Закон про мову об’єднає Україну
Юрій Гнаткевич, вчений, політик, громадський діяч:
Немає на планеті Земля жодної держави, де державні службовці не володіли б державною мовою. Деякі політики хочуть, щоб Україна була винятком.

Треба міняти становище, коли господарем на ТБ і у сфері обслуговування є "язик", а мова залишається наймичкою у власній хаті
Днями перший Президент України Леонід Кравчук заявив на телеканалі Newsone,  що схвалений Верховною Радою закон про державну мову «розколює Україну навпіл». Л. Кравчук виступив проти підписання закону Президентом Петром Порошенком, як він висловився, «на відході».

Сказане Л. Кравчуком викликало в середовищі просвітян здивування і розчарування. А хіба створений Л. Кравчуком і очолений ним «Рух за Україну в НАТО» не розколює Україну»? Адже мета цієї громадської організації ділить український соціум навпіл: на тих, хто вважає НАТО агресивним військовим блоком,  і на тих, хто хоче убезпечення України від  агресії з боку Росії. Подібне маємо з мовою. Ухвалений парламентом  закон ділить українців на тих, хто бачить в пануванні російської мови в Україні загрозу асиміляції українців під росіян, тобто розцінює його як фактор етнічної  і державної безпеки, і на тих, хто бачить загрозу Україні в її українізації, тобто у поверненні українців до своєї національної мови і культури. Незрозуміла логіка у першого Президента. Проте зрозуміло інше: вона повністю збігається з логікою  комуністів, регіоналів і групи активних парламентських націонал-перевертнів, які із шкіри лізли і будуть далі вперто лізти, аби «завалити» закон. Доводиться нагадати про історичні факти, які свідчать, що схвалений закон спрямований не проти російської мови і не проти прав так званого «русскоязичного насєлєнія», а проти засилля російської мови в українській державі, яке вже призвело до переходу значної частини українства  в інший етнічний стан.

Відтоді як російський цар Олексій зрадив Україну після Переяславської Ради та уклав з Польщею Андрусівський договір, яким Україну було поділено навпіл між Росією і Польщею, на Лівобережній Україні царське самодержавство взялося за інтенсивну асиміляцію українців. Уже 1622 року цар Михайло з подання московського патріарха наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Старовецького. У 1720 р. цар Петро І заборонив книгодрукування українською мовою. У 1753 р. Катерина ІІ своїм указом заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії. А пізніше пішов Валуєвський указ, згідно з яким «никакого отдельного малоросийского языка не было, нет, и быть не может», та емський указ Олександра ІІ про заборону українських сценічних вистав.  Таких заборон було  понад сто.

Довершити справу нищення українства як етносу взялася партія комуністів у часи існування централізованої московської  імперії під назвою СССР. Нищення йшло різними шляхами: розстрілом української еліти на Соловках, розстрілом учасників харківського з’їзду бандуристів, переселенням українців до Сибіру і Заполяр’я, мордуванням шестидесятників у пермському концтаборі, низкою постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про вдосконалення вивчення російської мови як державної. Такі постанови видавалися з характерною послідовністю і поспішністю у 1974, 1978, 1983, 1984, 1989, 1990 р.р. Ці постанови були спрямовані на денаціоналізацію неросійських народів, насамперед українського  і білоруського,  на формування «единого советского народа» з, безумовно, «единым языком». Внаслідок втілення цих поставнов в життя українська мова стала вважатися колгоспною, жлобською, непрестижною і неперспективною. Вона була усунена з усіх сфер суспільного життя, наслідки чого ми спостерігаємо досі в уже незалежній Україні, і які лише зараз  збираємося побороти.

Ніхто краще Леоніда Кравчука не мав би розуміти трагічних наслідків національної політики комуністичної партії. Адже він був її свідком  у ранзі ідеологічного працівника ЦК КПУ високого рангу. Днем пізніше після згаданої вище заяви на Newsone Леонід Макарович на каналі ZIK повідав, що немає жодної трагедії в тому, коли українець розмовляє російською. Це справді так. Але коли не один українець, а мільйони українців спілкуються поміж собою лише російською, проживаючи в одному великому спільному регіоні, вони перестають бути українцями. Вони «розукраїнюються». Українськими у них залишаються лише прізвища. Вони переходять в інший етнічний стан. І навіть це не було б трагедією, якби вони не прагнули культурної і політичної гегемонії в складі унітарної української держави, та якби вони не вимагали виходу з України та не стріляли з російської зброї туди, звідки вони чують українську мову.

Тепер щодо поділу країни навпіл. По-перше, з викладеного вище видно, що вона у мовному сенсі вже поділена. «Україну потрібно зшивати», - волають націонал-перевертні на численних телешоу та з парламентської трибуни.  Так ось саме Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» покликаний припинити «розшиття» України. І зробити це буде не надто складно, якщо українські органи влади будуть дотримуватися цього закону. Досвід інших країн, зокрема Польщі і Чехії, владна і бізнесова еліти яких після визволення з-під іноземного ярма взяли твердий курс на національне відродження, засвідчив повний успіх такої політики. І якщо новообраний президент В. Зеленський та його адміністрація сприятимуть національному відродженню українців, чи принаймні не перешкоджатимуть йому, Україна поступово ставатиме схожою на справді українську державу. Якщо ж націонал-перевертні з партії В. Рабіновича візьмуть верх та опанують ситуацією у парламенті та в Київраді, в Україні знову виникне політична нестабільність через глибокі протиріччя між назвою держави і її національною суттю. «Мы сделаем всё, чтобы этот закон не работал», - заявив В. Медведчук на Великдень на каналі Newsone під аплодисменти частини присутніх. Частини, але не всіх присутніх.

В українському суспільстві відсутні вагомі об’єктивні причини для масового невдоволення новим мовним законом. По-перше, навіть за даними перепису населення від 2001 р. 67,5% населення України вважали своєю рідною мовою українську. Лише 29,6% етнічних українців визнали рідною мовою російську. З 17,3% етнічних українських росіян 4% теж вважали рідною мову українську. Але ж це не означає, що ті, хто вважає рідною мовою російську, не володіють українською. За 18 років, що минули від часу останнього перепису, етномовна картина, поза сумнівом, змінилася на користь державної мови. Та головне і найсуттєвіше полягає в тому, що в Україні за 28 років її самостійності зникло так зване «русскоязичноє насєлєніє» Воно перетворилось у «русскоговорящєє насєлєніє». Не повне і не всебічне, але все-таки дуже помітне впровадження проголошеної Конституцією державності української мови збільшило її питому вагу в багатьох сферах суспільного, політичного і приватного життя. Радіо, телебачення, президенти і прем’єри, міністри й депутати, відомі публічні люди, школи й університети, вокзали, ринки, реклама  записують у звуковому коді в людських нейронних структурах українські лексичні та інтонаційні й фонетичні конструкції. Це сприяло тому, що в Україні вже немає людей, які б не розуміли української мови на слух та під час читання текстів, тобто не володіли нею пасивно. Хіба є такі «русскоговорящіє люді», які слухаючи засідання Верховної Ради чи Київради, які зараз ведуться виключно державною мовою, вважають їх дискримінацією? Хіба вболівальники донецького футбольного клубу «Шахтар» колись вимагали, щоб репортажі матчів з їх командою велися російською мовою? Ні, не вимагали, бо всі вони, включно з Ринатом Ахметовим, усе добре розуміють.

 Володіння мовою буває двох рівнів – пасивним (рецептивним) і активним (репродуктивним). Так вчить наука психологія. В Україні практично немає людей, які б не розуміли української мови на слух, чи під час читання текстів, тобто зовсім не володіли б державною мовою. У цьому сенсі Україна не Литва, не Латвія і не Естонія, де росіяни, що там опинилися внаслідок окупації цих країн, не розуміють місцеві мови. Проте в цих країнах серйозних ускладнень внаслідок жорсткої мовної політики тамтешньої влади не спостерігалося: «русские смирились» і поступово опановують місцевими мовами в межах, необхідних для влаштування на роботу. В Україні, з огляду на викладені аргументи, впровадження нового мовного закону ні протестів, ні збурень не викличе, як би до цього не закликали нащадки своїх українських дідів і батьків: Шуфрич, Німченко, Медведчук і Писаренко, лякаючи людей міфічними заборонами «разговаривать русским языком». Їхні страшилки є брехня.

По-перше, закон не поширюється на приватне життя і спілкування. Закон не стосується релігійних обрядів і богослужінь. Закон поширюється на державну службу і містить конкретний перелік державних посад і службовців, для яких володіння державною мовою є обов’язковим. Немає на планеті Земля жодної держави, де державні службовці не володіли б державною мовою.  Перераховані вище політики хочуть, щоб Україна була винятком. Нехай би вони знайшли на всій європейській і азійській частині Російській Федерації бодай одну державну особу, яка б вільно не володіла російською мовою.

Закон поширюється на сферу обслуговування. А як інакше?! А то приходить українець до столичного супермаркету чи до кафе, а до нього той, хто його обслуговує, - теж, до речі,  укораїнець: «Здраствуйте! Вот свободный столик. Что закажєете? Вам пакетик нужен?» Створюється враження, як пише дитяча письменниця Лариса Ніцой, шо ми живемо не в столиці України, а в Калузі. А тим часом лексикон тих, хто українців обслуговує, включно з кондукторами в транспорті, дуже вже коротенький і їм дуже добре відомий.  Відсутня лише вказівка зверху його застосувати на роботі. До речі, закон дозволяє тому, хто обслуговує, перейти на російську чи іншу мову, якщо той, кого обслуговують, про це попросить. Хіба це не паскудство, коли два українці, які вдома спілкуються українською, поміж собою поза межами своїх квартир, спілкуються не мовою Тараса і Лесі,  а мовою Пушкіна і Путіна?

Закон вводить квоти на використання державної мови у засобах масової інформації, зокрема на зареєстрованих в Україні телевізійних каналах. Перерахованих вище політиків квоти не влаштовують. Вони вважають нормальним, коли українські канали «Україна», СТБ, ІНТЕР та чимало інших упродовж десятків років забумбулюють українців думкою, що в Україні господарем є язык, а мова є наймичкою у власній хаті. І навіть тут закон робить реверанс перед Шуфричем, Німченком, Писаренком і Медведчуком. Телепередача в шкалі квот вважається українськомовною, якщо ведучий веде її українською, а учасники говорять російською. Цим успішно зловживають, ніби насміхаючись над українцями, згадані особи, хоча всі четверо блискуче володіють державною мовою. Їхня мета збігається з метою нашого ворога.

Звичайно ж, мета Леоніда Кравчука є іншою. Якщо так, то він має не нападати на Порошенка, а звернутися до українців, які вільно чи невільно відцуралися своєї національної мови, із закликом не цуратися її, пам’ятаючи слова нашого національного пророка «Чужому научайтесь, свого не цурайтесь».

Депутати Верховної Ради першого скликання добре пам’ятають два цікаві вислови Леоніда Макаровича, сказані ним, коли він був її  Головою. Один депутат - голова колгоспу із Сумщини, бажаючи щось зрозуміти, так звернувся до Кравчука: «Поясніть мені, бо я досі ніяк не можу зрозуміти». На це Леонід Макарович сердито відреагував: «Якщо Ви досі цього не зрозуміли, то Ви цього вже ніколи не зрозумієте». Ця фраза стала тоді серед депутатів крилатою. А ще крилатою стала думка Кравчука: «Якщо хтось, проживаючи в Україні, не може оволодіти українською мовою, то це або така політична позиція, або в голові якоїсь клепки не вистачає». У Нестора Івановича і його колег по боротьбі з українським відродженням усі клепки є. Навіть більше, ніж потрібно. Тому українцям, насамперед просвітянам, треба готуватися до затяжної боротьби за нього, а не перейматися правами «русскоязичного насєлєнія», якого в Україні, як ми вище з’ясували,  нема.

Великий українець і найщедріший меценат Євген Чикаленко ще сто років тому говорив, що основна проблема української нації полягає в тому, що вона «недоформована». Без імплементації закону про забезпечення функціонування української мови як державної про її «доформованість» не може бути й мови. Це аксіома. А без створення єдиної нації з єдиною мовою не процвітатиме загальнонаціональний патріотизм, не зникнуть воріженьки і нікуди не дінеться казнокрадство.

Юрій Гнаткевич, доктор філософії, народний депутат України кількох скликань, громадський діяч

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh