Іван НЕТУДИХАТА, для Волі народу

Шлунок на "Інтері" 
    
Телефонний дзвінок був короткий, мов постріл. Речення, наче коротка черга з автомата:
     - Увімкни телевізор. Неандерталець на Інтері…
     Я увімкнув і яким було моє розчарування, коли я, гадав, що побачу, нарешті, й справді допотопне створіння - сучасника мамонта та іхтіозавра, а в мій бік, як на телеглядача з голубого екрану, дивився величезний живіт з коритоподібним до верху набитим кендюхом. Після перших звуків, які подала ця рідкісна істота із невідомих епох, я зрозумів, що в нього повністю відсутні думки і ані міліграма інтелекту й, вочевидь, жодної звивини під черепною коробкою. Я до допотопної істоти одразу втратив всякий інтерес. Мені стало зовсім не цікаво. Асоціативно пригадав видатного російського вченого Пипіна. Його наукові праці. Зокрема, одну із тих, в якій він писав, що в неандертальців все таки була в голові одна звивина. У цього, телевізійного неандертальця, що викопав десь господін Кисельов, судячи з микання і ремиґання,  я зрозумів – жодної. Ця телевізійна  допотопна істота на телеканал «Інтер» прийшла  з більш ранньої епохи: чи то з Мезозойської ери, чи то з Юрського періоду, до яких академік Пипін, на жаль, не докопався.

     Істота сиділа не в печері, а за сучасним столом. У неї бралося інтерв’ю, але вона, наче заводна машинка кустарного виробництва, стверджувала одне й теж: головне у людини шлунок. Бідний народ, у якого активно-агресивні ковбики все, що вони мали, забрали, не здатний ні на що. Навіть сало чи буряк творять не бідняки. Сало, стверджував Шлунок, можна знайти під шкірою тварини за назвою свиня, а буряк у полі чи на городі, якщо його посадять багаті, то вони виростають там, де їх підриває та тварина, яка забезпечує його салом. Все інше у світі  - дурня.
     Ця загадкова істота, яка, очевидно, мала ще й якість паспорті ознаки, бо інакше б його у телестудію не завели і до студії не підвезли, вважала, як не дивно, себе ще й пупом землі. Таке поняття, як вітчизна, їй було так само незнайоме і далеке, як всесвіт чи звичайнісінький розум. Фразу, яку постійно ця істота повторювала зводилося до перетравлення в шлунку.

       Окрім надзвичайно короткого …ну, те, що мало б розумом називатися, в істоти був майже відсутній зір. Принаймні, далі свого живота вона нічого навколо себе не бачила. Такого поняття, як краса - взагалі не сприймала. Весь її світ крутився біля ковбика з салом, перетравлення і повної відсутності любові до будь-чого, окрім власного шлунку, наповненого їдлом.
 Ось, власне, і весь портрет Неандертальця, якого десь викопав заради чергової провокації громадянин без українського громадянства Є.Кисельов, щоб і в такий  спосіб по расовому принципу принизити державу, де тимчасово й сам, як і шлункоподібний неандерталець, знайшов чи то політичний, чи то журналістський притулок. Хоча, судячи з передач Є. Кисельова, часто приходиш до висновку, що це звичайний провокатор, який у якомусь «Центрі» числиться ще й законсервованим, хоча й легальним, резидентом.

       Покінчивши з неандертальцем, господін Кисельов вирішив копнути трохи глибше  кендюха Неандертальця і зачепити в тисячу мільйонний раз українців, поміж яких живе. На щастя, цього разу на його провокаційну блешню навіть присутній у студії Шлунок не зреагував. Не зрозуміло чому. Можливо, за відсутності звивини, або присутності повної деградації в елементарному мисленні. Мовчки проковтнули провокацію і присутні в телестудії кілька українських інтелектуалів, чим допекли господіна Кисельова, який заїкаючись, перейшов на самообслуговування і заговорив сам з собою. Мовляв, якщо вже пан Михайло Чечетов намагається образно пояснити пану Неандертальцю під кличкою Шлунок, що любов до батьківщини - це те ж саме, що любов до матері. Зрадити матір, отже, зрадити, Батьківщину. А любов до маминої мови - теж саме, що й любов до маминих казок. Зрадити мову матері – отже, зрадити так само матір, то Неандерталець таких поетичних образів не вловив ані на ходу, ані в довгому мовчазному довго думанні. Він тільки лупав очима і, вочевидь, якраз щось там усередині, нижче пояса, перетравлював. Шлунок навіть наближено не розумів, що від нього хочуть і про яку любов гомонять ці люди, коли його любов зводиться до ситого кендюха, який він демонстрував, поклавши його поруч з собою на телевізійний стіл, випускаючи на поверхню губ час від часу слину від неабиякого шлункового задоволення.

      Пан Кисельов пішов далі Шлунка і почав було пану Чечетову доводити, що українці не тільки вмирали під Сталінградом, Москвою, Мінськом чи Києвом разом з росіянами,  але були й такі, що зустрічали німців хлібом-сіллю. Та цю тему учасники політичної вистави не підтримали. Вочевидь, усі були надзвичайно зосередженні на ковбику Неандертальця і вістря свого гумору, сатири та й єхидства спрямовували на того рідкісного телевізійного гостя. Усі їхні потуги, що адресувалися Шлунку були марні. Їхні думки мені особисто нагадували політ стріл, котрі відлітали від твердого лоба істоти, яка сиділа в студії і лупали очима на юпітери, ніби бачила їх уперше. Шкода було трати інтелектуального пороху на пузате Ніщо. Неандертальця можна було б залишити в спокої, бо ж одразу було видно, що поруху на нього не варто й витрачати, а простіше кажучи: з цього рідкісного допотопного нічого не візьмеш і нічого йому не доведеш, якщо він навіть людської мови не розуміє. Щоправда, відомий художник України і Америки Сергій Поярков, мабуть, подумав, що англійська мова древніша української і заговорив з Неандертальцем мовою древніх бритів. Це чомусь дуже образило пані Кужель, яка сиділа поруч з Неандертальцем. Хоча пан Поярков її навіть не ощасливив поглядом і його діалог з Неандертальцем особисто її не стосувався. Вона ж чомусь ту мову Пояркова сприйняла на себе, як глибокий підтекст. Може, саме тому  вона  так раптово завелася, наче в неї десь щось замкнуло і ролики закрутилися не в той бік. Пані Кужель так розлютилася на Пояркова, захищаючи убогого на розум Неандертальця, що навіть Юпітер на тому світі від того галасу прокинувся, вискочив з переляку з могили, а коли побачив перед собою пані Кужель, то повернувся назад туди, звідки прийшов і закопався ще глибше, щоб не оглухнути. Та пані Кужель це не зупинило. Не зупинив її і господін Кисельов, який надав пані бабусі на монолог щонайменше добрих пів години. Хоча пані Кужель, кажуть, за освітою не юрист, цього разу виконувала роль адвоката і, захищаючи Неандертальця, почала дорікати пана художника України і Америки, який їздить, як чорт, на самогонному апараті (це єдине відхилення, яке десь почув Неандерталець і повторив цю назву без акценту кілька разів уголос), що ти мовляв, до цього допотопного примірника звертаєшся мовою королеви Єлизавети, якщо він взагалі не знає ніякої мови, які є на світі. Ти б йому краще на мигах щось пояснив. Тут пані Кужель мала рацію і я її в цьому на сто відсотків підтримую. У художника Сергія Пояркова після цих слів пані Кужель навіть кепка пішла задом наперед, а козирок чомусь повис не над очима, а сповз на праве плече, погрожуючи від галасу пані Кужель завертітися над головою Неандертальця, якому хтось колись придумав штучне прізвище з двох слів Бала й шов.

     Але я не про Бала й шова. Я хотів би все таки розвинути тему пана Кисельова щодо хліба й українських видовищ. Щоб до нього колись, щось та хоча б трохи також дійшло( він же нібито не з епохи неандертальця), то і мені йому хочеться подати коротенький курс недавньої нашої історії, бо він, очевидно, в Москві вчився за іншим коротким курсом, який називався «Краткий курс истории ВКП(б)». Так у тому «краткому» не було сказано, коли українці 17 вересня 1939 року зустріли Червону армію хлібом-сіллю, квітами і під кирзові чоботи солдат стелили килимки ручної роботи з вдячністю за визволення від окупанта - Другої Речі Посполитої, тримаючи над головами гасло: «Хоч з чортом, аби не з ляхом!», то вже через півтора року після перших «совєтських освободітелей і комуністичних «пестощів» в Єжових рукавичках», взялися за зброю і пішли в гори та  ліси. І всі ці роки молилися активно Господу Богу, аби він з їхньої землі прибрав цю совєтську чуму ХХ сторіччя. Чуму, яка виявилася страшніше у сотні разів, від того, що творив на їхній землі той лях, котрого вони вважали страшніше чорта. Советський Молох виявився гірше Чорта – рівня його старшим родичам – Дияволу і Сатані.
    Чесний журналіст, яким, на жаль, не є пан Кисельов, тих українців мав би зрозуміти. Адже вони, українці, вічно мріяли й боролися зі зброєю в руках за свою свободу і незалежність. Так само можна було зрозуміти й східних українців у 1941 році, у пам’яті яких ще жив страх Геноциду 33-го, постріли «трійок» без суду й слідства. Знищення їхніх безневинних батьків, яких більшовики іменували «ворогами народу» лише за мову чи вишиту сорочку. Ось саме тому тисячі українців-східняків так само, як і західняки, не хотіли воювати за «совєтський рай», який їм нагадував «концлагєр», «тюрму народів» і кладовище без хрестів і епітафій, на якому постійно розстрілюють безневинних». Для українців цей комуністичний концтабір ніколи не був «родіной». Саме тому вони кидали при першій нагоді зброю і йшли по домівках. Адже в перші місяці війни українці ще вірили німцям, котрі йшли під гаслом «Смерть більшовизму!». Але коли помітили, що Гітлер і Сталін – це два чоботи пара, пішли так само в гори і в ліси. Це пан Кисельов мав би знати, якщо прибув з Червонозоряної в Україну. Принаймні, маючи звивини, на відміну від Неандертальця, взявся б за вивчення причин такого масового  переходу. Українців готові були піти на союз з будь-якою військовою потугою, яка б звільнили їхню батьківщину від більшовицької наволочі, комуністичної чуми ХХ сторіччя, яку занесли з московської землі в Україну. В українців з 1918 року не стало своєї «родіни». Взамін вони від Кремля отримали «соціалістічєскій лагєр з колючим дротом і Сібір неісходімую». Тому українці боролися в усі після революційні роки за свою волю, свій народ і за свою незалежність. Тут є пояснення! А чим пояснити перехід на бік Гітлера мільйонної армії Власова на чолі з десятками російських генералів?! Чим, як не зрадою своєї Батьківщини. Чому цього питання не порушить на своєму шоу господін Кисельов? Він намагається тепер нам нав’язати думку, що Друга Світова війна - це була всього на всього Громадянська війна між «русскімі людьми». Одні з них боролися за Союз «нєрушімий», а власівці - за  Московську імперію. А за що ж боролися румуни, фіни, голландці, французи, англійці… Та , власне, всі народи Європи й світу з фашизмом і комунізмом? Чи не за свою волю? І це Кисельов називає Громадянською війною! Боюсь, що це не так. Ні одна армія світу, яка боролася з гітлеризмом, не перейшла на бік Адольфа. А росіяни перейшли! Добровільно здались Гітлеру. А тепер господін Кисельов і йому подібна ідеологічна нечисть  хоче  начепити на вуха українському телеглядачу, що українці зрадники. Ми це уже чули від епохи Івана Виговського?! Хай цю московську й більшовицьку локшину Є. Кисельов почепить на вуха своєму Неандертальцю. Той проковтне будь-що, якщо подати її під певним політичним соусом.

      Підводячи підсумок, можу сказати чітко тільки одне: українці завжди боролися за свою свободу і незалежність чи проти Гітлера, чи проти Сталіна. А от за що боровся московський зрадник генерал Власов? Оце питання. Тому краще цих тем пану Кисельову б не торкатися. Хай краще вишукує на свої передачі Шлунків з інтелектом неандертальця, то хоч народ побачить що є що і від чого є посмієтися. Як за сумісництвом це чудово творить гарний художник і прекрасний сатирик Сергій Поярков. Йому мій перфект!

Іван Нетудихата

Фото: thiswoo.wordpress.com
 


Коментарі