомих молодиків-бузувірів в однаковій чорній камуфляжній формі  захопили Лук'янівський ринок. І що ж? Влада залишила підприємців напризволяще. Вони змушені самостійно боротися за власні права і своє майно. Найактивніші перекрили вулиці Дегтярівську та Мельникова, змогли постояти за себе. Одне слово, підприємці взяли на себе місію влади: захист людей від бандитів. А втім, як може боротися з бандитами влада, яка не лише прикриває, а й з допомогою міліції оберігає їх від киян?

Спроби захопити Лук'янівський ринок розпочалися ще в середині березня.
Тоді близько двохсот підприємців звернулися до депутатів Київради із проханням створити спеціальну комісію і втрутитися в конфлікт, який виник між новим і попереднім власником акціонерного товариства. Однак ні депутати, ні міськдержадміністрація навіть не спробували розв’язати назрілу проблему. Влада байдуже спостерігала, як назрівало протистояння в суто господарському конфлікті і як воно, зрештою, призвело фактично до воєнних дій – нещадного побиття людей.
Під час атак бузувірів, які нікого й нічого не боялися, пролилася невинна кров. Усі її краплини – на мундирі столичного режиму. І це не дивина: деякі міські очільники ще й досі мислять категоріями незабутніх дев’яностих років минулого століття. Кров для них – водиця, яку можна (і треба!) проливати стільки, скільки потрібно для своєї справи. А справа одна – влада, тобто панування задля збагачення.

 «Є протест прокуратури столиці, адже ринок продали за ціною удесятеро нижчою, ніж реальна. Є судовий спір. Є ініційоване фракцією «УДАР» створення спеціальної контрольної комісії Київради. І попри це знову на ринку – силовий конфлікт», – наголосив Віталій Кличко і назвав дивною позицію голови КМДА Олександра Попова, який мав би бути гарантом законності, а насправді став гарантом беззаконня. Його не цікавить кричущий факт, що столиця від приватизації ринку отримала мізерні кошти, не цікавить долі підприємців. 
У столиці – кровопролиття, а ставленик президента ¬– ні пари з міцно стиснутих неправедних вуст. А мовчання, як відомо, – знак згоди. Може, став німим? Та ні! На відкритті Музею шістдесятництва Попов красувався так, що аж гай шумів! І що ж? Музей урочисто відкрили і … відразу тихенько закрили. На три місяці, адже поки що немає ні сигналізації, ні ґрат на вікнах, не забезпечено надійної охорони експонатів…Та це для Попова дрібниці. Головне – мати привід для появи на телеекранах.

Помпезність заходів, їхнє суто радянське проведення до певних дат, фальшивість урочистих церемоній – типові ритуали столичної влади, яка посиленими темпами готується до виборів мера. Референдум – ще одна мильна булька, точніше той піротехнічний засіб, який має відвернути киян від найболючіших проблем столиці.
 Нині Олександр Попов докладає всіх зусиль, щоб узагалі  не відбулися ні звіт Леоніда Чернівецького, ні оприлюднення висновків  тимчасової слідчої комісії,  створеної для розслідування незліченних фактів масштабних розкрадань у Києві. Зрештою, все робиться для того, аби остаточно заплутати проблему з датою проведення виборів міського голови. Саме так, не розплутати клубок суперечностей, а зав’язати ще більше вузликів на його нитках. Це – стиль правління столичних керманичів, спосіб їхнього мислення й поведінки, який виразно відбився в третьому питанні псевдореферендуму: «Чи схвалюєте Ви базові проектні рішення нового Генерального плану  розвитку м. Києва?».

Як можна схвалювати щось навіть не омріяне, а ілюзорне, ефемерне, фантасмагоричне? Цей Генплан сьогодні ефемерніший, ніж давні накреслення будівництва комунізму. Поки Попов замилює очі киянам, під загрозою – дніпровські схили, парки, острови, а надто ж – території, прилеглі до історичної тверді столиці…
Поки влада збирає референдумоносні підписи, Київ живе за сценарієм реального безвладдя, рейдерства та бандитизму. З кожним днем місто над Дніпром дедалі більше нагадує чи то царство Аїда, в якому порядкують бузувіри в чорній уніформі з арматурою в руках, чи то ще один – новітній! – Чорнобиль.
Деякі «першогрудневі» діячі переконують, що треба змінювати мораль суспільства. Безперечно, це необхідно робити. Та актуальне, вкрай нагальне інше: оскільки мораль влади змінити не можливо, то її необхідно усунути.  Влада януковичів-попових украй небезпечна, воістину радіоактивна.

Микола Славинський, для Волі народу


 

 

 

 

 

Коментарі