Олег Чорногуз: Я щасливий, що живу і пишу в ті часи, коли українці борються за свою Незалежність, за свою волю
У січні 2014 року ми перегорнемо найчорнішу сторінку в історії нашого народу, (пригадавши іншу - січень 1654 року, коли Україну віддали під протекторат Московської держави).
Ця страшна дата усім українцям нагадуватиме чорну п’ятницю з кривавою грудневою суботою 2013 року, коли на Банковій пролилася безневинна кров українців, які стояли за свою волю, за  розрив з нашим (на горе наше) північним підступно агресивним  сусідом.

Саме в ту криваву суботу члени Національної спілки письменників України відчули криваві обійми “старшого брата”. Саме в ту глуху ніч (глуху, бо з так званих беркутівців) ніхто не розумів української мови, і саме українська мова у цих переодягнених путінських орлів, викликала таку шалену лють, що вона виливалася в нашу кров. Ми розуміли, що вони не розуміють нас. Ми зрозуміли, що вони не наші люди. Ми розуміли що вони чужі нелюди. З їхніх коротких фраз, з їхньої говірки, чисто московських матюків, які я не можу навіть процитувати, стало у темну ніч ясно - до нас знову прийшли брати з півночі, щоб мирно упокорити в черговий раз Україну і знову поставити її на 360-річні коліна холопства і рабства.

Це ж саме підтвердилося і на Банковій, біля тієї ж Спілки письменників, коли на грейдер піднявся Петро Порошенко. Коли він піднявся на увесь зріст і нагадав “беркутівцям”, що це мирна демонстрація: ми ні на кого не нападаємо і нікого не закликаємо до сутичок. І ми тоді знову не усвідомили, що його не розуміють. Що вони не знають, хто такий Петро Порошенко. Ми почули у відповідь: “Мєнтяра, слєзай!” і далі ті слова, що в Московії вважають нормальною лексикою в побуті і сім’ї. Це був брудний московський сленг. Це говорили люди, які ступили знову на нашу землю. Бо я глибоко переконаний, що Петра Порошенка у нашій країні знають усі. Навіть малеча, смакуючи цукерками “Рошен”. Ці переодягнені “орли” з московсько-рязанським акцентом не знали Петра Порошенка, вони не розуміли, що таке слово “письменник” навіть у приміщенні Спілки письменників, де вони по-бандитськи вибивали ні в чому не вині вікна. Просто для забави, як це властиво окупантам.

І тоді я асоціативно згадав “вождя світового пролетаріату”, 70-літнього бовдура якого повалили на Хрещатику. Я згадав його фразу: якщо Росія втратить Україну, то втратить голову. Сьогодні я згадав ще одну фразу вождя того ж “світового пролетаріату”, коли узнав, що держдумівець засудив дії московського посла Зурабова в Україні за його бездіяльність. Держдумівець і комуніст Зюганов порадили відкликати Зурабова з України і послати до нас московського посла, який володіє... українською мовою. Підкреслюю – українською, і той посол має вийти не на Банкову, а на Майдан і стати поруч з “молодшими братами”, як там нині стають європейці.

Чи ці слова не звучать дисонансом словам сказаним тим же “вождем пролетаріату” 70 з лишнім років тому?!: “Нам потрібно послати в Україну не Антонова-Овсієнка, а Овсієнка, відрізавши у нього першу половину прізвища, і повернути за допомогою овсієнків (читай колісниченків, в. олійників) Україну в лоно Росії.” Як це нині  співзвучно! Який знайомий сценарій! Невже історія таки повторяється?!

 Сценарій, якого так і не зрозуміли 3 українські президенти, відвідуючи четвертого, над головою якого у хвилини співбесіди літала чорна тінь московського покруча - двоглавого московського орла. Розмова залишилась розмовою. Можливо, тільки Віктор Ющенко сказав якісь потрібні слова. Решта - міщанський обивательський безвідповідальний діалог. Особливо мене вразила міщанська заява одного із президентів, який говорив про свої вікна і своїх 46 років життя в Києві, в центрі, де стоїть на смерть Євромайдан, а йому в такий історичний момент для України заважають спати ті, що мирно й тихо топчуться зранку до вечора під його вікнами (!).

 Чи думав цей президент у ті хвилини про Україну? Чи думали усі три президенті у ті хвилини про Україну. Якщо вони думали, то чому після розмови про ніщо, вони не залишили кабінет на Банковій (якщо там проходив цей президентський вертеп) не вийшли на криваві сліди Банкової і не опустилися повз вікна Леоніда Макаровича Кравчука по Інститутській і не стали в ту ніч разом з євромайданівцями, захищаючи їх у чергового, кривавого побоїща. І цим самим повернули б той втрачений авторитет, який розмили своїми хатинками, які тепер стоять скраю майдану і яких сняться рожеві сни, а не плівки майора Мельниченка. Чому Леонід Данилович, який на все життя запам’ятав, скільки коштує московська подяка через одну необережну фразу, під яку убили Гонгадзе, коли в Москві зрозуміли, що Кучма переконаний, що “Україна – не Росія”. Чи цього не зрозумів сьогодні Віктор Янукович, який не знає, що ж твориться під його вікнами, коли там не розуміють державної мови і вперше беркутівці з московського спецназу чують не знайоме їм слово письменник та відоме всій країні ім’я - Порошенко .

Януковичу я не дивуюся. Він тепер і сам зрозумів, що таке плівки майора Мельниченка і отруєння Віктора Ющенка. Протягом 6 годин у Сочі піт, що котився з його лоба, котився не від спекотної осені на півдні Росії. Він котився від слів, з яких складався московський сценарій для України і в реалізації якого має стати головним режисером Віктор Федорович. Тепер головрежа охопив страх і розпач. Головреж вліз в ту ж історію в дружбі зі “старшим братом”, що й Кучма і Ющенко, і їхні попередники - пушкарі і самойловичі, які тільки на тому світі зрозуміли, скільки Москві вірно не служи, все одно для тебе Тобольськом кінчиться. Це в кращому випадку, а в основному закінчувалося прив’язанням тіла до гаківниць, після цього наші промосковські гетьмани ставали звичайним “гарматним м’ясом”.   

 А напередодні другої кривавої ночі (yаступного аморального падіння Януковича), усі три президенти могли... Усі три президенти зобов’язані були піднятися і з кабінету Януковича піти на Майдан. Піти на Майдан, а не лягти спати перед другою кривавою ніччю, за теплим запічком і рідними вікнами, повз які проходили нескорені майданівці і не давали президентам спокійно спати, виконуючи кожні 30 хвилин “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. Вони повинні були в ту ніч криваву не спати. Вони повинні були піти на Майдан. Піти на Майдан і привселюдно сказати:
- Ми не з ним. Ми з вами, український народе! Ми з вами. Ми з Україною. Слава Україні!
 І у відповідь почути:
- Героям слава! Слава героям!
Тієї ночі, як і наступної вони тих слів не почули. Вони дружно спали.
 Вони спокійно спали тоді, коли прокинулася Європа. Коли не спав Майдан, котрий усвідомлював, як ніхто: а Москва не дрімає! Москва ніколи не дрімає, якщо це стосується України. Усі три президенти це мали знати. Зобов’язані були знати, коли  народ, який їх обирав президентами, вірив їм. Вірив, як у своїх захисників. Як у своїх моральних авторитетів. Під час зустрічі з Януковичем вони не підтвердили свого морального статусу. Шкода. Дуже шкода!

Перед Вільнюським самітом і я, маленький українець, також наївно вірив, пишучи для громадсько-політичного порталу “Воля народу”, що Янукович, незважаючи на своє неукраїнське походження, може стати українським Маннергеймом, як став Карл Маннергейм великим сином фінського народу, не маючи у своїх жилах фінської крові. Я глибоко помилився 28 листопада 2013 року: Янукович не став українським Маннергеймом. Він став Батуринським носом. Він обрав статус негідника чи покидька, який нагадує парубка, котрий цілий рік дурить нібито кохану дівчину (Україну), а вранці, коли час іти до шлюбу, він раптово підло тікає від дівчини в кущі, заявляючи що в нього немає статків для майбутнього спільного сімейного життя.

Янукович тікає і залітає (у прямому і переносному розумінні) по дорозі уже не до рідного дому з Піднебесної до того, кому намагався на трибуні в Києві покласти до рота  цукерочку, але той тоді йому не відповів взаємністю. Тепер Янукович (після Вільнюського саміту) чудово розуміє, що в нього залишився один вихід - вихід  на Схід. Захід для нього і його сім’ї закритий. Власне, життя і частину свого незаконно придбаного майна у не рідній для нього тепер Україні, можливо, можна врятувати, як і свою шкуру, тільки під двоглавим орлом. Підтвердженням цьому є не тільки по-єнакіївськи бігаючі очі Януковича у присутності трьох народом обраних президентів, а й повторення кривавої суботи в ніч з понеділка на вівторок. Сценарій, написаний Путіним для Януковича, залишається в дії.
      Я піднявся о 3 годині ночі. За телефонним дзвінком приятеля, який мені сказав:
- Не спи! Україна в небезпеці.
  Я чудово розумів, що у свої 77 років я вже не революціонер і нічим Україні при  пенсійному статусі не допоможу, але все ж сів у метро і тільки там зрозумів, що пролітаю повз єврореволюційний Майдан, як паперовий літачок над автодромом «Чайка». І мене, які і трьох народом обраних президентів напередодні, Вітя Єнакіївський по-єнакіївськи кинув. Я вийшов на світ на станції метро “Університетська”. До Хрещатика йшов пішки. І раптом скрегіт гальм і шурхіт шин. Невже “арешт”?, - перше, що стукнуло мені в голову. Невже “воронок” і тінь 37-го року? Авто зупинилося поруч і яким моє було здивування, коли я почув голос молодого таксиста: “На Майдан?”. Так, на Майдан. До Майдану мене підвіз молодий таксист безкоштовно. Моє серце плакало. Мої очі наповнились слізьми. Я не міг сказати слово подяки цьому гарному хлопцю. Мої і його спазми розчуленості, як і тисячі спазмів розчуленості українців різного віку, здавлювали мені горло. Я стояв  посеред ночі на Євромайдані і під дзвони церков і храмів та звуки нашого Гімну “Ще не вмерла України...” був гордий і щасливий, як ніколи. Таки ще не вмерла і не вмре!!! Але саме й ці слова мені нагадали й морозні листопадові дні 1921 року під Базаром, коли 360 бійців волинської групи Армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюнника були розстріляні московською більшовицькою гаддю під хвилюючі слова нашого Гімну.

Та цієї грудневої ночі я вірив, як і зараз вірю, пишучи ці рядки: цього разу Москві не вдасться влаштувати нам другий Базар. Не вдасться, коли у нас, в Україні, народилася така чудово молодь. І я щасливий, що живу і пишу в ті часи, коли українці борються за свою Незалежність, за свою волю. За наш єдино правильний напрямок – цивілізований, європейський, щоб більше ніколи не стати холопом і рабом московського царя, якого б політичного розливу він не був: червоний чи білий, чи коричневий, чи чорносотенський. По суті своїй і ментальності своїй, він завжди двоглавий. Він завжди дивиться хижим оком і на Схід, і на Захід, щоб загарбать. І дивитиметься, допоки не осліпне.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, номінант на Шевченківську премію 2014 року,
для «Волі народу»

У ніч з 10 на 11 грудня 2013 року

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh