А де Азеф?
               (письменницькі роздуми)
  Усі революції, як і протести - це п’єси життя. Вони починаються з авансцени майданів і вулиць. Головні герої, виходять на площі найчастіше стихійно. Після не виплати заробітної плати, після дикої несправедливості і, врешті-решт, після печерної аморальності. Останнє слід віднести саме до сучасної антиукраїнської влади. Народ вийшов на Євромайдан. Вийшов не за покликом українського Кромвеля - сучасного Виговського чи Петра Дорошенка. Вийшов стихійно. Цей народ спочатку звався молодь, студенти.
Молодь, яка  роками навчаючись, жила мрією і сподіванням, що закінчивши учбовий заклад, вивчивши, як рідну, англійську чи італійську мови, вільно їздитиме своїм домом - Європою в пошуках праці чи щасливішої долі, якщо її не зустріне в рідній країні.

 Так жили молоді мрії. Так завжди живуть мрії, поки несподівано не обриваються, як обриваються стосунки з коханим, який цілий рік водив тебе до театру, дарував квіти, пригощав ласощами і раптом перед відчиненими дверима храму, несподівано розвернувся і заявив, що він не стане на рушничок вірності. У нього нема фінансових статків для спільного проживання. Але з коханим хоч у хаті з лободи і спільними зусиллями молодята змогли б збудувати гідний їхньої щирої любові дім. Та підступна і оманлива любов була тільки звичайнісінькою брехнею. То була суцільна брехня і аморальність. Так було використано не тільки тіло, а й душу дівчини як символ України. Вона в черговий раз у своїй історії стала покриткою і тепер не знає, куди йти і до якого берега прибитися, як та Шевченкова Катерина і, незважаючи на його пророче застереження, “кохайтеся та не з москалями”, нині уже покритку ведуть саме до москаля. Ведуть із рідного дому, із рідної хати і подалі від неї, Європи. Туди, де сніги, сніги... Вічно білі і холодні сніги до безкраю.
 
Це образна лірика. А тепер реальність. Обдурюючи кілька років підряд український народ,  президент держави Україна на даному етапі несподівано відвертається від Європи, йдучи убік історично ненависної Московщини. Саме тієї Московщини, споконвічна мета якої - фізично винищити українців як націю, перетворити їх у московських холопів, що робилося протягом 360 років нашої спільної історії. Ми пережили і холопство, і кріпосництво, і рабство. Наш опір, наші Майдани, кінчалися завжди тюрмами, масовими розстрілами за нашу мову, наші традиції, через нашу історію, наше вільнолюбство, таке не властиве московіту. Наша воля, наші майдани - це найстрашніший індикатор, подразник і небезпека для Московії. Це її руйнування. Не України, а саме Московської Федерації. Майдан - це зримий факт для наслідування усіх нацменшин, що досі під московським чоботом у Федерації. Ось чому беркутівська каска з України, яку розтрощив московським ланцюгом український Азеф на Банковій, перед президентським палацом, наступного дня опинилася на головному телеканалі Кремля у руках московського ідеологічного рупора брехні і фальсифікацій – Дмитра Кисельова.   

      Москва сьогодні, як і в роки Івана Виговського, як і в роки Петра Дорошенка чи Івана Мазепи чітко усвідомлює, що Майдан - це загроза ординської будови держави, якою є нині і завжди була Московщина. Образно кажучи українські революційні, бунтівні майдани завжди викликали лють у московських царів, якого б кольору вони не були - білого чи червоного.

    Сьогодні кожний українець і той, хто живе і любить цю вільну за своїм духом країну, має усвідомити, якщо на цю святу і древню землю вступить той, кого наші Києво-Печерські місіонери у древні роки висвятили у православних, будуть жорстоко покарані за своє свободолюбство. Хіба не про це свідчать сьогоднішні брехливу репортажі московської преси, їхні тенденційні й фальшиві телерепортажі з місця подій в Україні?
 Якщо ми нині не відстоїмо Майдан, то завтра треба чекати на ньому непроханого гостя з Москви - жандарма Муравйова, який ще безжалісніше і ще масивніше винищуватиме те, що українством звалося. Дайте тільки строк. І тоді дадуть ті терміни чи строки і вам, дорогі мої українці, і вже переважно довічні, щоб ми ніколи більше не поверталися до своїх майданів, до своєї історії, до  європейського дому, в якому споконвічно жили.

 А де ж Азеф? – запитає читач (Довідка з Вікіпедії: Євно́ Фі́шелевич Азе́ф (псевдоніми: у поліції — Раскін, у революц. середовищі — Іван Миколайович) (1869—1918) — провідник тероризму, найвідоміший агент-провокатор у революційних організаціях Росії. Один з лідерів партії есерів та керівників її терористичної бойової організації, що займалась політичними вбивствами (зокрема, В. К. Плеве у 1904 р.). Одночасно був секретним агентом-провокатором (agent provocateur) царської охранки, виказував поліції своїх товаришів. Ім'я Азефа стало прозивним – Ред.)

 Ось саме це запитання слід поставити не мені, а секретарю Ради національної безпеки і оборони України Андрію Петровичу Клюєву. Адже, судячи з інтерв’ю від 19 грудня 2013 року пана президента саме цим і займався Андрій Петрович, випустивши на Банкову Азефа з ланцюгом у руках і, очевидно, й з бульдозером. Бо саме про Азефа сьогодні мовчать. Усі говорять тільки про дві сторони - Євромайдан і “Беркут”.  А чому ж забули Азефа? Яке нині він носить ім’я?  Чому про це мовчить А. П. Клюєв чи генеральний прокурор В.П. Пшонка? Адже мають знати справжнє ім’я Азефа. Того Азефа-провокатора, який за планом влади мав проламати череп беркутівцю. Проламати, щоб після цього дати  команду “Фас” (як це завжди робиться в усіх світах і всіма владами) і, спровокувавши у такий традиційний провокаторський спосіб бійню, розпочати її  проти мирної студентської демонстрації і навіть проти випадкових перехожих на таке жорстоке криваве побиття, яке жодна країна світу досі не зафіксувала. Досі не зафіксувала, якщо взяти до уваги, скільки було водночас потрощено і побито представників преси, незважаючи на їхні написи на телекамерах і одязі.
     Звідки прийшли ті садисти, переодягшись у форму “Беркута”, що так жорстоко били  людей у Спілці письменників? Звідки вони прийшли і яка влада, якщо не команда Клюєва, переодягала їх у форму українських міліціонерів-беркутівців? Бо, як засвідчують реальні факти, ці “беркутівці”, безжалісно б’ючи не розуміли української мови. Вони її, здається, уперше чули у Спілці письменників. Звідки ж ці прибульці? Чому їх так бісила мова, що  вони подібно до жандарма Муравйова від злості трощили не тільки  черепні коробки безневинних людей у приміщенні Спілки, а навіть спілчанські ні в чому не винні вікна.

    Тепер влада знайшла цапа-відбувайла -  главу держадміністрації Києва Олександра Попова. Але про Азефа влада мовчить. Говорять про О. Попова. Про Азефа мовчать усі. В тому числі і три майданних мушкетери. А згадувати треба. Бо саме в Азефові відповідь на сценарій, який міг би гіпотетично звучати так у вухах Андрія Петровича Клюєва:
- Андрію Петровичу, до мого повернення з Піднебесної, щоб майдан був, як дзеркало. Чистий і прибраний. Як це зробити, для цього у тебе є голова на плечах.
Андрій Петрович не міг у ті хвилини не згадати Азефа. Як світова практика показує, що всі революції починаються з Азефа. Кров починається з Азефа, “арабські  весни” починалися з Азефа, але й з Азефа (у кращих випадках) починається і щаслива зачистка Майданів.
 Цього разу провокація Азефа не спрацювала. Провокація провалилася. Не на тих напав Азеф. Ріки крові не стали морем на Хрещатику і не потекли з Інститутської до головної вулиці столиці. Аж до Євромайдану.

    А що ж Майдан? Яка його доля сьогодні? Безперспективна. Це я так думаю. Як тільки “вожді” з’явилися поміж молоді і не обрали одного вождя поміж себе найдостойнішого і найрішучішого, я зрозумів, що  увімкнувся другий принцип - анти азефщина - лебідь, рак і щука. Підтоптані стецьківи ще під час Помаранчевої революції одразу прилетіли на Євромайдан. Їх євромайданівці допустили тільки до брезенту і тіні від того брезенту, що на головній сцені. Вони висунули, як їм здалося,   “втішну” для себе і ще до наївних не загартованих у майданних боях студентів теорію - комплімент:
- Цей Майдан не схожий на Майдан Помаранчевий. І в цьому ваше, молодь, щастя. Ви вже працюєте не на Майдан, а на самих себе.
   Як на мене: у цьому вже трагедія Майдану. Ні одна революція не здійснювалася без вождя. Попереду будь-якого бунту проти влади завжди йшов свій Наливайко чи свій Сулима. Без Наливайка чи Сулими перемоги нікому не вдавалося досягти. Євромайдан не народив українського Кромвеля. Євромайдан уже приречений на програш. Він тепер скидається на вулкан, який вибухнув, дружно й організовано. Трохи подимів, трохи полякав сильних світу сього і дуже швидко потух, залишивши на Майдані гіркий спомин, протестний попіл і солоний від крові присмак потухлої лави.

 Майдан не висунув істинного вождя. Він його не народив поміж новонародженої і незалежної молоді. До нього на цю посаду прийшли претенденти із колишнього совка. І Майдан вони змусили займатися не виборами вождя, а реанімацією. Майдан почав  освідчуватися у любові до вождя, тінь якого тільки засвідчувалась чи висвітлювалась на майданних листівках і гаслах. А насправді то все було звичайним відволікаючим маневром від головного - конкретної, цілеспрямованої боротьби за своє краще життя, за свій європейський вибір. Заочне освідчення в любові перед вождем, якого не було в їх рядах, тільки притлумлювало їхню цілеспрямованість і не давало змоги народити свого очільника, свого отамана чи гетьмана, який би повів їх до мети і дав право - юридичне право від імені Майдану засісти за стіл перемовин чи то з антиукраїнською владою чи з представниками Євросоюзу. Цього не трапилося.

 Вождя істинного, реального, і народженого майданівцями, на Майдані не знайшлося. Майданівці поміж себе його не знайшли, як і не знайшли дороги, яка б вивела їх до мети, а отже, й до перемоги. Перемога відсунулася за портрет дами, яка уже на цьому майдані не відігравала позитивної ролі, а залишилися тільки компліментарні тиради з боку вождів на її адресу як заочне освідчення їй у вірності. Але вожді забули про те, що революція, як і мистецтво, вимагає жертв. Вожді помножені на три, не зрозуміли цього. Амбіції і себелюбство та віра в свою вищість знищили на Майдані і не народили Наливайка і Сулиму. Не народили вони в собі й гетьмана Скоропадського, який би вивів їх хоча б на державність. Українську державність і залишив після себе те, чого не залишили ані Петлюра, ані Винниченко, ані  інші соціалісти з претензією на вождизм.

   Боляче. Боляче про це писати саме сьогодні. Сьогодні, коли так і не визначилися майданівці із своїм лідером і не знайшли його поміж себе: сміливого, жертовного, без демагогії, а з конкретикою і чітко визначеною метою, до якої варто йти і за яку варто пожертвувати своїм благополуччям, своїм самопридуманим вождизмом і своєю в кінцевій стадії - бездарністю. Боляче писати про це сьогодні, коли вершник із Межигір’я знову осідлав коня і вже майже сидить у чужому сідлі при підтримці чужого служки, який завтра стане, не виключено, його господарем.
  Боляче. Азеф може спати спокійно. Його імені в цьому двобої і не згадували. Він ретирувався своєчасно і талановито. Власне, це так схоже на Азефа. Цікаво, де тепер Азеф? У яких краях? З ким зараз він п’є шампанське і палить модні пахучі цигарки і за чиї гроші? У якій валюті?
                                                                             
Олег Чорногуз, письменник,
для "Волі народу"

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh