Віталій КАРПЕНКО, Заслужений журналіст України, публіцист, науковець, для Волі народу

Я багато роздумував над ідеєю української єдності, необхідність якої, на перший погляд, здається такою логічною і здійсненною, на практиці перетворюється  в непереборний  мур – ні обійти, ні перескочити, ні  проломити. Впродовж років незалежності я написав сотні статей, які так чи інакше торкалися теми і які вийшли трьома окремими книгами. Тому сьогодні можу з усією переконаністю сказати: проблема української єдності – одна з найскладніших, вона виникла не сьогодні і не вчора; вона не зводиться суто до українського менталітету чи амбітності лідерів; вона не є суто українською, оскільки стосується самого існування не тільки незалежної Української держави, а й самої української нації, чи, якщо хочете, українського етносу, в чому не зацікавлені досить потужні сили і всередині країни, і поза нею. Тому для об‘єднання слід перебороти не тільки менталітет і амбітність лідерів, а й дещо посутніше, а саме: спротив антиукраїнських сил – теоретичний, ідеологічний, організаційний, фінансовий і практично-повсякденний…
      Коли взяти до уваги і проаналізувати все, що діялося і діється в Україні після відновлення Незалежності, не важко помітити, що робиться це не на зміцнення, а на всіляке ослаблення Української національної держави. Такий висновок підтверджується реальними успіхами за цей час не тільки держав, що входили до Варшавського блоку (Угорщини, Чехії, Словакії, надто Польщі), а й, наприклад, країнами Балтії – колишніми респубіками СРСР, які мали набагато гірші від України стартові можливості.
Якщо придивитися пильніше, то можна помітити, що все йде як за ретельно розробленим сценарієм, який передбачає ліквідацію України як національної держави. Цей сценарій ніби тримається на таких вузлових пунктах:
1.Дрібнення українського суспільства по всіх напрямках: економічно-соціальному (на купку дуже багатих і силу-силенну бідних); політичному (ті ж понад півтораста дрібних політичних партій, значна частина з яких створена штучно); духовному (безліч релігійних конфесій і сект, тільки православних церков зареєстровано чотири, дві з яких – московські); адміністративному (ідея реґіональних автономних утворень на кшталт існуючої республіки Крим та неіснуючих донецької, новоросійської тощо);  ідеологічному (штучний поділ населення на східняків і західняків, наклеювання  таких ярликів, як  «бандерівець» «націоналіст» у тому негативному розумінні, в якому подавала їх  комуністична пропаганда.
 2.Денаціоналізація суспільства (применшення значення національного фактору, обґрунтування інтернаціонального «братерства», акцент на формуванні т.з. політичної нації з усіх етносів, які живуть у державі.
3.Продовження деукраїнізації суспільства через, як ви вже відзначали, витіснення української мови з управлінсько-державних структур та звуження  сфери її вживання в побуті, через засилля російської та російськомовної книжкової продукції, створення кількісної переваги російської та російськомовної періодики на українському споживчому ринку, диспропорції  у мовному відношенні на користь чужій мові в електронних засобах масової інформації, а простіше –  поступове витіснення державної мови з теле- та радіоефіру.
4.Обездуховлення суспільства, надто молоді переважно за допомогою друкованих видань (російськомовна жовта, еротична, порнографічна преса) та електронних засобів масової інформації (перенасичення телеефіру низькопробними бойовиками, сценами насильства, крові, сексу).
Такі факти. Подобаються вони кому чи ні, але ігнорувати їх не можна. Тим більше, коли йдеться про національне об‘єднання. Тому треба чітко знати, кого треба об‘єднувати, заради чого об‘єднувати та з яким спротивом і з боку яких сил доведеться зіткнутися. Ось чому процес створення монолітного українського національного об‘єднання, такого життєво необхідного сьогодні, не можна досягти негайно і відразу, він не є дією одного дня. Це важкий, тривалий повсякденний труд, до якого треба бути готовим і теоретично, і організаційно, й ідеологічно, і, якщо хочете, фізично.
Чи готові ми до цього уже тепер?
Тільки  чесно відповівши на це запитання із врахуванням названих реалій, зваживши власні сили і можливості, можна приступити до вироблення програми об‘єднання, визначення послідовності дій, дотичних засад і несучих конструкцій майбутньої єдності. Треба мати стратегію і тактику цієї роботи, чітко бачити кінцеву мету і перехідні перевали. Зрештою, слід не тільки визначити програмні орієнтири, а подати їх у простій, зрозумілій і привабливій для мас формі. Тобто завдання полягає в тому, щоб, не поступаючись принциповими національними вузлами, зняти деякі радикально-дратівливі  постулати, а суть національної ідеї розкрити таким чином, щоб вона була прийнятною для широкого загалу і справді об‘єднавчою для Сходу і Заходу, Півночі і Півдня України. 
Отже, поділяючи віру в майбутню єдність українського суспільства, в основі якої лежатиме національна українська ідея, глибоко переконаний: однієї тільки віри для здійснення цього замало. Потрібні активні конкретні, чітко спрямовані дії кожного, в чиїх грудях б‘ється українське серце, на уреальнення цієї віри. І досить чухати потилиці, пора відкинути нерішучість і сумніви, а засукувати рукава і братися за діло. Цю важку, копітку, але необхідну роботу ніхто за нас не виконає. Тільки ми самі.

 

Коментарі