Крім уже цілком відчутної катастрофи гуманітарної, десь на обрії увиразнюються обриси й катастрофи техногенної, збиток від якої перевершить усі воєнні руйнування й наслідки Чорнобиля разом узяті.
Якось випускається з уваги, що ареною боїв став регіон із найвищим техногенним навантаженням у Європі. Перенасичений промисловими підприємствами, кожне з яких без постійного нагляду стає джерелом величезної небезпеки. Не тільки для Донбасу. І не тільки для України.

Пролонгація війни
Євген Шибалов, "Дзеркало тижня"

Останні події остаточно поховали надію на швидке завершення війни. "Парад полонених" у Донецьку змусив усю країну здригнутися в пориві образи й ненависті. І відразу, як на замовлення, ця ненависть знайшла собі застосування — за численними свідченнями, кілька батальйонних тактичних груп російських регулярних формувань перетнули український кордон біля Новоазовська.

На даний момент українська армія укріплює Маріуполь, а жителі Донецька, Луганська й інших міст Донбасу, контрольованих силами "ДНР", оговтуються після вчорашніх масованих обстрілів і змиряються з думкою, що кошмар затягується.

Кривавий кошмар, який забирає дедалі більше життів мирного населення. День 28 серпня може згодом дістати назву "кривавий четвер". П'ятнадцять загиблих цивільних за один день — такого за всю нетривалу історію облоги Донецька ще не було. Крім того, під землею застрягла сотня гірників шахти імені Засядька, коли в результаті обстрілу цього району було пошкоджено високовольтні лінії, і підприємство залишилося без енергопостачання. На щастя, усіх їх благополучно підняли на поверхню.

На поверхню, де розгортається повномасштабна гуманітарна катастрофа. Понад сотня населених пунктів без електроенергії, половина Донецької області — без води через перманентні пошкодження об'єктів водопостачання. Де "лежить" банківська система. Де в магазинах іще є продукти, але вже майже немає дефіцитних препаратів в аптеках, а по лікарнях лежать сотні поранених осколками мін і снарядів мирних жителів. Де лікарі — ті, що ще залишилися, діляться між собою останніми залишками медикаментів, включаючи найпростіші антисептики та знеболюючі засоби. Де "швидка" виїжджає тільки до поранених, залишаючи без уваги — з об'єктивних причин! — дуже часті тепер виклики на інфаркти й інсульти.

Де бойові дії стають цілком буденною причиною зупинки громадського транспорту. Де провести ніч у підвалі — звичайна річ. А добрий ранок — це коли вранці з'ясовуєш, що у твоєму мікрорайоні після нічної артилерійської дуелі відключилися вода й світло, зате саме у твій будинок не було жодного прямого влучення. А зовсім добрий — це коли сміливі водії вантажівок і селяни з передмістя відразу після обстрілу завозять хліб, молоко й овочі в магазин біля твого дому. У забитий фанерою, але який іще працює.

Де лінія фронту — це вулиця, на якій минуло твоє дитинство. Де тепер не бігають пустуни, а рухаються притискаючись до стін люди з автоматами. Де життя завмирає з настанням темряви, і мертву тишу порушує тільки віддалений гуркіт розривів.

Тут, на території офіційно не оголошеної війни, яка триває вже півроку, усе ще живе багато людей, які залишаться до самого кінця. Хоч яким він буде. З різних причин. Наприклад, уперто відмовляються від пропозицій евакуюватися старенькі. Мовляв, роки наші вже не ті, щоб поневірятися. Когось приковує до місця хвороба. Когось — обов'язок, особистий чи професійний.

Хтось, зрештою, не може виїхати просто тому, що бої навколо його дому тривають практично безперервно — як на окраїнах Донецька чи в околицях Горлівки, Шахтарська й Тореза. Коли навколо бахкають міни й розлітаються з гучним тріском, тікати страшно й не хочеться. Хочеться сховатися і нікуди не виходити, поки це все не закінчиться.

Більше того, багато хто повертається у свої оселі, втомившись десь далеко чекати розв'язки. Рейсові автобуси йдуть у Донецьк переповнені. Бо довго сидіти в таборі для біженців неможливо. Навіть якщо на новому місці тобі співчувають і намагаються допомогти, що буває, на жаль, не скрізь і не завжди. Бо ніхто на офіційному рівні не вимовив слів "гуманітарна катастрофа" і не спитав себе, де й на що житимуть люди, які втекли від війни. А милосердні співгромадяни можуть дати найнеобхідніше в критичній ситуації — прихисток і їжу, але не можуть дати планів на завтрашній день, не замінять повноцінного життя з улюбленою роботою, облаштованим побутом для себе й дітей, упевненості в завтрашньому дні, спокійної старості. Усього цього немає й у Донецьку, але їхати більше нікуди.

На державному рівні, здається, переможні настрої після контрнаступу бойовиків, появи на сцені регулярних російських частин і провалу переговорів у Мінську змінилися ніяковою паузою. Дві головні проблеми сьогодні — "як закінчити війну на Донбасі?" і "що потім робити з Донбасом?" — повисли в повітрі.

А тим часом відповіді потрібні. І "віддати й забути" — це не відповідь узагалі. Бо, крім уже цілком відчутної катастрофи гуманітарної, десь на обрії увиразнюються обриси й катастрофи техногенної, збиток від якої перевершить усі воєнні руйнування й наслідки Чорнобиля разом узяті.

Якось випускається з уваги, що ареною боїв став регіон із найвищим техногенним навантаженням у Європі. Перенасичений промисловими підприємствами, кожне з яких без постійного нагляду стає джерелом величезної небезпеки. Не тільки для Донбасу. І не тільки для України.

Донецькі шахти, які навіть виробили запаси вугілля, продовжують працювати. Навіщо? Бо потрібно постійно відкачувати ґрунтові води й метан, який накопичується в підземних порожнинах. Тепер уявімо, що охоплені війною (яку чомусь ніхто досі офіційно не називає "війною") регіони повністю залишаться без електроенергії. Це означає, що ґрунтові води почнуть підніматися на поверхню. Разом із метаном. Колись посушливий степовий край стане величезним отруйним болотом. А це вже катастрофа екологічна. У центрі Європи, у
XXI столітті.

Хтось згадує про те, що на кожному водопровідному вузлі, яких тільки в Донецьку — дев'ять, і на кожній фільтрувальній станції зберігаються запаси рідкого хлору для знезараження води? На водопровідному вузлі за нормативами — тонна, на станціях — більше.

При контакті з повітрям витік тонни рідкого хлору — це отруйна хмара, яка гарантовано вбиває все живе в радіусі 3—5 км. І пощастить тому, від кого відведе неминучу смерть роза вітрів.

А вода, що залишилася без очищення? Це епідемія цілком середньовічних хвороб, про які у благополучних суспільствах уже й думати забули: холера, дизентерія, кишкова паличка, правець. І ця загроза вже окреслюється хоча й не в масових масштабах, але цілком виразно. У донецькому гуртожитку, де скупчено проживають так звані внутрішні біженці (люди, які мігрують у межах однієї агломерації з більш небезпечних районів у менш небезпечні), діти раптом почали "падати" один за одним із температурою під сорок. Виявилося, що спека, перебої з водою, харчами та необхідною для холодильників електроенергією зробили свою справу — спалах кишкових інфекцій.

Склади токсичних відходів. На жаль, Україна не настільки багата, щоб, подібно до країн "золотого мільярда", облаштовувати могильники в третьому світі, на чужій території. Всі небезпечні залишки промислового виробництва зберігаються тут-таки, під боком. Колись проблемою національного масштабу стала утилізація отруйних відходів на одному-єдиному підприємстві — Горлівському казенному хімічному заводі. Потім понад рік регіональна влада шукала можливість вивезти з тоді ще мирного Слов'янська залишки білого фосфору.

Проте кількість хімічно небезпечних об'єктів вимірюється сотнями. Кожен з них — бомба уповільненої дії, що чекає свого часу. Кожна може забрати сотні й тисячі життів, не розбираючи політичних поглядів, нашивок на формі й ступеня особистої провини.

Так, ці фактори накладають додаткові обмеження на дії української армії. Не можна наступати безоглядно й масштабно. Не можна для певності змести все перед собою артилерією та авіацією. Спокуса перекрити недоліки тактичної гнучкості й прогалини в підготовці військ тоннами снарядів, які б'ють кудись по квадратах, велика.

Однак у даному випадку робити цього не можна.

Бо це не тільки питання збереження інфраструктури на територіях, які були й залишаються невідривною частиною України. Не тільки питання зменшення кількості жертв серед мирного населення.

Це й спосіб уникнути масштабної техногенної катастрофи сучасності, яку можна буде порівняти з трагедією на Фукусімі-1 і розливом нафти у Мексиканській затоці.

Інф.: DT.UA

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh