Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу

  „РУССКІЙ МІР”, або НЕОГОЛОШЕНА МОСКВОЮ ВІЙНА?!

                 продовження (початок читайте тут )
       Московська церква – випробуваний важіль Кремля є сьогодні найголовнішим не церковним, а політичним інструментом з  упровадження імперської ідеї в Україні.  Адже московська церква на усіх етапах завоювання чужих земель стояла поруч з  кривавим багнетом свого рідного завойовника. Навіть в атеїстично-більшовицький вік кремлівські вожді згадували енкеведистську церкву і її пастирі благословляли і виправдовували будь - яку війну Московії, навіть найнесправедливішу, в ім’я завоювання нових територій чи утримання тих, які забажали жити самостійно.
 Так і нині московські батюшки благословляли окупаційну війну в Чечні, давали „добро” на загарбання Грузинських територій, на порушення її цілісності. Широким фронтом  через московський патріархат сьогодні  Кремль  пішов  і по території України. Кремлівська брудна вода з ідеологічною кремлівською отрутою, наче повінь під час розливу рік потекла по всій нашій землі. З уст церковників - полі технологів під прикриттям псевдосвятотості ллється суцільна брехня, цинізм, безстидство московських священиків. Яскравим зразком ідеологічно – пропагандистської церковної експансії в Україні є уже згаданий Московський патріарх Кіріл, у якого за душею нема нічого святого. Самі лише фальшиві слова обгорнуті в церковні позолочені обладунки, крізь які виступає  іржа суцільної брехні і софістики. Насправді перед українським мирянином виступає  ідеолог Кремль, а не священик, впроваджуючи  московську ідею по відродженню  імперії через лжецеркву, яка підпорядкована в Україні досі Москві. Поруч з церковними догмами і псевдо канонічністю, Кремль не шкодує газо-нафтодоларів  заради  ще й  пропагандистського московське друкованого сміття, яки тепер засипана  Україна від найменшого поштового відділення, магазинчику, кіоску, столика по всій Україні. Воно тепер скрізь на нашій території. Окрім прилавків, амвонів, сцен, воно висівається у наші душі і з ефірних сміттєпроводів. Від цього ідеологічного московського сміття  українське небо стає чорним, як і наші закопчені політикою душі. Дні і роки сусловської пропаганди про „єдиний совєтскій народ” і „єдіний язик общності братскіх народов” здаються тепер світлим минулим.
    Ця вся ЗМІєвська ЗМІттєзбірня в Україні,  особливо в радіо- телевізійному  просторі, нині у нас  називається „свободою слова „. На чолі цієї ідеологічної „свободи” і „обробки й бомбування наших душ, поруч з ідеологічними проповідями патріарха Кіріла, знову ж таки „чужі дядьки” і з тієї ж Московії  - Кисельов і Шустер. Останній після Москви ще пройшов Крим і Рим і опинився в телевізійних трубах в Україні, де можна вішати українцям не тільки локшину на вуха, а й  цілі  в’язки спагеті.  
    Тепер уже на обрії українського політичного неба нема й тіні  українського президента, як нема (за Біблією) і пророка у своїй Вітчизні. Нема, бо ми споконвіку молилися чужим богам, чужим дядькам, не визнаючи Свого!!! Чужим богам і чужим дядькам, голосуючи за них і, якщо треба, то так само і вмирали з піною біля посинілих губ від ненависті до усього свого. Національного. Ми все прощали своїм ворогам, своїм катам, непрошеним окупантам, але ніколи не прощали  найдрібнішої помилки чи недоречності кровним братам своїм. Дивовижна ментальність учорашніх рабів, які й досі гордо іменують себе нащадками козаків. При цьому до цього не додають - а ще  й любителів личок і отаманства.
     Тепер ми вже маємо начебто „промосковського” президента. Про такого мріяв Кремль після ідеологічної обробки „братнього народу”. Після тієї ж санітарно - ідеологічної обробки, якій піддалися  й ми. Щоправда, не всі. Були й тверезі голови. Приблизно 5 відсотків. Але більшість гукнула: ”Давай Віктора Федоровича!”. Дали. На-гора, як кажуть в Донбасі. Так може , тепер, перебуваючи знову  у „братніх обіймах”  „старшого брата” закінчилися економічні війни? Може, вже закінчилося україноненависництво, яке межує вже з расовим презирством до українців в Україні? Може, політичні ціни на газ перейшли у статус ринкових? Нічого подібного. Політично-економічні війни ще сильніше палахкотять. Ціни астрономічно збільшуються. Будується ж в Україні „русскій мір”. Українців за Ющенка тільки намагалися нагнути, тепер уже їх на коліна ставлять. Будується ж „русскій мір”. Кадрами  в Україні почав відати Кремль. Кремль нарешті поставив замість українського міністра освіти академіка-реформатора, патріота Вакарчука, україно ненависника Дмитра Табачника, який зневажає всіма фібрами своєї цинічної душі все українське і називає себе проімперські „малоросом”. Бо за його кремлівськими поглядами українців в Україні ніколи не існувало, як не існувало думки, як за Ющенка, що Україна спадкоємниця Київської Русі, що хрещення Київської Русі відбулося за часів київського князя Володимира, якого тепер „русскій мір” називає тільки Первоапостольним чи Святим начебто без Київської прописки чи реєстрації. Як і Київську Русь – тільки Святою. Нема слова Київський чи Київська в термінології „русского міра”. Нині скорочуються сторінки нашої історії в наших українських підручниках. Знову зводиться українська історія до двох гетьманів: гарного і поганого - Хмельницького і Мазепи. А де поділася Київська Русь, на якій жили не московіти, а русичі?! Будується „русскій мір”.
   Ми сьогодні маємо забути свою історію, думки про свою ідентичність, про хрещення Київської Русі на Дніпровських пагорбах. Разом з Ющенком політично помер в нинішній, табачниківській, історії й геноцид українського народу. Нині про Геноцид навіть не заїкаються. Будується ж „русскій мір”. Помирають сьогодні у нашій пам’яті і Крути. Будується ж „русскій мір”. Прийшов Табачник за велінням Москви. Навіть Віктор Янукович,  на що вже крутий президент, а перед цим московським холуєм безсилий. Тільки Льовочкін заїкнеться про зняття горе - міністра, а Москва тут, як тут. У Льовочкіна ті слова, мовляв, автоматично вирвалися. Президент силувано втирається, але Табачника  терпить, як і московські відверті знущання над ним і всією Україною. Он Ганна Герман вже наскільки свята і вірна Віктору Федоровичу, а  зачепила  на свою голову Табачника, і одразу сповзла з крісла і сіла на табуретку. Та ще й  не з того краю. Якщо й далі так піде, то їй наступного разу  навіть низенького стільчика не подадуть. Ото сиди й мовчи і не зачіпай кращі кадри Кремля в Україні. Будується ж „русскій мір”.
    У нас уже московіти займають найвищі ключові позиції у державі. Скажімо, на посадах  очільника СБУ чи Міністерств оборони у нас також „русскіє”. А ще 20 років тому, я пригадую у Верховній Раді, виступав начальник штабу міністерства оборони СРСР і уклінно благав депутатів першого скликання: ми не проти самостійності України, але проти самостійності наших армій. Без українських генералів, офіцерів, російська армія розпадеться. Тоді ще не будувався „русскій мір”. Якщо хтось сумнівається в моїх словах, хай запросить стенограму  з Верховної Ради і пересвідчиться в правоті моїх слів.
Що ж з того часу змінилося?! Вчора  Москва шанувала наших генералів, а нині Україна шанує не професіоналів-розвідників, а пресвітерів сект. Невже у нас, в Україні, перевелися українські генерали і міністри? Де ж наші наливайченки, огризки, вакарчуки?!  Он у  США, наскільки мені відомо, американських генералів українського походження цілий легіон. От тільки в Україні українцям нема місця у вищих ешелонах влади. Будується ж „русскій мір”.
      Або поставимо ще й так питання: чи міг би французький президент запросити на посаду міністра оборони англійського генерала, вчорашнього громадянина Англії, або на посаду служби безпеки Великобританії, громадянина Німеччини?! Очевидно, що відповідь однозначна – ні. А у нас  це в нормі. Будується ж „русскій мір”.
     Попередник ВіктораФедоровича президент Леонід Кучма уже було „влаштував” на свою голову „професіонала” із Москви, який „захотів до тата і мами”, в Україну, і В. Путін порадив Л. Кучмі – майора Мельниченка.  Чим це закінчилося для Леоніда Даниловича? Звичайно, Віктор Федорович може мені заперечити устами Ганни Герман: мовляв, у нас  є і свої мельниченки типу коновалюків чи колісніченків. Згоден. Якщо призначати таких на високі посади, то хай уже краще стають калініни чи соломатіни. Хай би ще тільки патріотами і синами України стали. У світі такі приклади є. Не сперечатимуся. От тільки одна біда: після  першого зігрівання високого крісла  ці екс- московські громадяни, алергічно реагують на українську мову, котра дратує їх так, як індиків червоне світло. Так, як, скажімо, спікера  кримського парламенту В. Константінова чи прем’єра тієї ж автономії - Могильова. Як бачимо і тут запахло „русскім міром” і трохи ем. чечетовим.
     Коли в ідеології країни нема нічого святого і самої ідеології держави, то ідеологи чужих держав і її правителі навіть релігію  ставлять на політичний кін. Саме тому, коли  Україні не вдалося прищепити ані однієї політичної бацили із вище названих  сумнівних структур з конгломерату нібито  „братніх країн” і був усунутий  політтехнологами Москви і своїми ж стецькомислителями український президент, в Україну одразу скопом посунули уже не Вселенські, а московські патріархи. Посунули, щоб збудувати чергову проімперську структуру, але цього разу вже через церкву, прикриваючись Богом і вигаданою у Москві „канонічністю”. Збудувати „русскій мір”.
     Але якщо вірити Святому письму, яке ми кладемо за основу християнської віри, то там ніде не сказано, що українська мова не канонічна, чи нею забороняє розмовляти нам сам Господь Бог. Там написано десятки фраз зовсім протилежних від тих, які вбиває нам, українцям, у голову Московський патріархат і його очільник Кіріл. У Біблії сказано, що Всевишній розуміє усі мови світу, але найближчий до Нього той, хто звертається до Господа рідною мовою. Але Москва ж в Україні будує „русскій мір”. І якби про рідну мову не писалося навіть у Біблії, то перед кожним із нас постало б цілком логічне запитання: а чому грузинська, польська, вірменська чи молдавська й інші світові мови канонічні перед Богом, а українська – ні. Де це написано і яким попом чи богословом ?! Чи не московським бува, щоб побудувати в Україні „русскій мір”?!
    Будувати „русскій мір”, захопивши у такий спосіб наші церкви, наші храми, наші собори, Десятину церкву і Києву-Печерську лавру, котра за статусом ЮНЕСКО належить усьому цивілізованому світу і в першу чергу Україні. І там ніде не сказано, що Лавра належить Московському патріархату, чи його головному батюшці Кірілу, який уже за сумісництвом у Києві часом стає і мером української столиці (перейменовує київські вулиці), а найчастіше  - головним московським ідеологом  і пропагандистом, яким свого часу був Леонід Кравчук і за не знанням своїм віддав Києво-Печерську лавру московській церкві, а його пізніші послідовники здали ще й Успенський собор, який було збудовано, коли на території нинішньої Москви не існувало жодної хати. Здали, бо ж будується „русскій мір”.
  Моя рідна Вінниччина сьогодні вкрита, як свого часу військова карта, полігонами і ракетами, так  краса України - Поділля  - церквами московського патріархату. Мій земляк чи землячка, йдучи від нас у кращі й справедливіше світи, тепер не зможуть стати на тому світі ближчими до Бога, бо їм нині не дозволить цього зробити московський патріархат. Через вигадану у Москві „канонічність” український священик не може звертатися до Всевишнього рідною мовою. А тільки чужою. Бо ж будується  „русскій мір”.
    Усі клерки і чинуші по всій Україні (виняток, можливо, тільки Західна Україна), дивлячись на так званих найвищих урядовців у нашій державі  - президента і прем’єра, які по суті за своїми реальними діями визнають лише одну церкву – московську - і собі підставляють лапку і йдуть молитися у той самий московський монастир. Будується ж „русскій мір”.
     За московським спочатку політологом, а потім бізнесменом і церковним ієрархом патріархом Кірілом, в Україну хлинули, наче московське цунамі, естрада, телепередачі, театри, сатира, гумор. За ініціативою представників п’ятої колони в Україні, таких як Єлєна Бондаренко скорочуються українська пісня на українському радіо і телебаченні,  зарубіжні фільми уже не масово перекладаються українською мовою. Сьогодні навіть українські титри не рябіють у наших українських очах. Будується „русскій мір”. Будується у темпі вчорашнього комунізму. Повністю знищуються українська друкована продукція: газети, журнали, книжки. На прилавках столиках наших сіл і міст, тепер не знайдеш українського друкованого слова. Будується ж „русскій мір”, а в українців, які ще залишилися в Україні жити, складається давно враження, що вони перебувають на окупованій території, або на переселенні і живуть не в Україні, а в Калузі чи  Рязані.
    Прокурори, судді, які мали б, як ніхто шанувати Конституцію держави, в якій вони живуть, працюють і навіть хабарі беруть інколи національною валютою, і це не дратує їх. А от українська мова дратує. Як для прикладу взяти мера Одеси, шовініста Костусєва. Нібито українські прокурори просять московською якомога дати більше українцю і ті ж нібито українські судді тією ж московською, але іменем України, дають.
    У Харкові –  екс-столиці України, здають привселюдно „братній” Москві, образно кажучи Севастополь, але дешевшого газу як не було для українців, так і нема. Є для німців, є для поляків, є для інших народів Європи, але тільки не для нас , українців. У нас будується „русскій мір”.  Європа живе без „русского міра”. І живе начебто нормально. Нормально харчується,  відпочиває, відвідує рідні церкви , а не церкви московського патріархату, бо там, Слава Богу, не будується „русскій мір” і народи тих країн  не бидло і не біомаса.
  Ніде в світі , в жодній країні, окрім колоній, якщо такі ще є на планеті, не ображають, не знущаються з  представників корінного населення так, як в Україні з українця. По радіо, по телебаченні, в пресі, в побуті. Бо ж будується „русскій мір”.
   Ніде нема такого загнаного, такого убогого і такого нещасного у світі аборигена, хіба що в преріях Австралії, як українець в Україні. Будується ж „русскій мір”. У нього, в українця в Україні,  вибили все: і пам’ять, і гордість, і національну гідність, і культуру, і історію, і рідну літературу. Будується ж „русскій мір”.  І будується табачниками!
     А ми все себе запитуємо, а чого воно так, що в Україні українці бидло, біомаса чи раби, а гості вже не окупанти, не загарбники, і не дикуни, якщо вірити класикам. Будується ж „русскій мір”. Бо за Костянтином Паустовським, той хто живе між корінного народу і зневажає його мову - дикун, а за Марксом  той дикун уже - або гість, або окупант, або загарбник. Так хто є хто нині в Україні?!
   І наостанку: я після останніх подій у нашому політичному житті зовсім не здивуюся, якщо якогось не зовсім світлого майбутнього ранку, прокинуся, як і мільйони моїх земляків, українців, у черговому „лагерє” „братніх”  народів”, який тоді уже називатиметься не Україною, а черговим „русскім міром” в оточенні колючого дроту уздовж українських кордонів. Особливо із західного боку колись нашої території. Будується «русскій мір». Насправді, прикриваючись «вічною любов’ю і дружбою»  Москва розпочала широку, офіційно не оголошену війну проти України, починаючи з локальної конфлікту навколо острова Тузли, якщо не сказати - і ще раніше. Так і хочеться в цьому випадку  і з болем в серці вигукнути голосом Кучми, коли навіть у цього «батька двомовності» в Україні увірвався терпець і він вигукнув: «Скільки їм ще потрібно  тієї землі»?!

м. Київ                                                                Олег Чорногуз

Коментарі