ВЕРБНУ НЕДІЛЮ 24 КВІТНЯ СВЯТКУЮТЬ ХРИСТИЯНИ СХІДНОЇ ТРАДИЦІЇ
Цьогоріч Вербна Неділя випадає на 24 квітня.
Це велике свято у християнському році відноситься до числа дванадесятих. За євангельським переданням, коли Ісус Христос воскресив із мертвих Лазаря, люди, які бачили це, повірили, що він дійсно Син Божий. Коли Ісус в’їжджав на віслюкові до Єрусалима, то люди, вшановуючи його, встеляли дорогу своїм одягом, а також вітали пальмовим гіллям.

В Україні таким деревом стала верба, тому в народі це свято називають Вербною Неділею, святкують її за тиждень до Великодня, а весь тиждень називають вербним.

Свято в Єрусалимі водночас стало передвісником страждань Ісуса – за кілька днів його розіп’яли. Тому наступний за Вербною неділею тиждень називають Страсним. Упродовж Страсного тижня утримання від скоромної їжі повинно бути особливо суворим.

У цей день Церква згадує царське прославлення Ісуса Христа перед Його хресною смертю для того, щоб показати, що страждання Спасителя були добровільні.

Церковні служби у цей день продовжують служби Лазаревої суботи. На всеношній свята читаються пророцтва Старого Заповіту про Царя-Месію разом з євангельськими розповідями про вхід Христа до Єрусалима. На утрені благословляють (святять) гілки, що їх віруючі тримають у руках під час усієї служби. Це свідчить, що вони зустрічають Господа, який невидимо гряде, і вітають Його як Переможця пекла і смерті, тримаючи в руках «знамення перемоги» — верби з запаленими свічками.

У народі вірять – освячена верба має цілющу та очисну силу: символічне биття освяченим гіллям оберігає від хвороб. В цей день дітей легенько "гладять" гілочкою лози, а коли б'ють, то примовляють: "Не я б’ю, верба б’є, за тиждень — Великдень."

Освячені "котики" встромляють за образи та зберігають протягом року до наступних Великодніх свят.

ДОВІДКА З ІСТОРІЇ СВЯТКУВАННЯ ВЕРБНОЇ НЕДІЛІ
Неділя за тиждень до Великодня називається «Вербною» чи «Квітною»

Це велике двунадесяте свято, яке святкується два дні: Лазарева субота, коли Ісус Христос воскресив Лазаря, і власне Вербна неділя, день, коли Ісус Христос увійшов у Єрусалим.

Перекази кажуть, що Христос був далеко від Єрусалиму, коли помер Лазар. Через чотири дні по смерті Лазаря Христос прийшов у Віфанію і зустрів сестер Лазаря Марфу і Марію, котрі й розповіли йому про своє горе і про те, що вони поховали брата. І хоча Христос запевнив сестер, що оживить їх брата, та сам настільки перейнявся їх горем, що засмутився. Підійшов Христос до могили Лазаря і заплакав, бо дуже любив Лазаря. Наказав Христос відсунути з могили камінь і проказав: «Лазар! Вийди геть!..» І вийшов померлий, спеленаний у погребальний саван...

Ця подія має великий філософський зміст. Отець А. Шлеман, роз’яснюючи глибинність цього змісту, пише, що Христос плаче через те, що у смерті свого друга він спостерігає торжество смерті на землі. Бог не створював смерті, але вона є і торжествує у світі людей, перетворюючи людей на істот, які страждають, живуть, знаючи, що прийде смерть і закінчаться їх життя. Людина варта кращого. Сама битва Христа із смертю означає, що Христос хоче показати людям, що життя вічне, бо таким створив його Господь. За вченням Церкви, воскресінням Лазаря Ісус Христос хотів переконати своїх учнів в майбутньому своєму воскресінні, усіх людей — у воскресінні мертвих, грішникам — явити образ духовного воскресіння. Біля гробу Лазаря Ісус Христос явився людям у двох іпостасях: Бога, який дарує життя, і людини, що жаліє над неминучістю смерті. Марфі, сестрі Лазаря, він каже: «Я є воскресіння і життя: той, хто вірує в Мене, той якщо і помре, то воскресне. І всякий віруючий в Мене не помре повік». Після свого воскресіння Лазар змушений був покинути рідне місто й емігрувати на о. Кіпр, бо його переслідували первосвященики та фарисеї і погрожували убити. Незабаром на Кіпрі Лазар став єпископом. Богоматір дарувала йому омофор, вишитий своїми руками. Прожив Лазар ще тридцять років і помер. У ХІ столітті візантійський імператор Лев Філософ наказав перенести мощі святого Лазаря із Кіпру до Константинополя.

Наступного дня Ісус Христос вступає до Єрусалиму. Але тепер його знають усі: хто дивується, хто боїться, а хто сміливо йде за ним, визнаючи його вчителем. Ісус Христос в’їхав у місто на молодій ослиці, а попереду нього йшли діти з пальмовими гілками. Натовп зустрічав його з привітаннями, якими зустрічали тільки царів. Вони кричали: «Осанна! Благословенний грядущий в ім’я Господа! Осанна у всевишніх!» — «…і потрясся град...» — пише євангеліст. Народ визнав Христа царем Царства на землі, яке він відкрив людям і запросив усіх жити у цьому Царстві. Вхід Господній в Єрусалим називається Царським, згідно із пророцтвами і Євангелієм. Але Царство Господнє — не є земний Єрусалим, який буде зруйнований і відбудований десятки разів впродовж людської історії. І не Іудея, яка буде повойована іншими народами, — Царство Христове. Царство Господнє на землі — це свята апостольська Церква у всій розмаїтості обрядів, яку «... і ворота пекла не здолають» (Мф. 16:18).

Інф.: risu.org.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh