Основне питання країни, або Шекспірівське “бути чи не бути?” у філософському контексті державної долі України
Важкі часи України затягнулися. Засмучені цим часто запитують сьогодні, як зробити її щасливою, а значить - вільною і сильною. Але в суперечках про те, з ким бути їй на шляху свого життя, за ким піти, щоби шлях цей був правильний, якось губиться головне питання про неї саму. І країна, не вирішивши його, знову залишається без щастя, сиріч без себе.

Древні казали: і мета, і шлях до неї, і той, що йде - все це є ми, бо Істина - в нас, і досягти її можна не зовнішнім рухом, а зануренням углиб себе. Туди тягне нас Дельфійський наказ, який каже: без руху вглиб свою - стежки земні нам лишні. На жаль, у наш час панування зовнішнього люди не бачать того, адже їх горді, мудрі Істиною очі закриті. Йдучи - вірніше, силкуючись іти - шляхом ринку, сьогоднішні ватажки України іманентно ототожнюють її прогрес з курсом плотського зростання - роботою над скоринкою без тяги до ядра. Але англійське «бізнес» є «справа», а головна справа живих є життя, викид глиб: вилив назовні Себе як «вогоню зсередини» (Кастанеда).

Багато хто усвідомлює, що прогрес України сьогодні - питання подолавшого ворожнечу дії механізмів розвитку суспільства. Ясно для багатьох і те, що прогрес держави істотно визначається геополітичним вектором його руху - відповіддю на питання «з ким у єдності йти (бути)?»: Обрати європейську вісь, шлях російський та інше. Але набагато важливіше питання, до кого поситніше приліпитися, питання про самодостатнє, повнокровне буття країни: велике шекспірівське «бути чи не бути» - в сенсі бути самому, як окремішній та повній перед Богом частці Його. Це горде Істиною, ні до кого не приткнуте і ні перед ким не згорблене буття - ранг вже не політики, а екзистенції, більш первинної від якої для України і нас, її громадян, воістину немає нічого.

Вирішувати питання «з ким бути?», не відповідаючи на запитання «бути чи можливо в принципі?» - значить взагалі не вирішувати нічого. «Бути» за Шекспіром - тобто бути самим собою, зберігати за будь-яких обставин тверду вірність своїй глибинній суті. Фатальний трагізм принца Гамлета - в його глухій самоті, повній відсутності плеча, на яке б він міг спертися в цьому світі безчестя. Але саме ця самотність дозволяє Гамлету уповні зосередитися на собі самому як Опорі, а значить - стати непереможним. Життя вчить: не страшно бути відданим і оббріханим, не страшно і померти - страшно зрадити Істині в собі самому, тобто померти для неї: зрадити Бога як Суть свою. Цієї-то головної помилки не припускається Гамлет - а значить, свій бій у жорстокого світу він виграв.

Ось той приклад, неухильне дотримання якого дозволить Україні зростити свою самоідентичність - здатність спиратися на себе і в собі самій брати сили до життя, а не шукати тин, до якого притулитися. На жаль, з цією якістю в України з початку її «не зрослося». Не дають нам, хоч плач, бути прямими - нам тихо сують милиці, чекаючи момент, що хребет наш розм'якне!

Так, шумно мусуючи важливе, але не кореневе питання, податися країні в Європу або в Митний союз, влада під цей шумок непомітно краде в народу центральне питання його життя і зльоту вирішує його позитивно суто для себе. Вона позбавляє народ свого Я, зводить на ніщо. За його особистий рахунок вона бурхливо бенкетує, кидаючи йому обгризені кістки зі свого столу; із піснями про «добробут», який прийде ось-ось, вона тут і тепер догола роздягає його, прирікаючи на жалюгідну смерть у підворітті. Про те сказав хтось: поки всі гадають, до кого в розпростерті долоні – чи до Європи, чи до Росії - поспішає Янукович, він уже не йде по землі, а пробивши її, летить у пекло і туди тягне нас.

У свій час, рухаючись між Троєщиною, де я живу, і правобережжям Києва, де я тоді працював, я щодня бачив: висить на Московському мосту гасло В'ячеслава Чорновола "Бандитам - тюрми, народу - справедливість!». Пізніше його без купюр передер Віктор Ющенко, пастир Майдану. На жаль, жоден не побачив його похмурий сенс: поділ єдиного і неподільного в суті народу, кристалу Добра, на народ і бандитів - ділення не належне, адже тільки його неможливість дає відступнику шанс виправитися, тобто припасти до свого коріння і знайти, подібно до біблійного блудного сина, своє святе первородство. Але, помилкове ділення це у бандитів: адже саме вони отримали в країні справедливість, ототожнивши себе з народом як цілим, а тюрми - народ наш,  який у відлученні від буття став нічим. Так здійснився жорстокий обман: узурпація частиною прав цілого, до якого вона осліпла: є те, що ми бачимо (essе - percipi (лат.)) - не інше.

Біда України в тому й полягає, що вона будинок для обраних, - по суті країна без народу, найголовнішого в ній. У дні Помаранчевої революції, коли народ раптом з'явився і потужною армією вийшов на вулиці Києва, влада впала в шок і, засівши в Конча-Заспі, у сум'ятті вирішувала: що є се? Тепер, коли надії народу на краще життя не збулися, він знову став незримим і мажори безпристрасно змітають його своїми автó тому, що не бачать упритул. Але народ - існує, і наскільки б убогий не здавався - він корінь усьому в країні, не знати чого просто небезпечно.

Нерідко ми чуємо слова: Україну врятує демократія. Але тут очевидна підміна понять. Справа в тому, що з найдавніших часів демократія мислима людством як ілюзорна форма правління, найгірша за якістю (так, між іншим, вважав Аристотель), оскільки реальна влада в державі завжди в небагатьох. Однак, при всій справедливості цього твердження, правда і міць демократії в тому, що вона виголошує верховенство в країні народу - як плодового лона, звідки виходять і сильні, і слабкі, і багаті, і бідні. Добре усвідомлюючи це, владики в здоровому суспільстві щиро вважають, що вони і співгромадяни їх заразом - народ, а тому живуть самі і дають жити іншим; можновладці в суспільстві хворому - живуть самі, іншим же не дають, мнять народом себе, а інших - пустотою. При цьому не бачать народу, не бачать вони та витоку, звідки прийшли і який повинні шанувати за те.

Великий бізнес в Україні, зрощений з її чиновницькою верхівкою, убитий тією ж хворобою: не бачать народ, не зрить він і опори собі, змушений шукати її в чомусь іншому, а нерідко - в землі іншій, ніж Україна. Звідси біда наша - виведення багатства в офшори, найдикіше для зрячих: опора здорового бізнесу - в ньому самому, з тим - і всередині тієї країни, де він діє і корениться. Зростаючи капітал, він тим самим ростить свою Батьківщину, пестячи лише се - своє, споконвічне - вогнище.

***

Час розквіту України, коли всі заживуть добре, нехай не однаково заможно (відомо, що Діогену, який вдихав повітря свободи, була щастям бочка), настане лише тоді, коли олігархізм в його явному і нахабно-«сімейному» вигляді зникне без сліду і в країні утвердиться канон його загального осуду. У давньоіндійському епосі «Махабхарата» бог Яма, що з'явився в образі ракшаса своєму синові Юдхістхіре, старшому з Пандавів, щоб випробувати його, запитує: «Яке найбільше чудо в людей?», - На що той відповідає: «Найбільше диво в тому, що люди, кожен день споглядаючи навколо себе смерть, продовжують жити так, наче б вони були безсмертні». Стосовно України доречно сказати: її правлячий клас, як у маразм, впав у безсмертя: він загубив почуття реальності і не поспішає повернути його. Прогрес країни нашої стане реальним і твердим лише тоді, коли ті, хто вершать її долі, покінчать із ілюзією своєї єдиності в ній і усвідомлять себе тими, ким справді є. Ось тоді Україна досягне своєї повноти, ставши собою: неподільний, в ній прокинеться народ її, бути якому - бути країні, вирішивши на благо людей основне і єдине в суті її питання.

Олег Єрмаков

Інф.: platonanet.org.ua

Коментарі