Державне керівництво у критичній ситуації зобов’язане було діяти, не чекаючи ефемерної допомоги союзників, - Валерій Майданюк
Цього року минає шоста річниця анексії Криму, проте громадськості досі невідома вся правда.
Сьогодні поки що достеменно невідомо, чи українську тогочасну владу залякали, обманули або купили. Можливо, Кремль тиснув на переляканого бюрократа Яценюка та баптистського пастора Турчинова погрозами ядерного бомбардування України і українська влада, немов перестрашена жіночка, до горла якої приставили ножа, сама випустила з рук сумочку.
Можливо, наші “західні гаранти” непублічно натякнули українським керманичам, що вони вирішили дозволити Путіну забрати Крим “бо там і так живуть росіяни”, щоб зберегти решта території України. Тому Києву слід “утриматися від провокацій”, якщо не хоче втратити ще й фінансові кредити Заходу.
А можливо, Кремль навіть не стільки залякав, скільки підкупив ласих до грошей українських політиків.

Валерій Майданюк, політолог: Темні плями анексії Криму
Цього року минає шоста річниця анексії Криму, проте громадськості досі невідома вся правда про те, яким чином Україна без жодного пострілу втратила цілий півострів, як нас зрадили західні держави і чому тогочасна українська влада проявила злочинну бездіяльність.

Скринька анексованої Пандори

Для всього світу захоплення росіянами українського Криму стало вражаючим прикладом державної некомпетентності та слабкості українського керівництва 2014 року і чимало іноземців досі не розуміють, чому Україна не чинила опору? Чому українська армія не стріляла, а мовчки дивилася, як росіяни захоплюють міста та об’єкти? Чому українська влада не перекинула в Крим жодного підрозділу на допомогу оточеним? Чи втрата Криму стала результатом якихось таємних домовленостей між Вашингтоном і Москвою, а можливо навіть між тогочасною українською владою і Путіним?

Анексія українського півострова досі залишається однією з найбільших геополітичних таємниць ХХІ століття. А розкриття її секретів може не лише поховати кар’єру багатьох українських та західних політиків, але й зруйнувати  існуючу систему міжнародних відносин, базовану на демократичному іміджі країн Заходу та гарантіях безпеки з боку США. Правда про анексію може надовго заплямувати імідж США, Британії та Франції, які зрадили союзника, якому письмово гарантували безпеку та непорушність кордонів. Мовчання Вашингтона в 2014 році не лише перетворило РФ на серйозну загрозу планетарній безпеці, але й стало сигналом для всього світу, що жодні міжнародні гарантії, а тим більше американські обіцянки, нікого не захистять у випадку агресії.

Мовчання козлят

Однак найбільше брехні про анексію та псевдопатріотичної мішури, яка її досі покриває, розповсюджується в українському інформаційному просторі, щоб відвернути увагу українців від ролі винуватців “національного сорому”, які мали б понести заслужену відповідальність.

Адже всі пізніші вигадки про “6 тисяч боєздатних військових” з 200 тисячної української армії покликані відволікти увагу від головного – злочинної бездіяльності та підозрілої пасивності уряду Турчинова-Яценюка в 2014 році. Оскільки державне керівництво у критичній ситуації зобов’язане було діяти, не чекаючи ефемерної допомоги союзників, і зрештою – чинити згідно чинних інструкцій на випадок надзвичайних ситуацій. Так само як поліцейський, пожежник, лікар швидкої допомоги чи охоронець банку мають детальні інструкції, в яких покроково вказано, які дії вони повинні вчинити у випадку небезпеки, а недотримання цих інструкцій карається законом, так само й керівництво держави зобов’язане було діяти за передбаченими правилами.

Насправді до відбиття російської агресії не було готове не стільки військове керівництво і збройні сили, скільки політичне керівництво країни

Адже насправді до відбиття російської агресії не було готове не стільки військове керівництво і збройні сили, скільки політичне керівництво країни, яке задля прикриття власної слабкості, а можливо й зради, пізніше поширювало версію про  “повністю розкрадену Януковичем” і “абсолютно не боєздатну армію”, що мало б стати суспільною індульгенцією для приховування правди. Це підтверджують оприлюднені протоколи РНБО та спогади силовиків, які констатують, що командувач ВПС не віддав наказу збивати військово-транспортні літаки Росії і вертольоти, які почали доставку живої сили і техніки для анексії.

Начальник Генштабу також не прийняв рішення про відкриття вогню по російських диверсантах, які розпочали блокаду і захоплення українських військових баз. А коли була підготовлена ​​операція по утриманню степового Криму, а в повітря вже піднімалися літаки, на засіданні РНБО було прийнято рішення не реалізовувати оборонної операції. І навіть коли до телестудій українських телеканалів телефонували військові офіцери з Криму і просили дати чіткий наказ, що їм робити, політичне керівництво нервово відмахувалося  ніби то виданими ними ефемерними наказами “дотримуватися статуту”, але найчастіше з Києва відповідали мовчанням. Добре при тому знаючи, що українські солдати в оточенні, кинуті державою напризволяще, підуть на самогубство, якщо відкриють вогонь, не маючи жодної підмоги з материкової України чи хоча б обіцянки прикриття з повітря. Чи не єдиним, хто виступав за адекватну відповідь агресору, був тодішній виконувач обов’язків міністра оборони Ігор Тенюх, однак його позиція, на жаль, не знайшла підтримки серед владних очільників.

Якщо б українська влада почала перекидати, а не виводити з Криму війська – оточенні частини ЗСУ мали б більше стимулів триматися до кінця, але  солдати бачили, що влада з байдужістю пустила ситуацію на самоплив. Військові, бачачи, що захист Вітчизни не потрібен навіть державним лідерам, також почали зневірюватися й думати насамперед про власне життя та повернення додому.

Залякали, обманули чи купили?

Однак очевидці засвідчують, що тогочасна влада не лише сама нічого не робила для оборони українського півострова, але навіть заважала захищати Батьківщину тим силам, які прагнули це робити, зокрема – кримським татарам. Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров згадує, як тодішній прем’єр Арсеній Яценюк кілька разів дзвонив йому й істерично кричав “Тримайте своїх татар! Не піддавайтеся на провокації! Я на найвищому світовому рівні це вирішую! Не зірвіть нам процес врегулювання конфлікту!”. Сьогодні наразі важко встановити істину в тому, чи то Яценюк брехав Чубарову, аби не створювати перешкод займати вже зданий на найвищому рівні Крим, чи то лідери США і ЄС щось обіцяли українській владі, але збрехали і не дали жодної допомоги.

Суспільство навряд чи в найближчі роки дізнається правду про всі темні плями анексії Кримського півострова, адже люди, які стояли за Турчиновим та Яценюком в лютому 2014 року і сьогодні мають неабиякий вплив в державі, засідають в українському парламенті і навіть планують стати частиною нової владної коаліції. А деякі тогочасні міністри, зокрема, відповідальні за сферу безпеки та силові органи й сьогодні очолюють міністерство МВС при новій, “зеленій” владі. Тож ніхто з них не зацікавлений у висвітленні своєї справжньої ролі в підриві обороноздатності країни, злочинній пасивності та безперешкодній здачі українських територій ворогу під приводом “уникнення провокацій”.

Сьогодні поки що достеменно невідомо чи українську тогочасну владу залякали, обманули або купили. Можливо Кремль тиснув на переляканого бюрократа Яценюка та баптистського пастора Турчинова погрозами ядерного бомбардування України і українська влада, немов перестрашена жіночка, до горла якої приставили ножа, сама випустила з рук сумочку. Можливо наші “західні гаранти” непублічно натякнули українським керманичам, що вони вирішили дозволити Путіну забрати Крим “бо там і так живуть росіяни”, щоб зберегти решта території України. Тому Києву слід “утриматися від провокацій”, якщо не хоче втратити ще й фінансові кредити Заходу.

Можливо, Кремль навіть не стільки залякав, скільки підкупив ласих до грошей українських політиків

А можливо, Кремль навіть не стільки залякав, скільки підкупив ласих до грошей українських політиків. Адже в міжнародній політиці існує негласне правило, за яким, якщо хтось з керманичів розповідає “що так сталося і ми нічого не могли вдіяти” та йде на завідомо невигідні для країни кроки, зокрема здає ворогу території та виводить війська – це часто означає, що політик отримав непоганий відкат та жирні рахунки в закордонних банках.

Цілком можливо, що Кремль застосовував навіть комбінацію цих заходів, одночасно погрожуючи мільйонами трупів українців, радіоактивними руїнами Києва і захопленням українського уряду в російський полон, але й водночас пропонуючи щедру фінансову винагороду за збереження пасивного нейтралітету під час анексії півострова. Суміш психологічного тиску, залякування страшними сценаріями й обіцянки, що все закінчиться добре, якщо виконати вимоги Кремля, очевидно зіграли вирішальну роль в історії країни, яку в найскладніший момент новітньої історії очолили слабкі, боягузливі, жадібні й некомпетентні бюрократи. Цілком можливо, що Україна та світ дізнається правду про анексію українського півострова лише через десятиліття, коли відкриються архіви. Якщо до того часу зрадники на високих посадах не доруйнують того, що почали руйнувати ще в 2014 році і ми взагалі матимемо українські архіви.

Нова влада, яка не пов’язана з політиками, причетними до перебування при владі в лютому-березні 2014 року, можливо й могла б розпочати публічний перегляд процесу анексії та притягнути до відповідальності тодішніх посадовців.  Проте оприлюднення цих матеріалів викриє й непривабливу роль “наших західних партнерів”, які сьогодні надають Україні кредити та невелику військово-матеріальну допомогу. Тож йти на такий крок в умовах продовження російської агресії та панування західного капіталу в світовій економіці було б чесним, але надзвичайно необдуманим вчинком.

Україні доводиться вчитися геополітики та міжнародних відносин на власних і дуже болючих помилках, вдаючи, що негідники та зрадники залишаються нашими “друзями”, щоб вижити і вистояти в боротьбі проти ще підлішого й небезпечнішого агресора.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для “Вголосу”
Інф.: vgolos.com.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh