Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу 
ВЕЛИКА КАКА, або ЩО НАС ЧЕКАЄ СЬОГОДНІ! А ЗАВТРА?
                          (чорне пророцтво)

Частина І
                          ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Почну здалеку. Почну з імперії, щоб перейти до постколоніальної держави, яку імперія через свою агентуру і новітніх батуринських носів, тобто зрадників  (типу Колісниченка – Литвина- Симоненка) виношує стратегічні плани будь-якою ціною повернути втрачені території в лоно імперії. Сьогодні ці манкурти: коритники, капустоїди стецькомислителі, блощиці, які перестрибують постійно з охололої постелі у більш теплу здають  по частинам уже для них не Батьківщину -  території, а котрій вони народилися, яку тепер „новітній московський цар” Путін називає „просто територія” подарована ним народові, для якої той народ нібито придумав штучну  назву - Україна. Вони продають свою територію, яка не стала та й не була для них Вітчизною.

Сьогодні ці батуринські носи за порадою свого сюзерена, колонізатора, продають цю „територію” поки що в  роздріб(розділяй і владарюй), щоб завтра продати її оптом. Разом з народом, а отже, з нами. Продати у неволю, щоб ми уже не народжувалися  вільними людьми, а знову рабами. Продають, щоб остаточно знищити Україну і знову віддати її в руки свого споконвічного ворога, який вічно улесливо і цинічно сам себе називає „братом”. Батуринські носи(віднині вони називатимуться –уманськими носами під абревіатурою КАКА - Колісниченко- Ківалов- два „ка”) зраджують  де-факто не тільки нашу, не їхню Україну, а свою рідну матір зрадливо усміхаючись, освідчуються їй в своїй синівській нібито любові, щоб будь – якою ціною(навіть ціною зради) утриматися на політичному плаву. Вчорашні раби...
 А втім, я обіцяв кілька аксіом про імперію, яка знову хоче затягти( якщо вже не затягла)в своє ненаситне, всепожерливе лоно свого вчорашнього васала.

                          РОЗМІРКОВУВАННЯ, або СУМНІ РОЗДУМИ

    Навіть відчуваючи  добре зцементований фундамент під ногами, міць усякої імперії( чи то Білої, чи то Червоної), її ідеологія завжди базувалася на ідеалах, на оспівуванні героїзму і доблесті, патріотизмі і пристрасній  любові до свого народу і змушувала до цього й завойовані імперією народи. Навіть ті, які  були все ж іншими: і за своєю  ментальністю, і  за своєю  національністю, і за своїм віросповіданням. Усім прищеплювалися одні й ті ж ідеали: імперські. Згадаймо фільми сталінських часів, музику, пісні, коли під чорним крилом  червоного терору гинули мільйони українців, а наші діди дивилися комедії „Вєсьолиє рєбята”(1933), „Волга - Волга”, „Сємєро смєлих” , а газета „Правда” друкувала  в оригіналі „Партія, веде”(1933р) і Москва запевняла світ, що ніякого голодомору нема, то все вигадки „буржуазної пропаганди”. І навіть ті, хто вчора вважався ворогом Червоної імперії - білогвардійці, чи мільйонні зрадники (наприклад, власівці), перед кіноглядачем, у пресі, художній літературі поставали, як офіцери доблесті і честі. Вони подавалися з особливим ідеологічним шармом, підтекстом, або просто замовчувалися, ніби в імперії ані зрадників, ані перевертнів не існує і ніколи не існувало. Нація подавалася нордичною, безгрішною і чистою, як дистильована вода. Згадаємо „Адьютанта його превосходительства”, чи „Белое солнце пустыни”. Як помирає головний герой фільму Верещагін? Звичайно, в ім’я любові до своєї Вітчизни. Вже не білогвардійської, а Червоної Росії. Бо в першу чергу Росія є Росія, а потім вже  колір, у який би вона не офарбовувалася. Бо основа  основ її – це  утвердження держави, її ідеалізація. Але ніхто нам не розповідав як було насправді, в реальності, про цих же кіношних офіцерів - білогвардійців: розпусників, п’яниць, грабіжників, бандитів, ґвалтівників.  Імперія, як і будь-який державний народ, за великим рахунком, не дозволяла собі  розкоші самооголятися, наводити  ганебні й огидні реальні факти зі свого минулого про своїх ідеалізованих синів чи дочок, котрі входили в підручники з історії з ореолами слави чи святості. Часто вигадані факти, міфи оспівувалися художниками, публіцистами, хроністами  і залишалися в пам’яті  обдуреного люду, як історичні постаті, майже святі і цим самим також утверджувалася, а не  підривалася міць імперії.
    Ідеологи  сталих держав - Франції, Англії, Іспанії, Італії і сотні інших – не дозволяли  деформувати психіку свого народу на генетичному рівні, породжувати в ньому сумніви, роздвоєність на правду і на неправду, на нездатність до відсічі ворога, породжувати рабську психологію - смиренність і не спротив насильству.
 Учителі  Російської імперії, чи комісари Червоної імперії найбільше боялися оголеної, реальної, дійсної правди чи то про червоний ленінський терор, чи про Ленський розстріл робітників за царя Миколи ІІ Кривавого, якого сьогодні нова імперія, через московську церкву, зробила несподівано мучеником і канонізувала у святі, як і розбійника Боголюбського, чи зрадника Олександра Невського - кровного брата  ханового сина Сартака.
    Так чи доцільно нам, українцям, які щойно зіп’явшись на ноги державності, підкошувати ці  ще дитячі , незміцнілі підвалини, живучи в постколоніальній країні підривати віру в свою державність, займатися самообпльовуванням заради свого малюсінького, але гіпертрофованого на самолюбстві і марнославстві егоїстичного „я” ?!

 У пост-колоніальних країнах, якою є, безсумнівно,  Україна, як правило,  є залишки вчорашньої колоніальної адміністрації, агентура імперії і власні перевертні, які  вчора продалися, сьогодні ще не  повернулися обличчям до рідного народу і продовжують творити свою Каїнову справу. При оновлені чи відроджені постколоніальної держави колоністи і васали одні йдуть в глибоке підпілля, інші вишукують слушного моменту, коли можна дружно виступати проти існуючої влади  і знову, зайнявши високі пости в державі (типовий зразок  такого типу Володимир Литвин, Віктор Медведчук і по чергово міняючи своє забарвлення - Леонід Кравчук, який ніколи не  відчуває твердого фундаменту під ногами) поступово і руйнувати її своєю безпринципністю, боязню вчорашнього хазяїна, непевністю. Під останніми рідна й вільна земля постійно хиталася: то вони „так”, то вони „ні”. Згадаймо хоча б спільну програму Медведчук- Кравчук програму партії СДПР(о): НАТО-НІ!!! Російській мові- ТАК!!! І вони б ще тоді  втілили в життя „зраду 5 червня”, аби на їхньому історичному відрізку часу народ не вибрав президентом Віктора Ющенка.
  Окрім внутрішніх зрадливих хитань і прислужництва своєму вчорашньому сюзерену вчорашні васали, ще й досі не стали повноцінними, тобто вільними людьми. Ментально вони унтерменші. Це відчувається в усьому: у їхній моральній хитавиці, безпринципності, поступливості, легкому  і лякливому переході під час бесіди на мову вчорашнього гнобителя і винищувача їхньої рідної мови.  Їх охоплює безпринципний страх раба. Вони інакше не можуть. У них спрацьовує рефлекс невільника, а не вільної людини, господаря своєї землі.
  Під час будівництва постколоніальної держави є ще й зовнішні фактори, які на таких біоосіб впливають, як  атмосферний тиск на хвору людину. З боку імперії в оновленій державі постійно і неухильно просувається через пресу, антинародні книжки, публіцистика, кіно і телефільми з імперською, а не національною ідеологією приблизно в такій послідовності, поетапності:
1) якщо до влади в учорашній колонії прийшов, скажімо, президент–патріот плюс авторитарист, то  вся вчорашня колоніальна  мішура  перетворюється в церковних мишей і дружно залазить у нірки й звідти визирає періодичну вичікуючи слушного моменту.
2) якщо ж до влади прийшов президент не диктатор, ліберал і пішов по шляху демократизації постколоніальної країни, що  є дуже небезпечним на першому етапі життя новонародженої держави, церковні миші вилазять з нірки і користуючись свободою слова і демократизацією молодої країни влаштовують спочатку тихі хрестові походи до адміністрації президента, і якщо все проходить безкарно, піднімають поступово і голову, і голос. Трохи підфарбовуються, вдаючи із себе  синів і дочок новонародженої країни, а в своїй суті, залишаються сучими дітьми, як їх називають у народі. Тобто вірними вчорашній імперії, оскільки на грудях цих перевертнів часто ордени і медалі сюзерена, а на погонах ще вчорашні жандармсько - поліцій ні звання. Знову, для прикладу, той самісінький цинічно - образливий Володимир Литвин: працівник ЦК КПУ, полковник КДБ. У нелегальних вчорашніх окупантів не лише на грудях, а й у самих грудях, душі (якщо вона є) у серці, голові одна - єдина думка - це повернення нео-держави, зі статусом постколоніальної, у колоніальну державу, якщо не у колонію,  до вчорашньої імперії. Приклад: Колісниченко, Грач, Голуб і всі 234 новітніх зрадників у Верховній Раді, який 5 червня відчинили ворота в Батурині для входу на територію української фортеці  ворожих військ  на чолі з князем Меншиковим для знищення рідного народу заради свого шкурного благополуччя.
 Я не стану  ілюструвати  свою статтю іншими іменами цієї зрадливої наволочі, які  добровільно чи за гроші , разом з агентурою вчорашньої  імперії,  діють у постколоніальній державі на користь метрополії, руйнуючи молоду державу, перетворюючи її будівництво щось на зразок  біблейського будівництва Вавілонської вежі, де водилося багатомовя і башта була зруйнована, як Батурин. „Героїв” 5 червня ” тепер український народ знає в обличчя,  по іменах і прізвищах. Такими вони увійдуть і  в історію ганьби під назвою 5 червня. Вони правдами і неправдами досягали високих вершин у владі, багато з них перефарбувавшись на першому етапі, повернулися у свої старі крісла, а дехто навіть піднявся над цими кріслами.
 3) без рушничних чи автоматних пострілів, у постколоніальній державі на першому етапі є постріли преси: газети , журнали, книжки , радіо , телебачення на мові вчорашнього окупанта під девізом „Так історично склалося”! Але при цьому в проімперській пресі замовчується факти про майже пів тисячолітню дику асиміляцію, про фізичне винищення  корінного народу заради завоювання його благодатних земель: розстріли, чотири штучні голодомори та масове переселення з рідних земель на чужі території. 
   Ніхто з цих продажних бандитів пера   свідомо не заглиблюється в учорашній день. Усі танцюють від сьогоднішнього: давайте дивитися в майбутня і не повертатися в минуле. Активно нав’язується думка не лише Москвою, а й своїми манкуртами - так історично склалося і народ став двомовним. Мовляв, на мові метрополії творилася науки, техніка,   винаходи, відкриття, а на мові корінного етносу співалися тільки народні пісні і розповідалися старенькими бабусями казочки  та інколи згадувалося  своє „золото минуле” про козачину, гетьманські держави, Запорізьку січ, як демократичну республіку, про спадкоємність України Київської Русі. Про це в колонії ніхто не говорив вголос і не писав у підручниках історії.
Йде посилена пропаганда про те, що не варто заглиблюватися в своє минуле, треба жити своїм майбутнім.
4) для підкріплення старої гвардії колонізаторів, їхніх дітей, зрадників (також з батьками і дітьми, які вже не можуть повернутися до свого народу, оскільки стають подвійними зрадниками – зрадниками вчорашньої імперії і зрадниками свого народу) настає досить дражлива ситуація - двічі зрадників ненавидять, як перші( метрополія), так і другі (рідний народ). Більшість з них не кається, а якщо не пройшла люстрація, залишаються у високих державних кріслах і в їхніх біографіях не згадується їхнє ганебне минуле. Типові  представники таких клевретів - Вадим Колісниченко, Петро Симоненко, Голуб, посаджений „на дієту” Василь Волга та їм подібні людці, які колись належали до свого народу (за місце народження, а не за національним духом), а потім, „вибиваючись в люди”, продалися і  залишилися вірними своїй зраді по сьогоднішній день, живучи і роблячи кар’єру в нібито в рідній (етнічно) країні, але вірою і неправдою служили й служать чужій країні.
5) ментальність:
а) Московський народ живе трьома постулатами: вітчизна, цар, і загарбання чужих земель, де  сусід живе краще. І тоді цар зі свого „отєчєства” „відсталому” народу на вістрі багнетів приносить „мир”, „дружбу” , „культуру” і свою мову , в якій насмикано з усіх завойованих мов стільки слів, як бліх, що перескакують інколи на хазяїна, з чотириногого друга.
б) Українська ментальність: індивідуальність, принцип - моя хата скраю, аби вибитися в люди, укріпитися на зайнятій позиції, а при нагоді( рабу дають волю) побунтувати, обравши поміж себе отамана. Анархізм. І останнє: раби можуть піднести до небес свого гетьмана, якого самі вибрали і якщо він на 99 відсотків задовольнить їх, а 1(один) відсоток – не виконає своєї програми, обіцянки, вони його  опустять до вигрібної ями і топтатимуться по ньому до кінця його буття, не лише фізичного, а й історичного, свято вірячи, що він негідник, і вже після цього вірою і правдою служитимуть новому „хазяїну”, якого оберуть за улесливі слова і золоті обіцянки. В черговий раз опечуться, так і не побудувавши, власної держави через свою каїнову працю.
Ось така приблизно гірка правда про два нібито „братні” народи, в яких майже нічого немає спільного. Хіба що церква, яку  під усякими ідеологічно-пропагандистськими  постулатами і абревіатурами нав’язується поневоленому народу, а національну церкву оскверняють, повторюючи за московськими творцями „русского міра” то не законною, то не канонічною, незважаючи на те, що рідна церква є  набагато  древнішою, ніж церква вчорашньої імперії і що саме імперська церква  історично є не канонічною і корінному населенню чужою.
6) висміювання звичаїв корінного населення, культури , традицій, одягу(шароварна культура) а особливо мови, як неповноцінної.
7) ідеологічне знищення національних ідеалів, героїв, синів і дочок поневоленого народу, які віддавали своє молоде життя за волю, за незалежність своєї держави. Представники вчорашньої метрополії намагаються розмити героїзація справжніх синів свого народу, ліплячи їм ярлики  бандитів, вордулаків тощо. Приклад Тарас Шевченко (вурдалак), генерал Роман Шухевич (бандит), а не сини свого народу.
8) бездержавність народу, нездатність до самостійності без підтримки вчорашньої імперії тощо.
9) висування кандидата  в президенти будь-якою ціною проімперського! Якщо ж народ, живучи в державі демократичній  висуває все ж кандидатом у президенти патріота, сина свого народу(наприклад, Віктор Ющенко), то одразу піддати його шаленій компрометації, висміювання, остракізму, наліплювати ярлики тощо. Якщо з цим завданням не впорається ідеологія імперії, зрадники нації, промосковська преса,  за справу береться агентура чужої держави: провокаційні вбивства - „касетний скандал”(тут також видно ще не стерті сліди лідера-зрадника 5 червня В. Литвина)вчиняється замах. Якщо ж він не доведений до логічного кінця, висипається знову ідеологічне сміття на голову обивателя – ніякого отруєння не було, то так боровся за омолодження, свою зовнішність.
10) у „недержавного” народу, який довгий час ходив у ярмі, під страхом, під час будівництва своєї держави, як правило,  не  знищується окупаційна символіка, чого не можна сказати про загарбницькі держави. Окупаційні власті з перших же днів окупації знищують усе, що пов’язане з історичною пам’яттю корінного народу, зокрема, символіку. В Україні навпаки - відстоюють символи і не дозволяють руйнувати пам’ятники вчорашніх катів. Ворожими Україні ідеологами, які ще вірять що імперія повернеться, через пресу , місцеву агентуру( 5-та колону) нав’язується думка - „пам’ятники їсти не просять, хай стоять, вони нікому не заважають, це наша історія”, які і про чужу церкву „КАКАя разніца на каком язикє- Бог один?!”. Але для представників вчорашньої імперії в Україні „нє КАКА я разніца”в яку церкву ходити і на якій мові молитися. Їм давай „второй государствєнний”- „канонічний язик” тощо.
 Так, пам’ятники їсти не просять, але й жити не дають! Оскільки навколо цього питання виникають постійні  сутички між вчорашніми колонізаторами і нині звільненим народом. Колоністи знаходять слабкі місця - „ахіллесові п’яти” в душах старшого покоління, котре виросло в колонії і звикло до рабства, понукання, батога. Воно в переважній більшості є досі боязким, рабським, якому весь час ввижається завтра прийде справжній хазяїн і доведеться відповідати, Виникає обережна вичікувальна ситуація  під коловою назвою „моя  хатою скраю”.
   Будівництво Вавілонської вежі - основа основ руйнування будь - якого здорового будівництва. Зокрема, держави. Таким є сьогодні провокаційний московський законопроект в Україні під абревіатурою КАКА( Колісниченка- Ківалова).
 Ось приблизно той весь арсенал, до якого вдається ідеологія вчорашньої імперії,  її агентура, яка навіть прийняла громадянство постколоніальній державі і, нібито, пов’язала своє життя з новоствореною державою та агресивні квіслінги, тобто зрадники свого народу, які вірою і неправдою досі служать своєму вчорашньому кремлівському господарю.
Весь цей набір ми за 20 років незалежності пройшли. Залишився останній етап – чергове знищення мови корінної нації і провести в дію чинхісханівський принцип- там „гдє русскій язик- там наша територія”. Забрати в корінного населення землю, перетворити  український народ знову в рабів, зрадників і манкуртів за вічним принципом реальності згодом знищити: раб своє діло зробив - раб може вмерти!  

Кінець І-ї частини     

Олег Чорногуз 






 

Коментарі