Сергій Грабовський: Кому й навіщо потрібні дострокові вибори?
Черговий напад суспільного божевілля в Україні втихомирився. Дата інавгурації нового президента визначена – 20 травня. Головний персонаж цієї події висловився лаконічно: "Нарешті!" Проте справа зроблена: три тижні країна, замість того, щоб осмислювати (і передусім на рівні інтелектуальних спільнот), якою мала би бути, умовно кажучи, «Україна Зеленського», які перед нею об’єктивно стоятимуть проблеми і якими є варіанти їхнього вирішення, обговорювала зовсім інше. Один блогер чітко означив це «інше»: «Коли Вові дадуть булаву – на 2 тижні раніше чи на 2 пізніше?»

Утім, наступний напад суспільного божевілля, можливо, почнеться вже найближчими днями, продовживши попередній. І його лейтмотивом буде питання про те, чи розжене Зеленський Верховну Раду чи ні. На перший погляд, вихід фракції «Народного фронту» з коаліції та офіційне припинення її існування стають цьому на заваді – адже тепер ВР має місяць на формування нової коаліції, а по тому її вже не розпустиш. Проте існує кількамісячної давнини рішення Окружного адмінсуду міста Києва, який визнав, що коаліції немає, причому давно. Того самого суду, який скасував націоналізацію Приватбанку, відсторонив Супрун і поновив Насірова… Але кого наразі цікавлять такі «подробиці» діянь суддів, котрі свого часу забороняли Майдан та зобов’язували «Беркут» його розігнати? Спокуса зробити все по-своєму надто велика… При цьому принципові моменти («гріхи» Ради, законність підстав її розпуску, доцільність дострокових виборів і претензії до Кабміну) знов-таки залишатимуться «за бортом», натомість мова йтиме про «зловмисників», які «не дають працювати» новому главі держави. Але ж, як зазначив цитований вище блогер: «Скільки б там за нього не проголосувало, 73% чи 99,999%, його обрали президентом (тобто керівником однієї з гілок влади), а не королем-самодержцем. І ВР та Кабмін теж не менш поважні інститути влади!» Хоча президент і не одна з гілок влади (третя гілка – це влада судова), проте загалом твердження видається раціональним: є Конституція, є повноваження глави держави, є його обов’язки (які не можуть зводиться до забаганок) є виклики, на які держава має гідно відповідати…

І чимало таких небезпечних викликів може виникнути, як то кажуть, на рівному місці, якщо раптом на хвилі ініційованого чи то кимось украй зловмисним, чи то самим єством олігархічного ладу суспільного божевілля президент Зеленський вирішить розпустити-таки Верховну Раду і призначити дострокові вибори на середину літа.

Прихильники розпуску Ради вже виголосили та ще виголосять чимало гучних промов про реформи, яких вони прагнуть і яким заважає капосний парламент.  Але реальні мотиви, видається, куди більш цинічні. «Команда Зе» прагне за будь-яку закріпити успіх і забезпечити суто віртуальній партії «Слуга народу» якщо не абсолютну, то бодай відносну більшість у новій Раді. Юлія Тимошенко теж хоче на хвилі відносного виборчого успіху подвоїти чи навіть потроїти представництво «Батьківщини» у парламенті. Вигідні в цьому сенсі вибори й команді Бойка-Медведчука, яка прагне стати другою силою у ВР. Сподівається конвертувати голоси на президентських виборах у місця для депутатів від своєї партії й Анатолій Гриценко, і чим швидше, тим краще, поки відлуння виборів глави держави ще чигає у політичній атмосфері. Пристав до цього гурту і Святослав Вакарчук, який сподівається перетворити свій нинішній майже нульовий рейтинг на ґрунті розчарування патріотичного електорату у чинних політиках у щось вагоме.

Але дострокові вибори відбудуться за чинним донині «законом імені Януковича» та за умов реінкарнації кланово-олігархічного устрою. Нагадаю, половина місць у ВР піде на мажоритарну складову; ці місця традиційно легко купуватимуться (тим більше, що «гречка» у незначних розмірах нині де-факто узаконена ЦВК і судами) або ж розподілятимуться за допомогою адмінресурсу висуванцям місцевих кланів. Бодай відносно чесні політики, як завжди, зможуть пройти лише в кількох десятках округів, оскільки вони за звичкою конкуруватимуть один з одним. Ну, а на півдні та сході на російські гроші та за сприяння російських мас-медіа до парламенту України пройде чимало представників «п’ятої колони». За партійними списками депутатами теж нерідко ставатиме казна-хто: скажімо, на Одещині в «команді Зе», за повідомленнями соціальних мереж, майже суцільно колишні регіонали…

А на додачу за умов кланово-олігархічної системи політичні партії на виборах критично залежні від телебачення, основні канали якого належать провідним олігархам з вельми сумнівними чеснотами: Фірташу, Пінчуку, Коломойському, Порошенку, а то й ледь не напряму самому Путіну. Якогось успіху ще може досягнути партія, що має розгалужені структури по країні, що об’єднує не шукачів високих посад, а людей ідейних, але де такі партії? Їх можна побудувати – проте на це потрібен час, а його дострокові вибори не дають. На це потрібні гроші – а їх після президентських виборів катма…

Окрім того, голоси на президентських виборах далеко не завжди будуть конвертуватися у голоси на виборах парламентських. Скажімо, за даними соціологів, третина виборців Зеленського – це прихильники «русского мира». Вони проголосують за «Слугу народу» тільки якщо ця партія і глава держави особисто поведуть об’єктивно антиукраїнську лінію. Проте в такому разі піде до інших політичних сил не менш чисельний електорат, який підтримав Зеленського, але має проєвропейську орієнтацію. Є, звісно, вихід: почати «пошук відьом» і розгорнути полювання на ідейних противників нового президента, створивши атмосферу суспільно-політичної істерики. Та чи варто пояснювати, чим може закінчиться таке полювання в країні, де сотні тисяч люду пройшли обкатку на фронті, а на руках – мільйони «стволів»?

Іншими словами, дострокові парламентські вибори не стануть ніяким «торжеством демократії», натомість їхнім наслідком цілком може виявитися проходження до ВР чималої «п’ятої колони», частина якої (можливо, значна) зайде до парламенту під вивіскою «Слуги народу» (адже це суто віртуальна партія, і сформувати свої списки з «ідейних борців» вона апріорі не зможе). Це означатиме фіаско «команди Зе», успішних результатів діяльності якої, згідно з даними соціології, 70% виборців готові чекати лише півроку-рік.

Існують й інші. не менш серйозні речі. Як має бути відомо навіть шоуменам і політтехнологам, літо – це пора визрівання та збирання врожаю, пора напружених сільгоспробіт. В тому числі і для значної частини городян, які «відпочивають» на присадибних ділянках. А ще літо – пора інтенсивного закачування газу до підземних газосховищ, щоб країна не вимерзла взимку. Графік виборів за Конституцією це все враховує – і час масових відпусток для городян і канікул для студентів, і час вирощування та збирання врожаю, і час закачування газу до підземних сховищ. Такий графік враховує і те, що старий парламент й уряд допрацьовують майже до кінця року, поки «стане на крило» новообрана ВР і буде сформовано новий Кабмін, отже іноземні бізнесові та політичні партнери України можуть зарані розраховувати на стабільність у державі, на виконання взаємних зобов’язань. Натомість позачергові вибори з їхніми шаленими політичними збуреннями посеред літа, а вслід за тим формування принципово нового уряду (що матиме невідомо який склад) аж до початку осені здатні підірвати всі ці речі. Навіть якщо цей уряд виявиться куди більш ефективним і реформаторським, аніж нинішній. Адже, по-перше, для іноземних партнерів він буде «котом у мішку», і вони певний час до нього придивлятимуться, по-друге, новий уряд зуміє навчитися порядкувати в країні далеко не одразу.

А це означає, що Україна може підірвати свої позиції на зовнішніх ринках збіжжя й іншої харчової продукції та не заповнити достатньою мірою газосховища для нормального життя взимку. До речі, саме збирання врожаю, успішний експорт сільгосппродукції та запасання газом уряди Яценюка та Гройсмана робили непогано. Ну, а якщо покотиться валютний курс, якщо не вдасться розрахуватися з кредиторами… Так, кредити – це ярмо для України, але оголошувати дефолт під зиму – це вбивство держави. Я свого часу бачив аргентинський документальний фільм про економічну кризу та дефолт 2001 року – не дай Боже нам пережити таке, навіть якщо винести за дужки те, що на більшій частині цієї держави не буває зимових холодів і снігу…

А тепер замислимося: куди в ситуації економічного краху «команда Зе» кинеться шукати порятунку? Чи не до Росії? Чи не стане вона на коліна перед Путіним: великий і могутній, порятуй нас? Що ж, Путін дасть і не надто дорогий газ, і кредити – але в обмін, по-перше, на офіційне визнання Києвом російської належності Криму, по-друге, на відмову від європейського вектору розвитку, по-третє, на вільний доступ до приватизації українських орних ґрунтів, по-четверте, на нещадне нищення всього питомо українського. А це, пані та панове, громадянська війна у країні з чотирма атомними електростанціями. І навіть якщо вірогідність такого сценарію лише 10-20%, навіщо ризикувати? Тим більше, що Путін обов’язково підштовхне події, щоби зробити цю вірогідність більшою…

На загал, дострокові вибори до ВР навряд чи підуть на користь як економіці країни, так і пересічним українцям. Натомість вони можуть дуже й дуже стати у пригоді ворогам Української держави. Тож навіщо ініціювати такі ризики тим, хто, бодай час від часу, клянеться в любові до України?

Сергій Грабовський, історик, політолог, філософ
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh