ДОКІР
    Я звертаюся до українців. Звертаюся до таких, як сам, і вважаю, що я маю моральне право це заявити. Заявити як людина, котра ніколи не ставала ні перед ким на коліна. Заявити і запитати:
 - Дорогі мої, українці, ви що - досі ідіоти? Невже 360 років  "дружби" з московітом вас нічому не навчили. Невже ви досі - закінчені раби? Вам що, мало москаль залив сала за шкіру? Скільки ще треба горя і мук, щоб ми, нарешті, прозріли? Скільки нам ще потрібно скніти у московському ярмі, щоб зрозуміти, що ми також народ, а не бидло? Ми ще досі наївні, довірливі і дурні віримо цьому прибульцю з півночі? Нам ще мало московських зрад від часів епохи Богдана Хмельницького (Андрусівське перемир’я - розподіл України між Польщею і Московією) до Криму 2014 року. Нам ще мало розпинань, четвертувань, розстрілів, кайданів і голодоморів?

    Чи ви гадаєте, що з вас ще мало цідили крові, починаючи від московського князя Олексія Михайловича до Володимира Володимировича. Палили наших книжок. В тому числі святих.  Понад 300 з лишнім років забороняли українську мову і навіть ноти до українських пісень. Вам цього мало? Вам мало Меншикових, Муравйових, Єжових, Леніних-Сталіних-Путіних???!!! Мало крові, яка лилась з наших вен яругами і хрещатиками Руси-України?

   Перед нами  ще досі лицемірно, підступно, зрадницьки освідчуються в любові, як перед наївною дівкою, яку хочуть без усяких втрат і витрат взяти голими руками? Невже вас не напоумив сьогоднішній Кремль і Крим? Невже у нас нема досі в серці Вітчизни, а в душі  - національної гордості? Невже тільки сором? Невже тільки сором і страх? Невже тільки запобігання перед  міфічним "старшим" братом, який на сотні, сотні років молодший від нас?!
Коли ми почнемо самі  себе поважати? Коли ми піднімемо гордо голови і скажемо з гідністю:
- Я горджусь, що я українець.
  Я син великого народу. Я син того древнього народу, коли "старші" і молодші, сірі, і червоні, зелені і білі ще не народжувалися.
Чому ми запобігаємо й донині перед москалем? Ми його проклинаємо і ненавидимо тільки на власній кухні, при затулених вікнах, і притлумленими каганцями показуємо свою хоробрість? Ми не боїмося його тільки у хаті скраю. Невже "Небесна Сотня", віддавши своє життя за кожного з нас, не напоумила нас, не пробудила від рабського сну і безпринципної душі???!!! А ви ще наївно вірите в доброго москаля!
 То чому ж тоді  народ сказав, що москаль страшніше чорта.
-  Тату, тату, чорт у хату.
-  То не страшно, синку, аби не москаль. Від чорта відхрестися, а від москаля - ніколи.
   Невже сумніваєтесь у мудрості свого народу, який так заявив. Заявив на весь світ і сьогодні заявляє. А ви все реверанси, реверанси і все ми - брати, брати, брати.
Не брати ми, не брати. Ви переплутали зміст цього слова. Москаль має на увазі зовсім інше: брати, брати, брати. Брати все, що не так лежить у вашій хаті.

    Невже ви ще цього не усвідомили? Тоді погляньте на Крим. На той Крим, який захопили у 1944 році переселенці з Московії, а в вже як ви, українці, їм відбудували півострів, привели до ладу, вони заявили, що Крим - московська земля. Севастополь - город герой.
   Який герой?! Розгорніть сторінки історії. Історії, яка писалася не в Московському Кремлі. Загляніть у правдиву історію. Подивіться, хто там справжні герої і хто найбільше пролив тієї крові за той кривавий Крим. Подивіться, вчитайтесь і проаналізуйте. А заодно проаналізуйте і закон КаКа (Ківалова-Колісниченка). Проаналізуйте і звірте з реальністю. Від де-юре до де-факто. Проаналізували? То питається, скільки ж іще ми робитимемо еківоків, реверансів, пасажів (я для підсилення, як Московія, запозичую іншомовні слова.)
  Скільки ж ми принижуватимемося?! Коли ми, нарешті, скажемо, що велика українська більшість в Україні, уже за 23 роки оновленої Незалежності, у своєму домі стала українською меншістю. Де ж та українізація?! Коли в політичному рабстві, боягузтві, безчесті нинішній новий прем’єр-міністр, стаючи на коліна, клянеться перед ”зеленим чоловічком”, який стоїть проти нього з реактивної установкою „Град”, що його мила Терезія розмовляє ледь не виключно  російською. Коли пан Турчинов чи в.о президента, який взагалі ніколи, окрім офіційних зустрічей за протоколом, не розмовляє українською, сьогодні запевняє нас, волаючи на всю Україну:
-  Я не заветував. Я не заветував.
 Неначе виправдовується, неначе звітує перед колісниченками і різними ківаловими. Він кричить не нам. Ми то „другий сорт”. На нас можна не зважати. 360 років терпіли і ще раз стерпимо. Він кричить Кремлю, кричить Затуліну, кричить Бузині, кричить Олександру Чаленку і всім підряд комуністам. Він не заветував.
    Що ти, голубе, не заветував? Про що ти, голубе, кажеш, пишеш і заявляєш?! А ти захисти один з другим український народ, його мову у його ж хаті. Ти запитав українця, чого він боїться у своїй хаті досі розмовляти рідною. Так історично склалося? – заявляє за порадою своїх горе-радників високий Кличко. Я йому не дивуюся. Судячи з цього – він історії не читав. Але не так історично склалося. Пану кандидату в президенти треба запам’ятати, що всі постколоніальні держави на початку свого звільнення від колонізаторських вериг - двомовні. Але всі екс-колонії через 3-5 років стають державами з єдиною державною мовою, яку  сюзерен суворо забороняв васалу, намагаючись його на вік асимілювати. А, отже, знищити...    

   Саме тому і з українця протягом 360 років українську мову вибивали. Вибивали то мечем, то маузером, то автоматом Калашникова. Так вибивали в колонії. Так вибивають і в оновленій державі. Вибивають по суті на догоду Затуліним і Жириновським. Вибивають мову, українську  гордість, українську генетичну пам’ять. Запам’ятаймо ж, урешті–решт: якщо завтра навіть усі українці на сто відсотків заговорять московською, то Кремль скаже, що й цього мало. Цього мало, бо потрібно вимовляти ці слова не з Борщагівським чи Томашпільським акцентом, а з акцентом Барвіхи, чи Владіміра Путіна.
      Невже ми усі досі не усвідомили, що наші вето, наші політичні ігри для москаля абсолютно не мають ніякого значення. У них є дна мета - завоювати Україну. І ми аби навіть навприсядки перед ними почали витанцьовувати „Бариню”, чи виспівувати „Вийду я на реченьку”, наслідки  матимемо ті ж самі.
- Віддай Україну! Віддай Україну. Віддай Україну! Кажу тобі віддай! Не віддаси, то вибирай одне з двох: чи  Сибір, чи Кулявлоб. Третього не дано! То ж скільки можна принижуватися???!!!

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, публіцист, громадський діяч,
для "Волі народу"

Коментарі