Ми на порозі повного національного зголодніння, - Анатолій Ковальчук, політолог
Ми відмовляємося навіть від ілюзії соціальної держави, від якої утримувалися до цих пір. І недавні умовно визначені обсяги хабарництва визнаємо офіційно у формі надвисоких і економічно необґрунтованих зарплат. Втім, не зовсім так. Ще за Ющенка упроваджували високі зарплати вищим керівниками, гадаючи, що так їх убережуть від хабарів. Не спрацювало. Тільки ставки хабарів стали вищими.
ПІДНИЖЧЕННЯ
Анатолій Ковальчук, журналіст, політолог

Першим про підвищення соціальних стандартів після двохлітньої цінової тиранії заявив Яценюк під час річного звіту про діяльність кабінету міністрів. Мовляв, вони, ці стандарти, зросли. Тобто, ми стали жити краще. Тобто, збрехав в обличчя. Але парламент цю брехню проковтнув.
Та гірка брехня - то лише початок. З вуст нових очільників кабміну, з теле- і радіопередач по кілька разів на день звучить ця тирада-паразит, це твердження, ніби й справді нам стає жити краще. Насправді все навпаки.  При скаженому підвищенні тарифів у два і більше разів на опалення, газ та електроенергію, що додалися до “покращень” Яценюка, при обіцянці мізерного росту зарплат до 10 відсотків і скасуванні 15 відсоткових податків на пенсії, коли ціни зросли ледь не на все на 200 і 300 відсотків, говорити про будь-яке “підвищення” має бути соромно. Тим більше, що й мета - задурити людям голови - не буде досягнута, а швидше всього спрацює на ріст соціального напруження.

Ми на порозі повного національного зголодніння, коли навіть історія з роздаванням люмпену безплатного хліба у древньому Римі почне здаватися нездійсненним та казковим раєм. Це чекає переважну чи надпереважну частину нашого суспільства, яка повністю люмпенізується. З тією лише різницею, що безплатного хліба не дочекається.
Уже зараз помічаємо, що політика дотацій найбіднішим приносить полегшення далеко не всім нашим потерпілим у результаті цінової пошесті. Навіть тим, хто отримує державну допомогу. Адже вона не торкається загальної нужди, від якої потерпає це населення, а лише чистини його щоденних необхідних витрат. Зовсім поза увагою навіть декларативних турбот держави залишається самозайняте населення України, яке в основному складає нинішній середній клас у частині дрібного та середнього бізнесу. Допомога нараховується, виходячи з прибутків, які має той чи інший енергоспоживач. А як же ставитися до тих, хто щомісячно витрачає більше, ніж отримує? Зазначте, витрачають не на кав’ярні, дорогі бутіки та ресторани, а на оренду приміщень, податки та штрафи, на закупівлі товарів, які через інфляцію змушені продавати дешевше, ніж закупили. Цей знищуваний середній клас добре послужив у свій час Ющенку, коли той опустив удвічі ціну гривні проти долара. Він, хоч і вимушено, але пригасив невдоволення народу цією акцією, залишивши ціни на свої товари у гривнях без змін. Ще більше він служить нинішньому режиму, реалізуючи товар у рази нижче собівартості. І за що тоді брати з нього податки? Не кажу вже про якість компенсації типу дотацій.

Стаючи на прем’єрську посаду, Гройсман щось там ляпнув про допомогу дрібному та середньому бізнесу. Невже він компенсує його витрати, заподіяні зловісною економічною політикою його попередників? Швидше навпаки. Його тарифна політика в паливно-енергетичному комплексі спричинить ріст орендних витрат. І це не єдиний чинник, що погіршить становище цих найбільш експлуатованих людей у нашій країні.
Ще раз про дотації. Звідки на це у наших “щедрих” державників знаходяться гроші? Щось чіткого пояснення я не почув. І здається мені, що вони беруться з тих же наших дірявих кишень через оцю вже підвищену “ринкову” ціну, яка має днями так само “ринково” і миттєво катастрофічно зрости. Зрости в першу чергу для тих, хто й так рабує в різних торгівельно-розважальних центрах, в тому числі й Гройсманових, собі на збиток. Напевне, лише в  цьому і полягає суть гройсманівської допомоги дрібному бізнесу.

Розвинутий світ і розвивається в першу чергу завдяки цьому дрібному бізнесу. І навіть немало країн нижчого рівня розвитку та достатку живуть цілком терпимо, без соціальної напруги і людських страждань, якщо там є зручні умови для цього бізнесу. Взяти, наприклад, країну з понад мільярдним населенням Індію. Там держава у справи дрібних торговельників та виробників взагалі не втручається, не ганяє за ними ментів, податківців та різних захисників прав споживачів, не фіксує і не вимагає ніяких звітів. І незчисленне населення почуває себе цілком нормально, не бігає за дотаціями і не напружується, щоб кошти на ці дотації віддавати державі.
У нас теж іще за пори Кравчука утворювався подібний народний ринок. Та все перервав прихід до влади Кучми, який затяг його в лещата своєї адміністративно-фіскальної системи, попередньо підманувши низьким єдиним податком та начебто спрощеною системою звітності. Це спочатку людьми сприймалося як благо, як захист від засилля місцевого хабарницького чиновництва, яке поспішало поперед центру упроваджувати свої безчинства на місцях. Та не сталося, як гадалося. Кучма разом зі своїм посібником та зачинателем української податкової Азаровим зробив усе, щоб грабувати і нещадно нищити цей дрібний та середній бізнес.  Єдиний податок ускладнив різними додатковими податками та звітами із штрафами, хабарницькими поборами, додав різних шпарок для додаткового втручання в бізнес своїх різних силовиків та фіскалів. Певно, це робилося для того, щоб компенсувати ментам, митникам та податківцям невисокі зарплати, чим ті і скористалися на повну котушку. Це до ідеалу довів мерзотник Ющенко, за якого хабарництво правників та фіскалів стало ледь не обрядовим дійством.

Нині ж, судячи по вже скоєних діях Яценюка і Яреськи, началах Гройсмана,  Кучмо-Юшенківщина повертається. Причому у найгірших її проявах. Маю на увазі підвищення соціальних стандартів. Ні, не те, що я вище назвав піднижченням. А справжнє. Яке торкнулося невеликого кола осіб, але має суттєво нагріти державну скарбницю, і вже намічено, що також має полазити по наших кишенях. Маю на увазі підвищення заробітних плат чиновникам вищої та середньої гілки на виробництві й у владі. 80, 100  тисяч і навіть 1 мільйон гривень за місяць – такі зарплати вже не виняток в Україні  і мають тенденцію до зростання.  Тільки це торкнеться не вас, металургів і шахтарів, сільських працівників. І навіть не бізнесменів дрібної й середньої руки, які, тяжко працюючи, лише мріють, щоб хоч якось вилізти зі збитків.

Що це означає? По-перше, пошук,  де взяти гроші на ці казкові зарплати. Звичайно, з нас через високі тарифи на газ і т.д. Можливо, що ще й через штрафи, які влада придумує все нові та нові. По-друге, це означає, що ми назавжди відмовляємося від статусу держави соціальної справедливості, тобто йдемо проти течії, коли весь цивілізований світ чинить навпаки. Ми відмовляємося навіть від ілюзії соціальної держави, від якої утримувалися до цих пір. І недавні умовно визначені обсяги хабарництва визнаємо офіційно у формі надвисоких і економічно необґрунтованих зарплат. Втім, не зовсім так. Ще за Ющенка упроваджували високі зарплати вищим керівниками, гадаючи, що так їх убережуть від хабарів. Не спрацювало. Тільки ставки хабарів стали вищими. Тимошенко спробувала таким чином збільшити число своїх прибічників між керівної ланки. Не вийшло теж.
Певно, цими інтересами керуються й нинішні державні керманичі, прагнути чітко матеріально розділити простий народ з керівною верхівкою, утворити нове постсоціалістичне панство. Сподіваюся, не вийде теж.

Анатолій КОВАЛЬЧУК, журналіст, політолог,
Для порталу «Воля народу»

Коментарі