У нас з’явився новий вид бізнесу — державна влада
Відповідь на запитання "Чи був в України інший шлях?" за матеріалами дискусії в редакції газети "День".
"День" продовжує публікувати матеріали дискусії, яка відбулась у редакції газети «День» із фаховими економістами та банкірами, які бали свідомими очевидцями відродження незалежності України та становлення її банківської, фінансової, економічної та політичної систем, на тему "Звідки взялись олігархи та що з ними робити?".

Нагадаємо, співорганізатором є відома журналістка, дослідниця приватизацій, автор книги «СальДо великих грошей» Алла КОВТУН.

До дискусії долучились фахові банкіри з колосальним досвідом Юрій БЛАЩУК, Олександр Падалко, Бори КУШНІРУК, екс-міністр економіки Віктор СУСЛОВ, головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА та президент Асоціації українських банків Олександр СУГОНЯКО.

У цій частині дискусії — спроба відвертої розмови про шанси піти іншим шляхом, аніж той, що привів нас до кланово-олігархічної моделі, чи були вони, коли і як українці ними скористалися?

Олександр ПАДАЛКА, екс-банкір:

— Ще в докучмівський час, коли б ви на вулиці запитали випадковго перехожого, хто він, і він відпвів вам, що — офтальмолог. Вірте. Він — офтальмолог. Якщо відповів, що він електрик, вірте. Він — електрик. Подивіться, хто зараз в нас вважається фахівцями? Два-три диплома, і сумнівна квалфікація. І це одна з тих речей, за які можна виставити рахунок олігархату — нівелювання професійно-кваліфікаційних рамок.

Що було не так з українською державою на початку 90-х? Та те ж саме, що й з іншими пострадянськими республіками. Інститути були перейменовані в демократичні, щоб стати зрозумілими Заходу, а зміст залишився компартійно-азійський. Перша ознака — бажання абсолютної влади у перших осіб, які не могли і не хотіли працювати, оглядаючись на те, що з кимось треба домовлятися. Друге — Конституція України виявилась дуже якісним документом, який не можливо було в той час ніяким чином зреалізувати: гарантовані права громадян України не були ніяким чином конвертовані в функціональні зобов’язання ні Уряду, ні Парламенту, ні Президента. Нам навязали дискусію про те, якою ж є наша Республіка: парламентсько-президентська, чи президентсько-парламентська; які мають бути повноваження Уряду... Але ми забули про те, що скільки б складових влади не було, усі вони продовжують роботу над забезпеченням прав та свобод, гарантованих Конституцією. Багато суспільних дискусій пішло такими манівцями. На жаль.

Після цього ми отримали так зване «просідання» — з 1995-го по 1998 рік. Тому що пішла «зрівнялівка» з насильством. Як урівняти багатого і бідного? Забрати у багатого. Як урівняти сильного й слабкого? Сильного ізолювати. Як урівняти розумного й дурного? Маргіналізувати розум і фах. У нас кумирами молоді цього часу стали бандити й стриптизерки. Потім їх змінили «прокорські» та «судді». Але ми втратили головне, що приватна власність перестала виступати в якості результату кропіткої праці і заощадливості. Тому що вона могла бути набута будь-яким шляхом: кримінальним, через державну «службу», через доступ до інформації... і головне — «тому що  ти чийсь родич, або однокласник, або друг».

Політика і влада стали бізнесом з нульовим вкладенням і стовідсотковою рентабельністю.  У нас з’явився новий вид бізнесу — державна влада.

ФАКТОР МОСКВИ У СТАНОВЛЕННІ ОЛІХАРХОНОМІКИ

Віктор СУСЛОВ, екс-міністр економіки:

—  Україна проводила всі ті ж реформи, що й Росія того часу. Схема приватизації ж готувалась формально кажучи західними консультантами. І український, і російський уряди в якості радника наймали Джефрі Сакса, і його групу. І мені теж доводилось з ними працювати.

Сертифікатна приватизація, яка дозволила сконцентрувати велику кількість сертифікатів в руках певного визначеного кола людей, була проведена так не в останню чергу через можливість необмеженого доступу до кредитних ресурсів.

Фактор Москви був тому, що ми рухались в тандемі.

Я працював з перших днів 1991 року в Адміністрації обраного тоді Президента Леоніда Кравчука. Я вам скажу, що українське керівництво, однозначно, підглядало за тим, що і як робиться в Росії. Величезна кількість нормативних та законодавчих актів просто перекладались з російської на українську мову... Це не було політичним впливом Москви. Це була звичка українського правлячого класу робити так як робила в Москві. І ця звичка постійно відтворювалась. До речі, хочу нагадати, що Україна дуже довго не могла ввести свою національну грошову одиницю, не могла навіть розділити грошову систему від російської, просто тому що не були готові почати повністю самостійне життя.

Борис КУШНIРУК, економіст:

— Історія не має звички оперувати термінами, що було б якби. Сталося так як сталося. При цьому я не песимістичний в тому, що ми могли піти іншим шляхом. Беззаперечно існують події тат фактори, які могли суттєво міняти ті чи інші політичні розклади. Наприклад, після того як Вадим Гетьман пішов з посади Голови Національного банку України, чотири місяці виконуючим обов’язки був Борис Іванович Марков. Кравчук його вмовляв очолити НБУ, але він відмовився. І став тоді головою НБУ Віктор Ющенко. Зараз ми можемо лише гадати якби розвивались події, якби Марков тоді погодився...

На жаль, рівень компетенції, в першу чергу, економічної еліти на рівні державницького бачення був настільки слабкий, що нічого підходящого запропонувати не могли. Дрібна корумпованість та низька компетентність влади того часу не давали нам шанс піти іншим шляхом ніж той, яким ми пішли.

Олександр ПАДАЛКА, екс-банкір:

— Питання ролі особистості в історії вирішено давно. Що було  спочатку: Наполеон чи Французька революція? Часи кличуть лідерів. Лідерів змінюють часи. Співпадіння часу і лідерів — це зовсім інше. ЦЕ не про історію і не про здобутки. Хто в той час не був в Україні з лідерів мав бути «замовник», який поставив йому порядок денний. Спочатку ставляться цілі, питання, які треба вирішити, і тільки потім «наймають» людину на їх вирішення.

Україна як постмодерна держава не терпить насильства. Хоча всі економічні, політичні реформи робляться тільки з допомогою насильства. І олігархія — це наймягший вид насильства, який тільки знала історія. Всі інші набагато кривавіші.

Сплеск свободи слова, відкритість глобального світового досвіду, на мою думку, в той час викликала лише відторгнення: «нам так ніколи не зробити».

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Нам потрібно ще багато «круглих столів», відвертих розмов, щоб прояснити всі ті обставини, які нас привели до нинішнього стану речей. Тому що, на жаль, в нас немає достатньої кількості такої літератури про той час як книга, яку написала Алла Ковтун, чи документальних фільмів про цей час... І поки ще живі свідки багато про що можна поговорити в форматі документально кіно. Звісно, олігархічні телеканали в цьому не зацікавлені. Невеликі платформи ще до цього не можуть дійти. Але ця робота дійсно потрібна.

1999-й  — це був рубікон, який Україна перетнула і пішла не тим шляхом, яким могла піти вслід за країнами Балтії і Польщею.

Абсолютно очевидно, що була величезна роль особистості в історії, тому що від радянського часу в нас залишилась певна кількість професійних людей хорошого фахового рівня, але вони не всі вони були визначеними політичними українцями. До українства їм ще потрібно було дійти. Але все-таки вони були. Треба згадати, що навіть етнічний росіянин Костянтин Морозов очолював армію тоді.

До 1994 року справді було Відродження Української Держави. Жаль, що Володимир Лановий не зміг долучитися до цієї дискусії. Бо саме він дав це визначення, що до 1994 року в Україні було Відродження, а після 1994-го — Контрреволюція.  І вже 1999-й — Рубікон. Олігархат. Після якого виникла реальна «пухлина».

І коли екс-посол Канади в Україні Роман Ващук питає: що Захід зробив не так в Україні, я думаю що відповідь в тому, що Захід прийняв «пухлину» за увесь організм. Так на якомусь етапі «пухлина» стимулювала імунітет — захисні сили організму, але далі почався розвиток за законами деградації і метастази в усі частини суспільства. Тут ми бачимо слідування російської технології. Не випадково в 1999 році на виборах працювало три штаби. Всі знають, що було кілька підпільних. І що вони керувались з Росії.

Щодо сьогоднішнього стану речей, то російські технології й далі відпрацьовуються на нас. Зокрема газета «День» не раз писала про таку технологію Суркова в Росії, коли на кожну потребу суспільства влада пропонує свій варіант. В нас теж так: олігархат стежить: «вам потрібні моральні авторитети? Ми вам підготуємо. Вам потрібні лауреати премії «За мовчання»? Ми вам підготуємо таких лауреатів. Вам потрібні громадські активісти? Ми вам підготуємо!». Все заради того, щоб не народилося справжнє громадянське суспільство. Імітація, на жаль, найбільша проблема. Люди не можуть розділити, де вона починається і де закінчується.

Саме в 1999 році треба шукати відповіді на питання «чому?». Так минуле не повернеш, але в ньому — уроки для майбутнього. Що зробити, щоб цей кут відхилення мінімізувати?

Алла КОВТУН, журналістка-дослідниця:

— З 1991 по 1999-й — це час, який був потрібен українцям, аби набути відчуття своєї держави. На жаль, в той час у багатьох — навіть прогресивних — його не було.

Тільки десь у 1996 році це відчуття «прорізалося».

Юрій БЛАЩУК, екс-банкір:

— Як наше законодавство почало змінюватися під впливом кланово-олігархічних груп ? Це почало відбуватися на порозі 2000-х. З цього хаосу самостійного життя почало щось вимальовуватися схоже на державні інституції. Але коли ми отримували на виході начебто гарний Закон, всі бачили під кого він написаний. Ми могли назвати прізвища бенефіціарів чи то в енергетиці, чи то в промисловості, чи в зовнішньо-економічній діяльності. І напевно цей вплив законодавства легітимізував нерівність і відсутність конкуренції, на яких, власне, й базується політика ренти, яку в принципі, наші оліхарги використовували й використовують.

А що могло б бути інакше? Я собі теж ставив це питання. В нас є білоруський варіант, є російський, є польський, і є ще чотири. Але давайте зупинимось на цих трьох близьких до нас. В Білорусії нема олігархів. Там один олігарх. Нам це підійшло б? Ні. В Росії — оліграхія спецслужб. Теж нам дуже пасує. Дехто хоче її впровадити, але воно не «їде». Найбільш прийнятним для нас міг би стати варіант Польщі. Але Польща на момент виходу з неринкових умов мала державу, кадри, ідентичність... У нас цього не було.

Тому цей наш шлях — створення полі олігархічної моделі — він, можливо,  був природнім. Але звичайно, ми хотіли б мати вихід з цієї ситуації. Що робити далі?

(Відповідь на питання «Що з ними робити?» читайте у продовженні матеріалу в наступному номері «Дня»)

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА,
фото Руслана КАНЮКИ, «День»

Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh