Фахівці і партії
Про шлях виходу із замкненого політичного кола.
Що ближче вибори — то наполегливіше українців намагаються переконати, що жодного вибору у них нема. "Він або Вона", "краще смерть, ніж Вони". Такі гасла лунають з екранів телевізорів чи не щодня. Нас запевняють, що проблема — в розумових лінощах широких мас, їхніх патерналізмі й безвідповідальності. Мовляв, треба щось негайно робити, щоб не опинитися перед споконвічним вибором між двома смердючими купками політичної безальтернативи.
Також лунають заклики до створення партій, об’єднань, єдиних кандидатів. Але кожен створений проект не стає не те що вагомим рухом — не підіймається до рівня помітного суспільного явища. Чому так? Хіба активні, безстрашні, щирі, креативні, патріотичні українці, яких у нас є вдосталь в усіх регіонах країни, не в змозі створити успішну антитезу олігархічним ставленикам? Хіба вони не можуть знайти між собою гідних? Не можуть, тому що діють у заданій заздалегідь системі координат. Так само, як неможливо виграти в покер, якщо всі за столом домовилися пошити одного вас у дурні.
Про нових лідерів, нові правила та нові ідеї можна почути на вулицях і в студіях політичних ток-шоу. Всі погоджуються, що Україні потрібна ротація еліт. Хоча б тут маємо консенсус. Ну, не будемо ж ми всерйоз заперечувати, що той наявний у країні десяток публічних базікал, які називають себе правлячою, або політичною, елітою країни — навіть виносячи за дужки їхню якість, — то дуже мало для великої сучасної країни, життя якої не обмежується середньовічним способом побудови суспільних відносин. У ХVI столітті держава, в якій є монарх, його двір — аристократи, кожен з яких має свою обслугу та челядь і невеличкий прошарок придворних митців, жреців та науковців, — то був нормальний для свого часу розподіл влади та впливу на ухвалення суспільно значущих рішень. Але в ХХІ столітті така елітарна піраміда є неприйнятною. Адже суспільне життя відчутно ускладнилося порівняно з епохою феодалізму. В епоху просвітництва і науково-технічного прогресу з’явилася велика кількість сфер, кожна з яких тепер має свій пул визнаних фахівців, експертів та елітарних зірок. Тепер це окремі спільноти. Є зіркові фізики та філософи, які збирають величезні зали. Є визнані серед професіоналів усього світу лікарі й науковці, спеціалісти з фінансів та винахідники нового. Глобальність світу — це, перш за все, його розшарування за професійним та галузевим принципом, де кожен прошарок формує свою власну елітарну піраміду, яка більше не прив’язана до кордонів та вождів. Така сама картина спостерігається і в творенні та функціонуванні національних еліт. Визнані професіонали в різних галузях стають тими експертами та авторитетами, до яких суспільство може звернутися, щоб перевірити політичні гасла на адекватність моменту.
Нічого подібного в Україні немає. Через те, що про економіку, культуру, науку, театр і розведення великої рогатої худоби публічно говорять виключно політики і громадські активісти; імена професіоналів, які дійсно мають фахові напрацювання кожен у своїй галузі, залишаються невідомими суспільству, а їхні думки просто не стають предметом публічного обговорення. Якщо не брехати самим собі, то можна побачити геть ганебну картину. Будь-який процес у країні є вкрай політизованим. А тому спрощеним. І вже неможливо уявити собі, як має виглядати фахова дискусія стосовно будь-якої царини нашого спільного життя. За період відновлення української незалежності в публічному полі не сформувався вагомий прошарок якісних і незалежних експертів та інтелектуалів, які були б у змозі задавати тон дискусії на суспільно вагомі теми й бути тими представниками професійних еліт, які формували б суспільний запит. Натомість ми маємо політичних харизматиків, які вже 20 років поспіль заробляють на життя тим, що пхаються в народні захисники — щоразу в новий «оригінальний спосіб». Насправді, ця двадцятка очільників партій і рухів є нічим іншим, як прикриттям для армії місцевих царків. Це вони є мережева непублічна еліта, тобто «найкращі», «виняткові», «обрані». Це ми з вами — креативний клас — несемо відповідальність, що дозволили перетворити фаховий дискурс, який мав би сформувати стратегічне бачення майбутнього України, на політичний балаган. Ігноруючи думку інтелектуалів та експертів, ми з вами допустили симбіотичне зрощення політиків та олігархів. Тому критики чинної системи симулякрів наголошують, що поняття еліти має бути розширене. Елітою мають стати люди думки і люди дії.
Другий елемент успіху — партійне будівництво. Класичні партії у світі — це майданчики, на яких кандидати конкурують між собою. Суспільство ж перевіряє їх за допомогою експертів та представників фахових еліт, які ретельно і публічно сперечаються про програми та пропозиції кандидатів. Партії — це платформи, які ґрунтуються на сталих ідеологічних принципах і фінансуються з умовно відкритих джерел. Але місця в списках отримують не засновники партій і не спонсори, а переможці партійних праймеріз та дебатів, які проходять відсіювання і заслуговують довіру виборця лише після того, як їх прискіпливо вивчають журналісти й експерти. Не маючи першого — фахової еліти, креативний клас так і не спромігся сформувати другого — партії, яка була б платформою, де відбувається конкуренція політичних ідей та програм кандидатів. По суті, нові партії мало чим відрізняються від старих. Навіть якщо вони не складаються з продажних властолюбців, їх побудовано за тим самим «українським взірцем» — партійний актив, він же список та незмінний лідер, він же єдиний на всі віки кандидат на президентство. Завдання громадян, чиї інтереси береться представляти така партія, зводиться до надання мандату довіри і голосування під час виборів. І жодного залучення в процес формування програми та фахового публічного обговорення й планування. Нові партії намагаються конкурувати зі старими-олігархічними на їхньому полі, діючи за їхніми правилами, тому раз за разом програють. Адже там, де товар по суті однаковий, виграє завжди той, в який вкладені більші ресурси.

В Україні склалася ситуація, коли всі хочуть якнайкраще, але ніхто не бажає обтяжувати себе заглибленням у фахові дискусії і брати участь у партійному будівництві без гарантії потрапляння у список чи у владу. Що ближче вибори — то частіше ми будемо чути, що жодного вибору в активних українців, крім як примкнути до вже існуючих олігархічних проектів, — немає. І це буде неправдою, тому що насправді вибір є. Саме інтелектуали та активні громадяни мають взяти на себе відповідальність і перевернути стіл, за яким шахраї грають з народом в «дурня на роздягання». Шляхетне служіння є єдиним, що креативний клас може протиставити старій системі. Потрібно змінити правила і створити як альтернативу олігархічним партіям платформу для конкуренції. Доки вони б’ються за владу, справжня еліта має працювати на ідею. Потрібно принаймні розпочати говорити про вихід, який у всіх нас є.

Лариса Волошина
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh