Володимир ПИЛИПЧУК,
народний депутат України 1-го та 2-го скликань,
академік Академії економічних наук України, професор,
спеціально для
ВН

     Зміст статті

1.  Крах СРСР – процес закономірний
2.  Крах першої  Російської імперії – царської Росії
3.  Крах доктрини комуністичної економіки в період 
     «військового комунізму»

4.  Економіка планового геноциду
5.  Ідея комунізму - утопічна
6.  У кого не було влади в СРСР?
7.  Російські комуністи – владна каста СРСР

8.  Суб’єктивні фактори, що прискорили крах СРСР
9.  Остаточний крах економічної моделі комунізму
10. Огляд фінальної стадії краху СРСР  (юридичний аспект)

11. Роль Горбачова в крахові СРСР            
12. Роль комуністів  Росії в знищенні КПРС
13. Як в Україні сприймали ГКЧП і крах СРСР?
14. Роль КГБ СРСР, Армії  в  ГКЧП
15. Роль Біловезьких Угод і Біловезьких Зубрів.
16. РольСША в зникненні СРСР
17. Чи можна було подовжити існування СРСР?
18. Висновки з   аналізу  причин  Краху комуністичної системи
19. Стосовно перспектив НОВОГО СОЮЗУ з Росією
20. Україна вільна. На черзі – вільність українців! 



8. Суб’єктивні фактори, що прискорили крах СРСР
 

   Для партноменклатури влада стала асоціюватися з комфортом, монетним двором, алмазним фондом, одним словом - зкомуністичним раєм на землі. „Поклоніння” перед західним рівнем життя, жадібність і нестримність радянських чиновників, за що вони піддавали остракізму й інквізиції рядових радянських громадян, стало нормою для партноменклатури і їх синків, що хотіли жити не гірше закордонних колег і вимагали від своїх батьків-високожителів західних авто і діамантових кольє, призвели до того, що вони „задушили” віру рядових громадян у справедливість і що наступний комуністичний рай для них буде „вже завтра”. Якщо в перші радянські роки ішли в партію, щоб, розстрілюючи, щось химерне будувати, то в останні роки СРСР у партію вже не йшли щоби будувати, а йшли (і йдуть в основному й нині) за владою і грошима. Посягання на облаштоване життя парт-  і радянської номенклатури, їх критика кваліфікувалася офіційною пропагандою як антирадянська діяльність, за яку світила багаторічна «безплатна поїздка” на Соловки, в Магадан... або постійна прописка в психлікарні.
    «Чорнобиль» Радянського Союзу розпочався з моменту розростання ...армій злодіїв у середовищі  господарської і партійної номенклатури. На Заході час від часу продаються на аукціонах російські і радянські експонати із Збройної і Грановитої палат, Алмазного фонду СРСР, перші зразки радянської космічної техніки і її компонентів (що були викрадені і вивезені за часів СРСР за його межі)та ін. А про розкрадання матеріальних цінностей на будівництві, промисловості, сільському господарстві і говорити нічого. Був навіть анекдот про те, що ні одна держава світу не витримала б такого рівня розкрадання і збанкрутувала б. А СРСР - найбагатша країна світу, бо скільки не крадуть, а він стоїть і міцніє, живе і не банкрутує. Але, все ж, упав під вагою крадіжок. Порожніми були магазини, при  виробництві продукції на душу населення  в 1,5-3 рази більшому (за статискою), ніж тепер?!
Корупція в СРСР стала загрозою державної безпеки і ще одним із факторів його краху.      
Право на безоплатну медицину, навчання (вступ до вузів), оздоровлення продавалися за хабарі. Чим ближче до розпаду СРСР - тим за більші хабарі. Дістати дефіцитні ліки без хабара було неможливо. Влаштуватися на лікування в заклади вище районних - без хабара неможливо, а в центральні лікувальні заклади - без великого хабара неможливо. Виняток складали екстрені випадки, що надавалися швидкою допомогою і санавіацією. Можливість отримати паспорт для сільського жителя, після чого він міг вільно виїхати з села, щоб мати можливість прописки в місті (для того, щоб там найнятися на роботу), без хабара були не можливими. Виняток складали абітурієнти, що були зараховані до навчальних закладів як студенти. Хто не вступив до навчального закладу – паспорт не отримував і мусив повернутися в село, на роботу в колгоспі. 
       Оздоровчою пільговою путівкою робітники мали змогу скористатися (без хабара) не частіше, ніж один раз у 12 років. Купити автомобіль і запчастини до нього, дефіцитні товари, побутову техніку, меблі, отримати житло без хабара вдавалося одиницям. В останні десятиліття існування СРСР практика хабарництва масово розповсюдилася і на можливості кар’єрного зростання. Підприємства, для того щоб отримати фонди, наряди, рознарядки на матеріально-технічні засоби, вимушені були  возити хабарі в міністерства, яким вони були підпорядковані, і в територіальні органи матеріально-технічного постачання. Нинішньому поколінню буде важко в це повірити: «Як так, маючі кошти, підприємство не могло, чи не мало права купити те обладнання, чи матеріали, які потребувало?».Так шановні, СРСР, то була «страна чудес», яка робила казку дійсністю….
 
  Бюрократизаціявсіх сфер суспільного життя  перед крахом СРСР досягла такого рівня, що будь-яка державна структура і установа нагадувала черговий «комитет по борьбе…» в тій сфері суспільних відносин, у якій вона мала проводити «політику партії».
 
  Наступний фактор розпаду СРСР –Авторитаризм. Єдино вірним вважалось не розумне, навіть не визначене законом, а те рішення, на якому наполягало на цей час, у даних умовах вище партійне керівництво. І, тим вірнішим, чим вищого керівництва була думка. Покарання за невиконання  - пропорційно висоті посади того, хто віддав розпорядження . Законність чи злочинність при цьому носила підпорядковане значення. Ксерокси були по одному на кожну область і знаходилися в обкомах партії, персональних комп’ютерів – нуль. На купівлю факса чи друкарської машинки вимагався дозвіл органів і всі вони стояли на обліку там же.
 
  Втрата моральних орієнтиріввідбулася, коли керівники партії і держави насадили практику думати одне, публічно говорити інше, а робили – третє (читай вище сповідь Яковлєва).
 
   У своїй сумі всі вищезгадані, але постійно діючі фактори спричинили виховання  нового типу діяча – «гомо совєтікуса» або пристосуванця, що за психологією був потенційним зрадником будь-чого і будь-кого.Такі діячі не були віддані ні ідеї комунізму, ні справі, яку виконували і навіть не були відданими своєму керівництву, а були відданими тим  умовам, за яких вони були здатні зберегти або поліпшити своє становище в ієрархії влади (а не цінностей). Був навіть такий короткий анекдот, що відверто демонстрував наведене твердження: «Ти начальник, я – дурак». Але, коли начальника знімали з посади, такий  підлеглий (дурак) «зі всією партійною принциповістю» виступав і підтримував «вірне кадрове  рішення». Союз втратив здатність до модернізаційного прориву в техніці, технології і суспільних відносинах, втратив здатність до самоочищення від кадрового баласту, коли перейшов «точку  неповернення» на шляху процесу деградації і наступного розпаду кадрового потенціалу, тобто в  той момент, коли кількість таких «гомо совєтікусів» в ієрархії всіх гілок і рівнів влади досягла рівня «критичної маси» - абсолютної більшості.
 
   СРСР увесь час боровся за „мір во всьом мірє”шляхом експорту комуністичних революцій, шляхом експорту озброєнь комуністичним режимам і комуністичним повстанцям «во всьом мірє”, в результаті чого СРСР тратив на озброєння біля 15% свого бюджету, в той час, як західні країни – в межах 5%. Не зміг витримати такого навантаження і надірвався.
   Репресії в СРСР.Свободи слова - нуль, за критику влади, за демонстрації з вимогою справедливості, за самвидави статей, книг, за  протести проти дій влади – тюрми і розстріли –однозначно і безпощадно. Таким чином, влада, що задекларувала себе як найдемократичніша в світі, свідомо відсікши зворотній зв’язок з масами, не мала  реальної уяви про стан суспільства, про його виклики і потреби. КГБ СРСР як основне джерело інформації для Політбюро не могло її надати об’єктивною, оскільки воно було  одночасно відповідальним за стан суспільства, відповідальним за «стерилізацію» суспільної думки, за виявлення і своєчасну «ізоляцію» від суспільства порушників спокою в ньому.  Якщо КГБ надавало об’єктивну інформацію(та ще й негативну), то генерали втрачали  лампаси, бо їх звинувачували в недостаній «роз’яснювальній» роботі серед населення, тобто, за недостатні репресії, бо методами «роз’яснення» були саме репресії. Комуністична система від початку і до кінця свого існування трималася на багнетах, на страхові й на покорі суспільства в цілому і на страхові та покорі кожного конкретного посадовця й кожного громадянина зокрема. Репресії були основним  механізмом утримання суспільства в «шорах», у страхові  і покорі. І, якщо на початку радянської влади практикувалися виключно фізичні і юридичні види репресій, то арсенал репресій в епоху «розвинутого комунізму» значно розширився за рахунок соціальних, економічних, партійних і психіатричних інструментів. Коли я, перебуваючи на посаді директора заводу, відмовлявся профінансувати ті чи інші заходи на вимоги партійних органів (мотивуючи це тим, що такі витрати не були передбачені кошторисом підприємства, не входили в сферу виробничої діяльності), то мене викликав секретар обкому з питань промисловості  чи перший секретар райкому і «роз’яснював»: «Якщо контрольно-ревізійна служба міністерства виявить нецільове використання коштів, то ми тебе захистимо і від покарання, і від зняття з посади. Навіть коли Міністерство зможе, всупереч нашій волі, тебе зняти з посади за порушення, які стали результатом виконання наших вимог, то ми тобі, як ефективному організатору виробництва, роботу дамо, і не гіршу від нинішньої. Але якщо ти нас не послухаєш і ми тебе виключимо з партії, то після цього ти ніякому міністрові не будеш потрібен». Виключення з партії було одним із видів репресій, тому що після цього блоковувався не лише кар’єрний зріст, а блокувалась будь яка змога працевлаштування у відповідності зі своїми здібностями, можливостями чи професією. Після цього в такої особи було лише два шляхи: або йти «на уклін» до тих же партійних органів і казати: «Вибачайте, винуватий, буду робити все, що накажете» або вставати на шлях боротьби проти свавілля партійних органів. У випадку вибору шляху другого тобою починали займатися КГБ й прокуратура або психіатри. Людині без «номенклатурного» минулого, але яка стала на шлях протесту чи критики системи, для  початку блокували преміювання за результатами роботи, переносили відпустки на зимовий період, не видавали безоплатні путівки в санаторії і будинки відпочинку, потім - пересували в черзі на отримання житла на невизначений термін, чинили перепони на отримання товарів, що продавалися за попереднім записом у чергу. Людина не могла захищати дисертацій, публікувати наукові статті, поїхати за кордон, її ім’я заносилося в спеціальну картотеку КГБ як неблагонадійної, що мало невтішні наслідки не лише для неї, але й для всієї  родини і для її дітей зокрема. Якщо й це не «допомагало у  вихованні» будівника комунізму, тоді давали команду „фас”судам і психлікарням. При Сталіні навіть існував указ, за яким можна було розстрілювати дітей з..... 12 років. СРСР був великою „артіллю”, де була повна свобода  для російських «умільців», які шили (прокуратура), в’язали (міліція), стукали (КГБ), полірували (тюрми), знімали шкури (фіноргани), складали казки (Політбюро), майстерно їх розповідали (ЗМІ), а народ був, усього –навсього, сировиною для експериментів для тих же «умільців». Російський публіцист Віктор Алтаєв зазначає, що „...система слідства, стеження та репресій увійшла в плоть і кров радянської держави і стала невід’ємною часткою діяльності державних чиновників. Межі між “зоною” і волею були затерті, життя на волі практично не відрізнялося від побуту “зони”. Врештірешт у 30-х роках Союз Радянських Соціалістичних Республік перетворився в одну велику зону з колючим дротом по периметру”.Правда, зараз при владі «команди професіоналів» в Україні теж мало що змінилося, окрім вільного виїзду на роботу за кордон. І якщо серед тих, хто емігрував ви легко знайдете українських токаря й інженера, будівельника й лікаря, сантехніка і вчителя, шофера й науковця, то ви ніколи не побачите серед емігрантів, що виїхали задля пошуку роботи і заробітків за кордон, таких українських  „умільців” як даїшника, суддю, податкового інспектора, прокурора чи митника… .
Вибори депутатів в представницькі органи влади – це була повна профанація.
Обирали в результаті вільного волевиявлення, але на безальтернативній основі. В бюлетені для голосування вносилась лише одна кандидатура претендента в депутати. При Радянському Союзі висунення кандидатом у депутати проводилося за рознарядками партійних органів, якими визначалося підприємство, що мало здійснити висунення і вказувалося прізвище працівника, якого слід «висунути» кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР і до Верховної  Ради Союзної республіки, обласної ради, районної, міської і селищної. У згаданій рознарядці вказувалися номер виборчого округу і номер виборчої дільниці, по якій мав балотуватися «висуванець трудового колективу».Після висунення його ім’я заносили в бюлетень для голосування: одного, без конкурентів. За таким же принципом відбувалось «обрання» делегатів на партійні з’їзди.
Згодом, при формуванні обласних і районних рад, при поданні до нагородобкомам, райкомам партії, підприємствам у союзних республіках дозволялось вибирати кандидатів на свій розсуд, але при цьому йшов суттєвий перелік «установок», додаткових уточнюючих умов - „рекомендацій”, де вказувалися: вік, освіта, стать, національність, партійність, посада.
    Догматизм. Сталін завжди агітував і переконував, що марксизм - це релігія робітничого класу, і в ім'я цієї віри можна було йти на будь-які жертви. Жертви виявилися невиправдано масштабними, а віра пропала, бо реалії життя увійшли в антагоністичне протиріччя з „релігійними” постулатами.Тому атеїстами до комуністичної релігії стали не лише безпартійні, але й комуністи.
 
  Посилення інформаційної відкритості суспільства в результаті Горбачовської «гласності» призвела до змоги проведення порівняльного аналізу рівня життя громадян у комуністичному таборі і в західних країнах. До цього іноземці казали:«Які, ви росіяни щасливі від того, що ви навіть не усвідомлюєте, як погано живете». З початком реалізації в СРСР політики відкритості, в результаті можливості співставлення рівнів життя, аналіз причин розбіжностей у їх рівнях виявився не на користь комунізму. Люди зрозуміли, що вони погано живуть не через те, що погано працювали, а через те що не бачили ліпшого життя, а те що мали в СРСР - пропаганда називала найліпшим. Пропаганді вірила значна кількість людей. Скинувши шори з очей, народи СРСР захотіли скинути з себе і вуздечки та сідла.
Приниження національної гідностіпредставників національних республік у СРСР носило форму «толерантного» расизму росіян. Про всі нації в СРСР складалися анекдоти ,  в яких представники нацменшин виставлялися як тупі й нездалі, а російський Іванушка-дурачок завжди виявлявся мудрим. За часів СРСР я не чув анекдотів, де росіяни висміювалися б як тупі, нездалі, зрадники, підлі, боягузи... Але анекдоти про Українців, Молдаван, Татар, Грузин, Естонців, Чукчів, про Вірменське радіо та ін. були масовими. Характеристики представників нацменшин – чуркі, звєрі, маланци, хахли, „тюбєтєйки”, „ліца кавказской національності”. Методом виключення постарайтеся дати відповідь на питання, яка ж нація була джерелом, з якого потужно струмували анекдоти, в яких ніколи не ображались національні почуття росіян? Вірно. Росіяни, що зневажали інші нації, які населяли СРСР. Аналітики кажуть, що в КГБ СРСР був відділ, що відповідав за „чистоту” анекдотного поля”. Ну, а КГБ, як звісно – КГБ СРСР – був неподільною вотчиною росіян...
 Але тепер виявляється, що в  нинішній Росії вже шириться ностальгія за СРСР. Навіть Путін сказав якось, що "развал Советского Союза был большой ошибкой".
 Але якщо росіяни щиросердечно жаліють за СРСР і бажають нового союзу, то чому ж вони тоді так ненавидять гастарбайтерів - киргизів, таджиків, узбеків, чому від Грузії і Молдови відривають анклави, чому віддають свої території Китаю, чому зазіхають на Крим, чому  паплюжать «бандерівців-хахлів», «фашистів-прибалтів», чому економічно душать дружніх білорусів? Це що: новоявлена форма пролетарського інтернаціоналізму, чи найефективніший спосіб повернути їх у новий духовний СОЮЗ, в нову сімю «братніх народів»? Чи це «турботлива» діяльність патологоанатома або «нова-стара» національна ідея Великої Росії? Тому ознака «Якщо не з’їм, то хоч понадкушую» є характеристикою саме російського менталітету. В СРСР-кому кіно українець зображувався або дуже хитрим (до 60-х років) або вайлуватим телепнем, невдахою, лінивим, зрадником.
В кіно при СРСР, а особливо, зараз, в сучасному російському кіно, майже всі злочинці, чомусь, наділяються українськими прізвищами! Після перегляду цих фільмів складається враження, що серед росіян злочинців не може бути в принципі, а більшість злочинців Росії – українці. Тобто росіяни створюють негативну ауру українців, а потім намагаються, щоб створена ними негативна аура українця стала всесвітньо відомою. Причиною цього, на мою думку, є українофобія наших молодших братів – росіян, які таким чином намагаються пригальмувати зріст масштабності національної свідомості українців. Таку ж природу має і бандерофобія росіян.
„Українофобія у більшості випадків – це не просте «насміхання» над українською нацією, а щире бажання їй зла.Українофо́бія (антиукраїнізм, україноненависництво) — боязнь та агресивне несприйняття існування України та української нації, форма некультурної зверхності, ірраціональна і злісна ворожість до
українців як народу, їхньої культури, мови та історії або до України як держави, ненависть до всього українського, вороже ставлення до українства та всіх виявів української національно-культурної самобутності”(Вікіпедія)
За чим же  тоді ностальгія в Росії? За самим Союзом?  Ні. В Росії ностальгія за зниклими (при крахові СРСР) «кастовими» привілеями росіян над представниками інших національностей, за можливістю познущатися над ними, прикрившись фабулою радянського (російського) патріотизму. Бажання приниження національної гідності людей неросійської національності для росіян - неприкритий шовінізм, що  набув форми знущання, форми садизму.
    Росія об’явила, що вона – спадкоємиця СРСР. Нинішня політика Росії є гіпертрофованою похідною від її політики в СРСР, що стала одним із факторів його краху. Причому, політики – гіршої, ніж при СРСР, тому  що в сьогоднішньої Росії прихильників і друзів у світі стало набагато менше, ніж було прихильників у СРСР. І це духовна поразка Росії.
Наступний фактор– дискримінація громадян, діти яких під час війни проживали на тимчасово окупованих фашистами територіях. Дискримінація при вступі в окремі види ВУЗів, дискримінація в кар’єрному зрості тощо. Боротьба з національними мовами і культурами „під маркою” боротьби з націоналізмом теж була однією з форм дискримінації. Хто розмовляв національною мовою (а не приведи господи – володів іноземними мовами) КГБ  „брався на замітку” і на його кар’єрному зрості ставився хрест (через відповідний запис у відповідному досьє органів „безпеки”). На керівні посади в республіках ставились росіяни, підібрані російським Політбюро ЦК КПРС. Це не могло подобатися представникам національних еліт, національно-свідомим громадянам, патріотам своїх народів у колишніх республіках СРСР. І це незадоволення до моменту краху СРСР зросло настільки суттєво, що призвело до утворення національно-визвольних рухів у союзних республіках, які очолили боротьбу своїх народів за незалежність.
 
Геноциди в СРСР, з однієї площини, були формою нищення всіх, хто не придатний бути рабами, а з іншої площини - були насильницьким способом  «очищення» території від проживання на ній однієї нації задля забезпечення життєвого простору для нації іншої. Тепер на тих територіях «исконно-русские» шовіністи - бузять! Аборигени, на їх думку, мають бути в резерваціях.
 
Шовінізм.
У кожній імперії є імперієтворча нація. Росіяни – були й лишаються імперієтворчою нацією в різних формах існування Російської імперії. СРСР також був імперією – спадкоємцем і продовжувачем Російської імперії, з тією різницею, що капіталізм Російської імперії був замінений комунізмом СРСР. Але росіяни залишались імперієтворчою нацією і при СРСР (Див. попередній розділ 7 «Російські комуністи – владна каста СРСР»). В Російській імперії завжди процвітав шовінізм і ніяка боротьба з російським шовінізмом не велась. Не було в тюрмах російських націоналістів, бо їх націонал-шовінізм розцінювався як патріотизм. Після краху СРСР  цю естафету взяла Росія, ставши ініціатором і реалізатором політики відвертої зверхності по відношенню до колишніх союзних республік. Це Російський шовінізм зростив тих, хто сьогодні бунтує проти національних мов і культур, проти прав аборигенів у нинішніх незалежних державах. Вони так виховані, що представники інших національностей – підлеглі і повинні „знати своє місце”, сидіти і не висовуватися” у себе, на своїй землі. Вони втратили почуття часу і в яких країнах живуть. Як ті партизани з того анекдоту: „Бабка, нємци в сєлє єсть? Что ти роднєнькій, п’ятдесят лєт как прогналі. – Фу, ти, чьорт, а я всє еті п’ятьдесят лєт поєзда под откос пускаю...” 
Росія своїми діями і ворожою пропагандою перетворила всі колишні національні республіки у своїх недругів.Вона демонстративно проводить політику „Чем хуже для Украины, тем лучше для России („спіч” Затуліна:

http://www.unian.net/rus/news/news-427767.html ).
 Просто, при СРСР, „в сім’ї братніх народів”, ворожість, зверхність або недружелюбність Росії до інших народів замаскованою під російський патріотизм, що в СРСР не засуджувався, а розцінювався, рекламувався і нав’язувався партійною пропагандою як патріотизм РАДЯНСЬКИЙ. Після краху СРСР російська зверхність стала відвертою і неприкритою. Росія за власною ініціативою демонстративно зірвала із себе маску «дружби народів», а по відношенню до України і Білорусі – відкинула маску «братніх слов’янських народів». Все таємне з часом стає явним.
  Відносини Росії і України слід оцінювати через призму знущань над українським народом і його історією. Не з’їм, то понадкушую – характеристика саме росіян по відношенню до України. „Вкрадено” Патріархат Православної церкви в Києва, викрадено фрески із Софії Київської, українські клейноди, древні рукописи та ін. Вкрадено назву Русі, і тепер вся історія Київської Русі, в силу співзвучності, приватизована як російська,  володіння русичів (Київської Русі) пишуться як «владения русские», Київ – матір міст  руських (Київської Русі) безсоромно називають «Киев –мать городов русских), а далі більше  – «верньом Кієв - матерь городов русскіх”.Вкрадено частину історії, бо вона описується в Росії не як історія русичів, а як історія „русских”. Але „русскими” вони стали при Петрі в 1713 році, коли цар повелів іменувати Московію РОСІЄЮ. Історія Київської Русі, історія русичів набагато древніша, але і її описують як історію російську, як свою... А  неблаговидну частину саме своєї історії, історії росіян, історії Росії, історії СРСР вони воліють і донині зберігати під сімома замками в „спецхранах” Москви.
 Переяславська Рада і спотворення  змісту її Статей, Мазепа, Крим, Тузла, Петлюра, Грушевський, ОУН-УПА, дії НКВД в Україні в російській історії описуються навиворіт. Навіть спроба науковців України дослідити українську історію, голодомори, заборони української мови, плюндрування української культури, заслання до Сибіру і знищення української інтелігенції та духовенства, конфіскація майна громадян України, викрадення заощаджень громадян розцінюється Росією нервово: як український націоналізм, як недружню позицію України. Тобто, з позиції Росії - українці (хахли) мають розцінювати все здійснене «старшим братом» над нами лише благом і аж ніяк – не злочинами. Інакше, погрожують санкціями і застосовують санкції. І які ж вони нам після цього брати?
За їх останньою риторикою, нас, українців, не було взагалі і зараз немає. Не було і немає України, не було і немає української мови.За «исконно русским мнением», і національності моєї, виявляється, теж немає. Навіть прогресивний Генсек КПРС і Президент СРСР Горбачов оригінально розповідав про свою власну історію:«Мать –  украинка, жена – украинка, а все вместе мы– РОССИЯНЕ». Що ж тоді вже казати про позицію всяких Затуліних, Корнілових, Маркових, Жириновських, Лужкових, Попових… Вони вважатимуть, що ми єдині і братні народи тільки в тому випадку, коли це вигідно Росії. Коли ми продовжуватимемо щорічно здавати Росії чергові заводи, банки, дозволятимемо їм поганяти нас, як робочу худобу, коли на образи з їхнього боку нашої честі і гідності, нашої  культури й історії, при зазіханні на нашу територію і мову мовчатимемо, як глухонімі або, як деякі ХАХЛИ, цілуватимемо їм ручки за це і будемо корчити гримаси блазнів. Коли ми дякуватимемо за знущання над нами, за їх плювки в нашу гідність, за грабунок нашої економіки, вони можуть дозволити собі назвати нас братами, навіть одним народом. Але якщо Росії щось невигідно – то ми з братів моментально стаємо ХАХЛАМИ, „БАНДЕРІВЦЯМИ" і «НЄДОГОСУДАРСТВОМ». Як тільки ми заявляємо про те, що ми не васали, не раби, що ми такі ж люди, в яких є свої економічні інтереси, свої сім’ї, які ми маємо прогодувати, маємо інтереси, якими не можемо нехтувати, що в нас є свої честь і гідність, своя мова і культура, тоді «наліт братства» в риториці і діях Росії зразу зникають і функціонери знімають брутальний галас про русофобію, націоналізм і нацизм в Україні. Скільки ж це може продовжуватися? Доки ми будемо це терпіти?  Де докази, запитаєте? Будь ласка. За Президента Ющенка влада  України намагалася відстоювати перед Росією економічні, політичні і гуманітарні інтереси. Пам’ятаєте, який галас здіймала влада Росії? Націоналізм, бандеровщина, фашизм…Тому на президентських виборах Росія добивалася обрання президентом проросійського Януковича. Як вони хвалили Януковича за «Харківські Угоди», якими він здав Росії економічні і політичні інтереси України. Але, як тільки Янукович, що й досі вважається проросійським, посмів заявити, що і Росія має врахувати інтереси України у визначенні ціни на газ; про незгоду України на погіршення економічної ситуації в державі в результаті запропонованого Росією невигідногоУкраїні вступу до Митного Союзу, як у засобах масової інформації Росії пішов шквал критики дій Януковича як продовжувача «оранжевої» політики Ющенка. „Чем хуже для Украины, тем лучше для России – цей „спіч” Затуліна був виголошений не при Ющенку, а вже при Януковичу. Затуліна, що являється другом Януковича. Затуліна, якому Янукович відмінив заборону на в’їзд до України. І в цьому спічі вся суть і спрямованість діяльності Росії щодо України. Як відреагував МЗС України і Янукович на цей спіч? МЗС України, як завжди, виявилося глухонімим. А Янукович, Президент України, мовчки втерся  від плювка Затуліна. І саме така позиція України і його Президента знаходить схвалення і задоволення в Росії і в російської п’ятої колони в Україні. Кажуть: що в голові політичного керівництва Росії, те на язиці у Затуліна. Його заяви ніхто не дезавуйовує в Росії! Затулін виступає в ролі такого собі авангардного актора російського політикуму, модернового російського Брюса «на віллісі» чи Сильвестра «з талоном»… від «Єдиної Росії»…Взаємини керівництва Росії і керівництва України сьогодні - це синдром і, одночасно, рецидив  колишніх  взаємин ЦК КПРС, КГБ СРСР з  ЦК КПУ за часів Союзу. Влада в Україні на всіх рівнях і у всіх гілках „нашпигована” агентами ФСБ Росії, що завжди мали вплив на ситуацію, на „думку” і „позицію” багатьох ключових фігур у владній вертикалі в Україні. Окрім того, ФСБ „контролює минуле” Януковича, отже – контролює його „сьогодні”, контролює його майбутнє. А через цей механізм – контролює Україну. Наскільки вдасться Януковичу вирватися з-під цього контролю – покаже час. Якщо ситуація в Україні й надалі погіршуватиметься, то це означатиме, що вирватися йому...не вдалося. Та й ще один момент. Про яку свободу Януковича від спецслужб Росії можна вести мову, якщо його особистий охоронець – громадянин Росії!
   За часів СРСР російський патріотизм (націоналізм) росіянами вважався (та й вважається  нині) націоналізмом найкращим або найліпшим позитивом. Але, от литовський чи грузинський патріотизм (націоналізм)… В очах росія це була дуже погана характеристика «братів» по партії, братів по Союзу. За російський націоналізм нікого і ніколи в СРСР не судили і не ув’язнювали, але російські тюрми були переповнені завжди басмачами, дашнаками, мусаватистами, українськими і прибалтійськими націоналістами. В чому справа? Чому різний підхід до націоналізму, що панував у націях, котрі населяли СРСР? Чому була різною його оцінка і реакція влади? Російський – заохочували і насаджували у свідомість радянських громадян, а український (та інших націй) - осуджували і засуджували та продовжують осуджувати. Відповідь дуже проста – це ще раз засвідчує, що нації в СРСР не були рівноправними, а СРСР не був сімєю саме братніх народів.Прислів’я древніх: «те що дозволено Юпітеру, не дозволено бику» мало місце і в СРСР. Російський брат завжди був старшим. Російський націоналізм був теж старшим і ліпшим,  тобто – імперським і мав право на існування на відміну від націоналізму інших націй. Пояснення просте - не могли ж російські комуністи, що всім заправляли в СРСР і культивували російський націоналізм, самі себе за це засудити. Тому і явище російського націоналізму вважали і вважають явищем позитивним. Підтвердження того, що російський націоналізм і є російським патріотизмом – це слова самого Путіна, який з гордістю називає себе російським націоналістом (і я підтримую його гордість з цього приводу). Але й Росія в такому випадку, мала б підійти з такою ж міркою до націоналізму українського і якщо не підтримати, то не засуджувати українських націоналістів, як у минулому, так і нині.
       Але націоналізм панівної нації і націоналізм підпорядкованої нації – це різні явища за  спрямованістю. Націоналізм підпорядкованої нації спрямований на отримання свободи і незалежності від панівної нації. Націоналізм панівної нації спрямований на збереженні імперії і подовження свого панівного становища над іншими націями. Націоналізм імперієтворчої (панівної) нації спрямований на демонстрацію меншовартості націоналізму підпорядкованих націй, на шкідливості   націоналізму підпорядкованих націй самим підпорядкованим націям. Імперський націоналізм  завжди спрямований на дискредитацію націоналізму підпорядкованих націй як загрози суспільному і міжнаціональному спокою в імперії. А коли це не допомагає, то носії імперського націоналізму вдаються до репресій носіїв націоналізму підпорядкованих націй. Тому в науці націоналізм імперієтворчої нації відділяють від націоналізму підпорядкованої нації і визначають його як шовінізм, великодержавний шовінізм, імперський націоналізм.
 
 Націоналізм імперський - це  різновид нацизму. Російський націоналізм за часів СРСР був імперським націоналізмом, тобто – шовінізмом. А за шовінізм у СРСР не судили, бо не було такої статті. Тому й не було російських шовіністів в тюрмах СРСР. Або простіше – вважалося, що в СРСР шовінізму не було, як і вважалося, що не було сексу.
Зараз, коли народи стали незалежними, і в Росії зникла потреба в камуфляжі імперських замашок, російський шовінізм розцвів відверто і «в повній красі». Тобто, те що було таємним за часів СРСР, зараз стало явним і відвертим. Або, як кажуть:«те, що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці».
Тобто, російський шовінізм – не в минулому, він  панує і підтримується російською пропагандистською машиною, російськими політиками в середовищі російської п’ятої колони, котра орудує в незалежних державах. Це означає, що Росія й надалі намагається існувати в режимі психологічної імперії. Зовнішні прояви імперського шовінізму Росії є похідними від внутрішньодержавного імперського шовінізму, що проявляється в нищенні патріотизму народів, котрі населяють Росію: татарського, чеченського, калмицького, якутського, інгушського та ін. Нинішня Росія – Третя форма Російської Імперії по відношенню до народів, що її населяють, і носій психологічної імперії по відношенню до своїх сусідів.
І не відомо, як складеться доля РФ у майбутньому, доля імперського Третього Риму.
Я не бажаю зла російському народові, задурманеному ідеєю «Третього Риму» і бажав би їм одужання і наступного процвітання як добросусідської держави. Але я не дарма назвав статтю «КРАХ СРСР як етап напіврозпаду Російської імперії».Якщо Росія не перетвориться на дружелюбну і терпиму до інших націй і народів державу, а продовжуватиме імперську політику у внутрішньому вжитку і на експорт, то після описаних у статті етапів її напіврозпаду може настати етап її остаточного розпаду.  Сама Російська Імперія з розпадом СРСР НЕДОРОЗПАЛАСЬ. Залишився лише міф про те, що росіяни  – нація соборності.Росіяни виявилися  нацією  розбрату.
 Імперії мають здатність до самознищення і наступного розпаду.А багатонаціональні імперії - тим більше. Багатонаціональні держави чи Імперії (з чіткими анклавами проживання націй у них) розпадаються на мононаціональні – це чітка світова тенденція, підтверджена історичним досвідом. Особливо, коли культура і мова націй, що входять в Імперію, і її носії зазнають утисків (нищення) зі сторони імперієтворчої нації. Мононаціональні держави більш стійкі, хоча б тому, що в них  відсутній фактор міжнаціонального розпаду. 
 
 Відповідаюси на запитання: які суб’єктивні фактори прискорювали крах СРСР, слід однозначно відзначити наступні:
- Зі зростом безкарності за російський шовінізм і зростанням репресій проти патріотів інших етносів СРСР, розросталися масштаби образ національних почуттів народів СРСР, які почали розцінювати росіян як колонізаторів, що породило Народні Фронти та Народні РУХи за Незалежність.
- Зі зростанням рівня освіченості населення СРСР та чисельності людей з вищою освітою і збільшенням їх частки в суспільстві, зі зростанням видів і засобів інформації та потужності її потоків, народи СРСР дізнались, що являє собою СРСР насправді (в порівнянні  з розвиненими країнами з некомуністичною формою суспільних  відносин). Це призвело до зростання скептицизму і розчарування щодо теоретичної вивіреності концепції  комунізму і практичної спроможності його побудови. Максимум розчарувань сягнув свого найвищого рівня до початку ГКЧП, тобто співпав у часі з моментом фінальної частини розпаду СРСР. Розпаду не лише ментального, а й  фактичного.  Тобто, комунізм спочатку перестав існувати ментально - в головах людей, а вже потім СРСР розпався фактично і юридично. СРСР розпався як фантом теорії і практики комунізму. Привид комунізму перестав бродити в головах  людей. Тобто, одним з могильників комунізму і могильників самого СРСР як носія нежиттєздатної комуністичної моделі, став високий рівень освіти і освічений народ, національно-свідомий народ.
Але, повторюю, розвалився СРСР спершу віртуально - „в снах, надіях і серцях” громадян, що його населяли, а вже потім – реально, наяву: «Весомо, нежно, зримо!»
 
   Від першої російської імперії залишилась виставка з Цар-Колокола, що не дзвонить і Цар-Пушки, що не стріляє.
 
Від другої російської імперії (СРСР) залишилася теж виставка – виставка досягнень народного господарства (ВДНГ СРСР), де Росія пропонує колишнім республікам взяти павільйони в оренду за вартістю в один російський рубль на рік. Але вони ... не бажають. Немає чого продемонструвати. Досягнень немає у Росії і в дружбі з іншими, колишнім  народами СРСР. А дружба, в російському виконанні, перетворилася кому на  зубний, а кому на головний біль.Залишився лише міф про те, що росіяни  – нація соборності.Досягнень немає в дружбі з Росією, бо Росія не одна і не єдина. В самій Росії їх дві: Росія сили і Росія розуму, які не можуть домовитися одна з іншою. Не можуть, бо між ними – ментальна прірва…  

Продовження:
9.  Остаточний крах економічної моделі комунізму
 

Коментарі