Перетворення Юлії Тимошенко на об'єкт дипломатичної гри – це справді сильний хід з боку її противників (в якому б кабінеті вони не сиділи), - пише політолог, експерт з рекламних комунікацій Артем Біденко на сторінках "Української правди". Україна – як вуличний хуліган, який вечорами розбиває шибки вікон, але варто один раз вдень провести бабусю через дорогу – і хулігана візьмуть вчитися в перший клас елітного ліцею.Якби Тимошенко не існувало, її варто було б вигадати. Для неї самої, для України, для Європи. І навіть для Росії так буде краще.

Значення особистості для історії

Судовий процес над Тимошенко та її ув'язнення тривалий час виглядали, як недоречний крок недалекоглядних політиків. Мотивація помсти або страху – далеко не найкращий інструмент в цій брудній професії.

Однак сьогоднішній погляд на ситуацію не такий однозначний. Все більше здається, що участь Європи у звільненні ЮВТ не обмежується простими ультиматумами українській владі та численними візитами євробюрократів.

Головне запитання – в який конкретний момент було вирішено, що арешт Тимошенко є не засобом ліквідації суперника, а довгостроковою інвестицією у власний імідж та стратегію. Показовим є порівняння з епохою Леоніда Кучми, якому на початку 2000-х теж дуже потрібні були якісні стосунки з Європою – для нейтралізації агресії Росії. І для Кучми вимоги Європи були набагато розмитішими і глобальнішими: боротьба з корупцією, легалізація капіталів, захист журналістів, розслідування справи Гонгадзе і т.д. Європа прямим текстом говорила, що Україні не світить поліпшення стосунків без системних реформ.

Сьогодні стандартні європейські вимоги залишаються в силі – це однозначно питання системних реформ, включно зі списком хороших справ. Однак, здається, вже всім зрозуміло, що єдиний обов'язковий елемент співпраці – це звільнення Тимошенко. Про це пишуть газети і сайти, а отже, так і є. Все інше знадобиться потім – після підписання угоди про асоціацію. Всередині країни ще звучать теми Межигір'я, свободи слова, тиску податкової і т.д., однак для іноземців вся ситуація з правом і демократією в Україні сконцентрувалася у справі Тимошенко. Якщо її звільняють – значить, Україні можна дати шанс. Жодних публічних сумнівів, як це, наприклад, було в 2002 році.

Перетворення Юлії Тимошенко на об'єкт дипломатичної гри – це справді сильний хід з боку її противників (в якому б кабінеті вони не сиділи). Набагато простіше після демонстрації несхильної позиції і "верховенства українського права" все ж таки звільнити політичну суперницю, ніж почати реалізацію антикорупційних заходів чи освітню реформу. Набагато простіше зробити широкий жест, який нічим не загрожує в найближчій перспективі, ніж серйозно зв'язуватися з вимогами Євросоюзу.

Україна – як вуличний хуліган, який вечорами розбиває шибки вікон, але варто один раз вдень провести бабусю через дорогу – і хулігана візьмуть вчитися в перший клас елітного ліцею.

Звичайно ж, європейцям вся ця нехитра шахова партія більше ніж очевидна. Однак для них тривала гра з Україною теж представляє серйозний головний біль (особливо в реаліях російської міжнародної політики), тому легкий і шляхетний шлях, ще й зрозумілий власним виборцям – це чудовий вихід. Навіщо Квасневскому-Коксу займатися економічними викладками, якщо можна досягнути результату за допомогою такого європейського, такого лицарського рішення.

Україну давно хочуть відтягнути від Росії на безпечну відстань, із подальшим поступовим наближенням до Європи. Але робити це виявилося трохи накладно – в силу різних причин внутрішнього та зовнішнього характеру (хоча, в першу чергу, етнопсихологічних). І ось з'явилося прозоре як німецький склопакет рішення.

Якби Тимошенко не існувало, її варто було б вигадати. Для неї самої, для України, для Європи. І навіть для Росії так буде краще. Навряд чи ця гра задумувалася і моделювалася із самого початку, однак в якийсь момент вона стала чи не ідеальною стратегією із виграшним результатом для всіх сторін – включаючи ЮВТ.

І ще більш сумнівно, що українські політики могли створити настільки зручну політичну ситуацію, правильно нею скористатися і впевнено іти до мети. Політичні інтриги не є сильною стороною вітчизняних еліт, банально досвіду не вистачає. Натомість Європа має найбагатшу практику політичних інтриг та стратегій. Чи треба писати наприкінці якесь риторичне запитання?

Артем Біденко
Політолог, експерт з рекламних комунікацій
Інф: blogs.pravda.com.ua

Коментарі