Руслан Гарбар: Що гальмує позитивні зміни в країні
Було б приємно закінчувати рік надією на те, що прийдешній буде ще кращим. І що рік минулий заклав надійний фундамент для справдження таких надій. Такі очікування на 2019 рік були цілком обґрунтованими — вибори нового Президента, нового складу Верховної Ради і, очікувано, всієї вертикалі влади. Особливо, очікування на закінчення війни на Донбасі. Вибори відбулися, надії потихеньку згасають. Навіть на саме очікуване і реальне — зниження тарифів на комунальні послуги.

"Хотілося б бути оптимістом, — пише Петро Кралюк, доктор філософських наук. — Однак нинішні політичні реалії не вселяють оптимізму. Радше навпаки..." («День», №230-231,13-14.12.2019 ).

На одному з телешоу Григорій Тука констатував, що в найближчі 3—5 років він не бачить позитивних змін за існуючої політичної системи. Отже, зроблено наголос на існуючій політичній системі як головному гальмі позитивних змін у країні. В чому ж суть політичної системи, яка склалася в незалежній Україні і яка заважає її становленню і розвитку? Якою ж вона є і якою має бути, щоб переламати негативний тренд розвитку країни впродовж 28 років? На всіляких дебатах люблять вживати фразу — «давайте говорити відверто». Спробуємо.

Ще за часів Леоніда Кучми у нас склалася політична система, яку, вживаючи модне на сьогодні поняття, можна назвати гібридною. Її визначають три основні чинники.

1. Згідно з Конституцією в нас парламентсько-президентська форма правління. В цьому нас постійно переконують народні депутати, а також безліч політологів. Формально воно так, реально — неправда. З часів Кучми реальна влада в країні зосереджувалась у руках президента.

Зосередження влади в руках президента, тобто модифікація президентської форми правління, не є результатом виключно особистих даних того чи того президента. Тим паче якщо це повторюється з кожним новим президентом, з їх абсолютно різними індивідуальними особливостями. Це є віддзеркалюванням глибинних запитів суспільства, потягом народу до сильної, авторитарної форми правління в умовах хаотизації суспільних процесів. Про це свідчать безліч соціологічних опитувань. Хоча дехто і стверджує, що український народ не схильний до цього. Чому нас в цьому питанні обманюють народні депутати — зрозуміло: вони як члени парламенту інакше говорити не можуть; крім того, таке твердження значно підвищує їхню капіталізацію — дорожче оцінюються їхні послуги. Зрозуміло, чому нас обманюють і політологи. Отримуючи гранти від різноманітних західних фондів, вони мають доводити успішність їх зусиль по насадженню в Україні західних, успішних у них моделей демократії. Деколи складається враження, що головною метою існування України як незалежної держави є виключно створення і розвиток демократичних інститутів, а не підвищення добробуту народу як логічного результату існування власної (нарешті!) держави.

Але обманюють як одні, так і другі. Реально в нас — президентсько-парламентська форма правління, а якщо ще більш точно, то — президентська («День», №141, 8.08.2019).

Вибори 2019 року дуже добре це унаочнили. Цей обман приховує і той факт, що саме за такої політичної системи, демократії по-українськи, Україна втратила всі свої потенційні можливості розвитку. І найголовніше — була зруйнована віра молоді в її майбутнє в цій країні: 60% опитаної молоді не бачить свого майбутнього в Україні; 20% тих, хто виїхав за кордон отримали громадянство країни перебування. Змінити такі настрої одними закликами президента неможливо. Потрібна цілеспрямована, планомірна, послідовна політика урядів України щодо створення привабливих для молоді умов. Потрібна стратегія розвитку, потрібна надихаюча національна ідея ( «День», №86, 21.05.2019)». Поки що немає ні одного, ні другого.

1. Йдучи на вибори, ми переконані, що тим самим ми реалізуємо свій конституційний обов’язок: стаття 5 Конституції говорить, що «...єдиним джерелом влади в Україні є народ». А чи відповідає це дійсності, чи саме народ формує владу, особливо на її верхніх поверхах? Усім добре відомо, що весь перебіг виборів (торжества народовладдя!) фінансується, спрямовується силами, які не люблять себе афішувати, — олігархічні групи, які через вибори або зміцнюють свої позиції, або домагаються перерозподілу влади і, відповідно, фінансових потоків. Саме вони фінансують так звані політичні партії та окремих мажоритарників. Саме вони через всеосяжну корупцію визначають правила гри внутрішнього життя країни. І ми, зрештою, вибираємо тих, кого нам «підсовують», передусім через телебачення, тих хто захищатиме інтереси тих, хто їх фінансував. «Чия людина?», — традиційне питання, коли йдеться про політиків, які мають право приймати будь-які рішення. Все логічно. Це — якщо відверто, без обману.

1. І перший, і другий чинники базуються на загальному для них фундаменті — політична незрілість виборців, відсутність структурованого суспільства, насамперед — відсутність впливового середнього класу як обов’язкової умови існування і розвитку демократії; як результат — відсутність впливових профспілок і ідеологічних політичних партій. В цілому, йдеться про реальний стан українського суспільства («День», №11, 22.01.2019).

Нас переконують, що українці традиційно схильні лише до демократичних форм життя. Доктор політичних наук Ольга Чальцева стверджує протилежне: «Ми ... в реальності не були демократами» («День», №225-226, 6-7.12.2019). Тут же політолог Сергій Жишко констатує, що «українці часто роблять зовсім неправельний вибір, який потім змінює перебіг нашої історії». І таки змінили. Тому з закликами про народовладдя треба бути дуже обережними.

Поєднання цих суперечливих процесів і створили так звану кланово-олігархічну політичну систему, яка до цього часу реально керує державою. Змінюються лише її представники. І сказано, і написано про це багато. Для нас необхідно усвідомити, що її представники дбають виключно про свої власні інтереси, які, як правило, не збігаються з інтересами всього народу, з інтересами України. Варто ще раз нагадати слова англійського журналіста, які наводить у І томі «Капіталу» Карл Маркс: «...а запропонуйте йому (капіталу) 300% прибутку і немає такого злочину, на який він би не пішов навіть під загрозою шибениці». Теза «що вигідно «Дженерал Моторс», то вигідно Сполученим Штатам» в Україні не діє: глобалізація надає інші можливості — заробляти в Україні, гроші тримати в Швейцарії, квартиру мати в Лондоні, дітей навчати в США. Не підуть гарно справи в міністра економіки України — повернеться з відрядження до своєї сім’ї і постійної роботи в США. «Делов — то». Така політична система зав’язала саме в Україні тісний «гордіїв вузол». Переплетіння всіх складових цього вузла ускладнюється агресією Росії, закінчення якої поки що не проглядається. Як його розрубати? Дострокові вибори, про які багато говорять, чи то за рік, чи за два нічого не змінять. Хіба в нас щось суттєво змінилось у суспільному житті? Чи з’являються впливові політичні партії, яким ми могли б довірити долю країни, наше майбутнє? Чи з’являються в телевізорі нові лідери, не лише згодні взяти на себе таку відповідальність, а й мати відповідні можливості? Питання риторичні. Тобто відповіді на них відомі — негативні.

Отже, сакраментальне питання — що робити? Перш ніж спробувати дати варіант відповіді, необхідно до попередніх зауважень додати коротко ще кілька, які постійно потрібно мати на увазі :
1. Географія: Росія (на сході) завжди буде нашим сусідом і ніколи вона не полишить спроб втягнути Україну в свою сферу впливу. Гірше (на півночі), якщо в цю сферу впливу повністю попаде і Білорусь;

2. Час: «В України немає часу» («День», №220-221, 29-30.11.2019). Він постійно грає проти нас. Поки світ поступово переходить до VI технологічного укладу, ми застрягли на IV. Занепад промисловості все більше тягне нас назад. 3 — 4% росту ВВП не рятують ситуацію. Це робить нас слабшими, а отже, більш привабливими для агресора;

3. Світ стає все більш націоналістичним, егоїстичним, орієнтованим на захист своїх внутрішніх ринків. Глобалізація свою справу зробила і поступово відходить в минуле. Цей чинник дасться взнаки, коли світ порине в наступну економічну кризу, яку всі пророкують.

Що ж ми маємо робити з урахуванням цих та інших чинників? Цікаву відповідь у своїй останній книжці дав відомий письменник, дипломат Юрій Щербак: «Україна зобов’язана перетворитися на націю у військовій формі, на мілітаризовану державу... «(«День, №225-226, 6-7.12.2019)». Для Ізраїлю, де Щербак був послом, це нормально: він з усіх боків оточений країнами, які не визнають його право на існування. Україна має поки що лише одного сусіда з такою точкою зору. Таке твердження, як на мене, є свідченням безсилля інтелектуалів щось змінити в цій політичній системі. Більш виваженою є позиція відомого громадського діяча Богдана Гориня в цьому ж номері газети, який підтримує, «щоб в Україні на певний час була запроваджена військова влада для забезпечення порядку й ефективного захисту держави». Коли відомі діячі на 28 році незалежності приходять до такої думки, це свідчить про те, що настає час, про який говорив Маркс: «Коли суспільству буде потрібен Наполеон, Наполеон з’явиться». Отже, йдеться про запровадження в Україні на певний час усвідомленої авторитарної системи управління, тобто, коли президент очолює і виконавчу владу і несе персональну відповідальність за всі справи в країні. Ще 1997 року в газеті «Киевские ведомости» з’явилась моя стаття «Україну врятує ...авторитаризм?». Тоді це був знак питання. Сьогодні це вже знак оклику. Роберт Ауманн, лавреат Нобелівської премії з економіки за 2005 рік стверджує: «авторитарний режим може бути більш ефективним, ніж демократія». Але горизонт його правління не повинен перевищувати 5 років. За цей час він повинен відродити довіру до влади, відродити віру в справедливість, відродити віру в реальність тези «закон один для всіх». Лише довіра між суспільством і владою може гарантувати майбутнє країни.

Де ж знайти такого Наполеона, щоб за його Кодексом країна могла впевнено розвиватися десятиліттями?

Середовище професійних політиків, тобто тих, хто такими себе вважають або тих, за кого ми їх вважаємо, показало, що вони не спроможні забезпечити якісне, ефективне управління державою. Це доводять 28 років владарювання політиків із різних політичних таборів (чому так — тема окремої розмови: «День», № 6, 17.01.2018).

Середовище людей нібито поза політичних (як декларувалось) мали можливість довести справедливість надій зневіреного суспільства, але... Робити висновки ще зарано. Але перші кроки, особливо в кадровій сфері, змушують поступово втрачати надію.

Найбільш перспективне середовище для пошуку нових лідерів те, яке сформувалось в умовах війни, офіцерське середовище ветеранів АТО-ОСС. Замість мілітаризованої країни (що реально неможливо) варто передати владу тим, хто її захищає. Проблема в тому, що представники двох попередніх середовищ приходили до влади демократичним шляхом, їх обирав народ. Чи зможуть прийти до влади таким же шляхом представники третього середовища? Це ж не люди з телевізора. Це люди з окопів. Питання нериторичне.

Руслан Гарбар
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі