altДуже шкода, що на початку творення держави у 1990-х опозиційні сили не знайшли в собі бажання і настирливість хоча б започаткувати фундаментальну декомунізацію нашого життя. Пішли на поступки людиноненависницькій комуністичній ідеології, яка спричинила масовий геноцид українців у порівняно недалекому минулому. Тепер ця партія взялася і за соціалку. Напирають на справедливість, ностальгують за старими добрими часами радянського патерналізму... Нині держава перебуває під цілковитим контролем великого капіталу у найгіршій за всю європейську історію формі.


Андрій ГУСЄВ
Третій десяток років блукаємо у пустелі
Коли гортаєш сторінки новітньої української історії, не полишає думка про втрачені шанси і можливості, про так звані біфуркаційні точки, розвилки долі, де наш менталітет, зашкарублість, пасивність, самозанурення не дозволили змінити курс руху нашої молодої, але уже багатостраждальної держави. Дуже шкода, що на початку творення держави у 1990-х опозиційні сили не знайшли в собі бажання і настирливість хоча б започаткувати фундаментальну декомунізацію нашого життя.

Пішли на поступки людиноненависницькій комуністичній ідеології, яка спричинила масовий геноцид українців у порівняно недалекому минулому. Маю на увазі легалізацію Комуністичної партії України. Адже це санкціоноване багатьма опозиційними лідерами відродження прийшло не саме. В цю новітню організацію було влито і вливається з недалекого зарубіжжя немало нафтодоларів, які пішли на широку і розлогу антиукраїнську роботу і сформували цілий клан пристосуванців. В основі цієї пропаганди лежить заперечення можливості самостійного функціонування України як незалежної держави, демонстрація начебто конформістського менталітету українських лідерів у всі часи більш-менш самостійного існування держави. Звідси пропагандистські штампи нової комуністичної хвилі: «Грушевський - невдаха, який не знав, що робити з подарунком долі»,  «Скоропадський - оперетковий гетьман», «петлюрівці прийшли на німецьких багнетах», «бандерівці - холуї нацистів», «тільки в Союзі наша сила» тощо. Таких людей, які вірять у вічно живих живодерів і світле майбутнє у стайні, уже і нині набирається неповних 10 відсотків. Тепер ця партія взялася і за соціалку. Напирають на справедливість, ностальгують за старими добрими часами радянського патерналізму...

Два десятиліття український народ, перебуваючи у полоні ще донедавна могутніх радянських міфів про переваги радянської системи цінностей продовжував вірити в соціальну державу, сповідував принципи патерналізму. Більшість людей і досі вірить у те, що держава мусить забезпечити йому повний комфорт і достаток, натомість лише невелика частина вважає, що держава мусить створити тільки умови для заробітку. У сусідній Польщі повністю підконтрольні громадянам органи влади давно міркують лиш про одне: як допомогти людині відкрити власний бізнес або зберегти існуючий. Все інше — справа ініціативи самого працюючого. У нас все навпаки. Бурхливий розвиток малого і середнього бізнесу прогнозував імунітет до майбутніх криз. Але поступово на арену виповз великий бізнес з великими амбіціями.
Перебуваючи в полоні ілюзій про необхідність «неухильної турботи держави за народ», приспаний численими популістськими подачками, які досягли свого піку за правління у Верховній Раді О.Мороза, наш люд прогавив вихід на арену нової потужної сили, яка уміла трансформуватися залежно від політичних обставин. Вони починали зі звичайного бізнесу на шкірянках (або кришували, або вибивали, або торгували) і закінчили масовою скупкою найбільш ліквідних підприємств України.

При цьому використовувалися і комуністичні, і патріотичні, і соціалістичні пропагандистські наробки, але в основі лежало бажання нових «господарів життя» оволодіти всією повнотою державної влади заради примноження своїх статків. Не задля зміцнення української державності, а задля програмного і системного визиску «цієї країни». Чому цієї? Бо завтра може бути інша конфігурація кордонів, інші регіональні лідери і рухи, але суть не зміниться. Просто з’являться нові моделі визиску, нові шегреневі шкіри, нові ідеологічні личини. При цьому від хору комуністів ніхто не відмовиться. Він буде потрібен для заколихування, або випускання пару. Тому біг-бордова катавасія КПУ напередодні виборів виглядає як нонсенс. І коли читаєш про податок на багатих, який негайно покращить життя вже сьогодні, то думаєш не про реальність  цього сценарію, а про те, чи часом не свою яхту, маєток і мерседес зобразив на плакаті лідер українських комуністів?

В результаті жахливої омани, в яку був втягнутий народ України ми віддали за бесцінь нуворишам майже все так зване народне майно. Всі соціальні подачки, які нам напхали по самі вінця за минулі роки соціалісти, комуністи, а пізніше — бютівці і регіонали, виявилися не просто розбещуючим фактором для суспільства, вони його остаточно роз’єднали і деморалізували. Людська енергія буля спрямована на боротьбу за всілякі пільги, преференції, додаткові виплати. І недарма минула осінь пройшла під знаком не політичних, а економічних вимог різних груп населення, яке так і не спромоглося об’єднатися для боротьби не за гроші, а задля справедливих підвалин суспільства. Ми загрузли у цій боротьбі, поділені на афганців, шахтарів, чорнобильців, автовласників, дітей війни, пенсіонерів, ветеранів усіх маленьких і великих воєн почившої в Бозі імперії. Нам кидали жалюгідні кістки зі столу, а миску з вишуканими стравами посували подалі. Ми боролися за пільги, а не за контроль над чиновницьким апаратом, за певні судові рішення, а не за справедливе реформування судової системи.  Ми терпіли корупцію і активно розбудовували її водночас. Згадайте, скільки хабарів ви роздали у своєму життя на постах ДАІ, в жеках, в приймальнях чиновників, в судах, на кордонах країни? Ми також не раз голосували за «менше зло». У результаті — у Верховній Раді українців — жалюгідний відсоток. І тепер не ми, автохтонне населення, вирішуємо, якою мовою говоритимуть наші внуки.

Ми так і не склали наші позитивні пазли у потрібну картину. Революція 2004 року була шаленим проривом у майбутнє, але відсутність стійкого громадянського фронту, небажання до кінця контролювати поведінку і наміри вождів призвела до нового всевладдя олігархату. Тому не варто звинувачувати владу в тому, що вона погана. Вона дійсно є дзеркалом українського суспільства. За Ющенка свого часу стояло 65 відсотків. За синьо-білих 2010 р. проголосувало 15 мільйонів наших громадян. І далеко не найгірших. Від накинутого ажіотажного протистояння виграла грошовита сила, яка сиділа на скелі і дивилася за битвою тигрів. Вона спонсувала обох бійців і їх фан-зони і знала, що виграє, щоб там не сталося. Бо контролювала стан вибудуваної ще за Кучми злочинної економічної моделі. Головним для неї було зберегти цю схему і за демократів, і за диктаторів.
В результаті тривало закріпачення населення країни без будь-яких шансів на структурне поліпшення життя особи.  Олігархат в черговий раз змінив шкіру і утримав владу. Добробут населення його хвилює найменше, відтік населення у більш успішні країни так само. Через ВР тепер легко протягувати будь-які закони. Не здивуюся, якщо завтра приймуть закон про 5 млн китайських заробітчан, які за 200 доларів і миску супа працюватимуть на шахтах Донбасу.

Розкладаючи яйця в різні корзини, різнокольорові олігархи мали на меті не лише забезпечення протекцій для власного бізнесу. Їх апетити росли і на кону стояло уже повне оволодіння всією повнотою влади в країні і встановлення контролю над президентом і урядом. І це їм з блиском вдалося. Тому глибоко помиляються ті, хто вважає нинішню владу аж надто самостійною у рішеннях. Досить олігархічній верхівці зрозуміти, що так далі «жити неможливо» (тобто можна заробити ще більше) і крісла під нинішніми владиками захитаються. Звичайно, політикам буде дозволено гратися у візити, паради, перевдягатися у камуфляжі, смокінги, навіть погрожувати націоналізаціями, якщо біз¬несмени не скинуться по копійці пенсіонерам, бешкетувати в парламенті. Але насправді кількість самостійних політиків і політичних партій буде зведена до мінімуму. Нині держава перебуває під цілковитим контролем великого капіталу у найгіршій за всю європейську історію формі.
Тобто «ця» країна українцям уже не належить. Тому не дивно, що лише 20 відсотків українців назвали День Незалежності великим святом. Українці взагалі дуже обережно ставилися до всіх влад у всі часи. Бо були вони в основному окупаційними. Тому їм не вперше втрачати свій хоч і маленький, але вплив на власну державу (маю на увазі чиновницький апарат). На великий бізнес, який з-за куліси керує нашим «самостійним» урядом ми впливати тим більше не можемо.
Сьогодні ми уже не маємо анінайменшого впливу на формування економічних, політичних, соціальних, культурних пріоритетів у власній країні. Достатньо вмикнути телевізор, радіо, піти на концерт або у кінотеатр. Усюди один і той же одномовний кітч, попса у найгіршому розумінні цього слова. Щоденно і монотонно вона прасує нашу свідомість і робить її стерильною для нових записів.

Такої прямої, брутальної і жорстокої дискримінації україномовних ще не було за всю історію незалежної України. Можна не сумніватися, що і в подальшому приниження автохтонного населення поглиблюватиметься попри спротив окремих людей і політиків. Бо самоприниження і пристосуванство лежить в наших головах. А така внутрішня готовність до найгіршого і слугуватиме поживним грунтом для нових утисків.
Сучасну ситуацію, яка доволі точно охарактеризована як повна стабільність можна назвати ще й крахом народних сподівань на справедливе життя. Цю жорстоку правду варто знати, щоб спокійно спати. Як казав визначний американський письменник Ернест Хемінгуей: «Як легко стає, коли ти розумієш, що все програно...». Програно — це ще м’яко сказано. Відсутній подальший дороговказ. Суспільство завмерло перед безвихіддю майбутнього.

От деякі поважні видання задаються питанням як олігархи розвиватимуть країну? А ніяк. Вони досягли вершини свого еволюційного розвитку і будуть довго насолоджуватися здобутим. Сфери розподілено, капітали переплелися, сини і доньки богемної верхівки одружені одні на одному. Кон’юктура ринку — в межах прибутку, влада — під контролем. Що робити з травоїдними — теж зрозуміло. Їм залишать майданс-шоу і футбольні ристалища (із завідомо відомим чемпіонством «Шахтаря» або «Динамо» в залежності від того, хто сьогодні при владі).
У всій цій історії мусить втішати один єдиний філософський постулат: ніщо не може тривати вічно. В українській транскрипції воно має звучати як «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Думаю, що ми довго чекатимемо на нового месію (зазвичай не найрозумнішого) з нас, який з великою ймовірністю знову продасть себе великому капіталу. А ефективного контролю за владою досі не розроблено. Опозиція не може запропонувати чіткої схеми відповідальності політиків і чиновників перед народом за невиконані обіцянки чи неякісне виконання своїх функцій.

Зрозуміло, що посадова особа або депутат у разі неякісного виконання своїх функцій негайно мають усуватися зі своїх посад із позбавленням всіх пільг. Але такий закон, навіть якщо він буде написаний, навряд чи пройде через парламент і вступить в дію.
Наявна повна темрява у тонелі. І ніякого зустрічного руху згори ми ніколи не дочекаємося. Руйнувати стіну треба знизу.
Є інший варіант — всенародна революція. Проте, на мою думку, вона матиме ще трагічніші наслідки. Все може закінчитися випусканням пару на міліцейській дільниці і важким диханням при перерахуванні награбованого в сусідньому магазині. Ще гірше, якщо ця біфуркація завершиться новим авторитаризмом. Деінтелектуалізація і денаціоналізація нашого культурного простору, яка проводиться за капіталовкладень фінансових бонз, йде семимильними кроками. Люд тупіє просто на очах і людина совіцької доби, яка читала в поїзді метро Камю, тепер здається нам недосяжним рівнем розвитку. І це лише початок. Формується нове тупе стадо денаціоналізованих, люмпенізованих споживачів мізерної допомоги і каста наглядачів, яка триматиме цю біомасу в покорі. Буде й загін трударів: від шахтаря до менеджера, який світу білого не бачитиме і вважатиме зарплату у 5000 грн, двокімнатну квартиру з телевізором і щорічну поїздку до Криму вершиною щастя. Їх ставитимуть за приклад. Для них уже готують «рабське» трудове законодавство. Для інших кількох десятких обраних сімейств «цієї» країни буде все: улюблена робота, найдорожче бутікове вбрання, автомобілі преміум класу, яхти, елітні землі на берегах річок, полювання в заповідниках, власні банки, відкриті офшорні коридори, приватні митниці, податкові канікули на увесь біологічний вік. Знову ж українців серед них можна перерахувати  на пальцях однієї руки.

Отак і живемо на рідній не своїй землі, сподіваючись на жовтневі вибори. Давайте без ілюзій. Краще бути правдивим песимістом ніж дурникуватим оптимістом. Те що ПР сформує більшість у Раді  — найбільш реалістичний прогноз на сьогоднішній день, який опирається на брутальні реалії закулісної політики і всілякі маніпуляційні «схеми» підготовки виборців до виборів. Якщо народ ведеться навіть на 100-гривневу подачку, свято вважаючи за свій обов’язок «відпрацювати» ці 10 пляшок пива на виборчій дільниці, то що говорити про витончений механізм тиску на електорат через обмеження бізнесу, погрози позбавити робочого місця? Зокрема на індустріальному Сході України давно ефективно діє принцип колективної відповідальності всіх за «проступок» кожного виборця.  Тобто голосують так, як сказав бригадир.  Я вже не кажу про процес підрахунку голосів, де жодна камера спостереження не допоможе.

Не варто особливо сподіватися і на незалежність мажоритарників. Вони ментальністю не відрізняються від рефлекторного зашуганого пересічного українця. Той самий страх втратити бізнес і роботу. Тож вівці швидко знайдуть кошару. Залишиться вічний галасливий поєдинок націонал-лібералів (яке дивне поєднання!) з комуністами (лише на вигляд) і маріонетками правлячих олігархів (слуги системи).

А нам віддадуть Майдан раз на рік, 24 серпня, дозволять вбратися у вишиванки і погорланити «Геть! Ганьба!» А десь там у підворотнях за усім цим дійством сумно спостерігатимуть наглядачі у повному екіпірування. Ну все для комфортного життя країни робиться. Геть усе!


Андрій Гусєв     Персонал Плюс

 

 

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh