Дві актуальні статті двох українців: один із Нью-Йорку, другий із Києва
Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, екс-президент Світового Конгресу Українців: "Найбільш небезпечний ворог - це той, що діє у наших рядах, тобто провокатор".
Він діє від брехні до рейдерства, і в кінці - до фізичного нападу.
На громадські збори української громадської організації у Нью-Йорку прийшли незапрошені гості, банда рейдерів між ними: на чолі – такий, який роками крав із громадської скарбниці, а один - який намагався навіть ошукати свою сироту племінницю, безсовісно складаючи під присягою брехливу заяву, що він єдиний спадкоємець своєї сестри, покійної матері тої племінниці. Між ними - безконтрольний зухвалий син колишнього американського поліцая. Навіть був 81 літній чолов'яга із зламаним карком, чоловік котрий ціле своє життя займається інтригами і неправдою. У банді були такі, котрі прибрали собі російські імена, але займаються виховною працею української молоді; і такий собі освітянин на університеті що користувався у своїх приміщеннях чужими комунальними послугами. Вони спершу формально старалися зірвати зібрання криком. Це їм не вдалося, повиходили, але тоді вернулись та силою намагались це зробити і навіть побили одного з учасників зборів.
 
Збори все ж таки завершились успішно. Обрано нову управу з молодших кадрів і пророблено план праці 2-го Відділу Організації Оборони Чотирьох Свобод України у Нью-Йорку. Приступлять до відмічання 70-ї річниці геройської загибелі головного командира Української Повстанської Армії, Генерала хорунжого Романа Шухевича та других заходів.
 
От у таких здається ненормальних обставинах діє українська діаспора сьогодні. За моїх 67 років я такого не пам'ятаю. Чому я про це пишу? Бо сьогодні незвичні часи. Ми звикли шукати ворогів серед чужих і дуже часто не бачимо, що дуже часто нашу добру і корисну працю підважують власні провокатори.
 
Сьогодні також ці власні провокатори, користуючись значно поширеними мережами дезінформації через Інтернет, знаходять публіку, яка бодай частинно їм довіряє, не знаючи, які за ними гріхи та оббріхування.
 
Усе це відбувається на тлі наївності та доброти засадничої частини громади. Тобто громада чесна порядна і тому ніколи не сподівається злочинців у своїх рядах. Громада також довірлива і тому довіряє, що коли хтось себе представляє, то він чи вона чесні та говорять правду про себе. Наукові ступені, громадські позиції, навіть військові заслуги приймаються без доказів. Це гарна, хоч наївна, прикмета тих, котрі приймають за правду все, що їм сказано. Громада навіть не думає про зловживання цією довірою забруднювачів.
 
От для прикладу один такий шахрай і брехун який стояв на чолі спершу вище згаданих рейдерів, а при силовому нападі керував за кулісами — Естебан (так він і себе називає) Качурак, колишній голова головної Управи Організації Оборони Чотирьох Свобод України, який при скандальному набріхуванні на податкових зізнаннях тієї установи мусів відступити зі свого посту. Сьогодні він залишився ще (є надією, що вже не на довго) головою Української Національної Федеральної Кредитової Кооперативи. При кандидатурі до дирекції цієї установи він подав такі заслуги, всі вигадані: має диплом магістра з Міжнародної Бізнесової Адміністрації, військовий старшина і ветеран війни на Мальвінах. Все це неправда.
 
Безкарні брехня та зловживання продовжується, але не поносить за собою поважні наслідки, поки що, бо ця особа ще вільно ходить по вулицях і користується громадськими позиціями, хоча не громадською повагою. Але поваги йому не треба, йому треба корита. І це корито йому надають подібні йому.
 
За такі тяжкі обвинувачення, котрі я роблю, невинна жертва могла б і повинна мене судити за очорнення репутації, але немає суду проти мене. Бо по моїй стороні правда, а з брехнею далеко у суді не підеш, і треба буде все вияснювати не брехливим словом, а під присягою та з документами. А їх нема і не може бути.
 
Отже ж урок. Найбільш небезпечний ворог - це той, що діє у наших рядах, тобто провокатор. Він не чужий. Здається що свій, а тому рідко звертається на нього увага. Він починає брехнею, облудою, рейдерством громадського майна. Відчувши пасивність громади, він наважується на фізичні злочини. Це доходить до крайнього бандитизму. Естебан Качурак — брехун, рейдер і сьогодні режисер фізичного нападу на мирне громадське зібрання. Чому він може на це дозволяти? Бо знаходить спів-злочинців, які беруть участь разом з ним: Дмітрі Ленчук — який криється також вихованням молоді у рядах СУМ у Пассайку та на Оселі в Елленвіл, Грег Лебедович, який вдає роль звичайного бізнесмена у тому будинку де зайняті вихованням малих дітей — він своїм темпераментом наскрізь небезпечний тим дітям — фізично побив голову Осередку СУМ у Нью-Йорку, Богдан Гаврилюк з Нью-Йоркського Університету — вдає освітянина, але бере участь у злочинах, Юрій Бандура та інші. Є і другі, котрі не брали участі у фізичному нападі, але захищають злочинців. Михайло Козюпа — управитель кредитівки Самопоміч у Виппані (я там гроші не буду тримати), який так управляв ООЧСУ-ом що Естебан безкарно відважився красти, Олександер Стрільчук — друг Естебана з Аргентини і член СУМ та колись член ООЧСУ у Паллатайн біля Чикаго, якого усунули з членства через його поведінку, Іван Яворський — здавалось спокійний громадський працівник із Філадельфії, який просто підтримує злочинців. Стережімося… своїх, бо з чужими дамо собі раду!
 
22 січня 2020 року                                          
Аскольд С. Лозинський, колишній Президент СКУ
 








КУДИ ВАС НЕСЕ, БРАТИ НАШІ?!
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник: Коли вже ваша широка російська душа заспокоїться?

Коли я чую хоча б одне слово про Москву, мені одразу чомусь хочеться москалів запитати: Господа москалі, ну, за що ви нас так сильно любите, що жодного дня без нас прожити не можете? Ні один сусіда, що межує з нами, не виявляє такої палкої, такої вірної любові до нас, як ви. Ніхто з них не проситься ані в брати наші, ані в родичі наші, ані в дім наш. Тільки ви. Одні-єдині. Минуло всього 20 років. Усього 20 років, як ви без нас і ми, слава Богу, без вас. І ви вже не витримуєте цього раптового розлучення. Ви вже кричите на всю планету нашу, як несподівано покинута дружина, що ніхто так не любить нас, як ви. Ми вам дякуємо, дорогі ви наші москалі, за вашу вірну і палку понадтрьохсотлітню нечувану в історії людства любов, але поки що дайте нам спокій і дайте нам спокійно розібратися і зі своєю любов’ю, бо й у нас вона, після вас, трохи різна.

Поки що полюбіть самі себе, а якщо вже не можете й справді без любові до свого ближнього, то хоч тимчасово полюбіть китайців. Хоч років з 20 полюбіть їх. А ще краще — років з 356. Вони ж, китайці, — також ваші найближчі сусіди. Полюбіть їх. Полюбіть їх щирою любов’ю, відкритою для всіх (як ви кажете, а не тільки для українців), і хоч на якийсь час заспокойтеся. Звикніть до своїх східних сусідів. Може, з часом і в них ви знайдете щось спільне у вашому родовому корені. Може, вони раптом вам стануть набагато ближчі, аніж українці. Полюбіть їх і дайте нам нарешті розлучення. Ви ж під час останнього (дай Боже, щоб він був останнім!!!) розподілу нашого і спільного майна забрали від нас усе, що хотіли. Навіть набагато більше, ніж належить вам, і ви щоденно, як всепланетарні жебраки, ще щось у нас просите. Посоромтесь. Майте хоч трохи московської гордості. Чого вам ще не вистачає? Землі? То ви обробіть хоч ту, що простяглася на одну шосту планети і до Уралу, і поза Уралом. Не можете самі обробити — запросіть туди корейців, в’єтнамців. Вони, як і китайці й українці, — також працелюбні народи. Повчіться у них працювати. Не все життя вам тільки з багнетами на плечах по планеті неозорій бігати. Може, й не всі хочуть, щоб ви на кінчиках тих багнетів усім без винятку приносили в дім найпередовішу в світі московську культуру, релігію й цивілізацію. Не будьте такі щедрі. Залиште щось і собі. Ну, навіщо вам безплатно просвіщати той дикий Захід чи Схід разом із Японією? Вам же казав ваш геній, якого ви спочатку обпльовували, а потім також палко полюбили, незважаючи, що в нього “хохлацьке коріння”. Маю на увазі Івана Денисовича, що ГУЛАГ написав. Вибачте, Олександра Солженіцина. Він же чітко вам наказував і просив, як своїм, ідучи у кращі й справедливіші світи: “Обустройтє Росію”. Так облаштовуйте її. Навіщо вам Чечня, Грузія, Абхазія, Південна Осетія, Дагестан, Інгушетія, а тепер ще Крим, Керченська протока, а потім і вся Україна? Ви й так відхопили від тієї України незміряно, починаючи від Стародубського полку (полк Івана Скоропадського, а нині Білгородська область, яка чомусь опинилася по той бік українського кордону) аж до Таганрога. Щастя ваше ще й у тому, дорогі ви наші брати, що у нас така молода, без молочних зубів, українська дипломатія. Вона навіть аби й рота розтулила, то вас не вкусить, бо, по-перше, нема чим (бракує ж молочних зубів), а, по-друге, у неї перед вами весь час її молода душа тремтить — все та душа боїться образити вас, борони Боже, навіть по-братньому.

А ви все спішите кудись. Зупиніться, “старші брати” наші. Куди вас несе?! Зробіть привал. Віддихайтеся. Скиньте чоботи, провітріть ноги з мозолями. До Індійського океану ще далеко. Та й чого ото до нього йти обов’язково через Україну, Польщу, Фінляндію, коли є коротший і пряміший шлях? Просто з Москви на південь, до Калькутти і Делі, а далі вже до пляжів Індійського океану, не завертаючи в Україну. Чи ви хочете водночас прихопити й нас, українців, щоб і ми помили чоботи в Індійському океані й перейшли на літню форму військового одягу? Так воно нам ні до чого. По-перше, в тому океані, кажуть, водяться акули й електричні скати. По-друге, ми й самі — південний народ. По-третє, ми найчастіше носимо чоботи на плечах, щоб вони довше збереглися. По-четверте, у містах майже всі перейшли на черевики й босоніжки. А по-п’яте, у нас є де мити ті чоботи. А якщо заберете Чорноморський флот з нашої території й кинете якір десь біля Калькутти, то ми тоді в Чорному морі без фекалій і тіло грішне помиємо, й навіть обличчя.

Подумайте, брати наші, Бог би вас забрав від нас. Добре подумайте, бо до Індійського океану дорога далека. А ще просив би вас, чи порадив би по-братньому вам: не треба постійно землю сусідів їхньою кров’ю зрошувати й удобрювати тілами їхніми. Та й тілами своїх солдатів не варто, як і тілами мирних жителів сусідніх республік чи держав. Хоч раз на них і на життя своє погляньте крізь об’єктив (але не снайперської гвинтівки). Вони такі самі люди, як ви, тільки трохи кращі. Бо не хочуть ні з ким воювати, ні в кого землю відбирати. Ну, не карати ж їх за це смертною карою. Хай собі моляться своєму Богу чи Аллаху. Хто вже кого там вибрав. Хай розмовляють тією мовою, яку їм подарував Бог чи Аллах. Ну, чого ви хочете, щоб усі без винятку і всюди розмовляли тільки вашою мовою, жили тільки так, як ви їм накажете? Що ви за народ такий? Хто вас таких щедрих на цю землю прислав? Звідки ви тут з’явилися? З якої планети чи сузір’я, що ні на кого із землян не схожі? Що ви за плем’я таке? Войовниче і ненаситне. Коли вже ваша широка російська душа заспокоїться? І де на якому краю землі? Дайте відповідь, як запитував вас великий українець і великий російський письменник Микола Гоголь.
Відповіді не даєте. І нема вам спокою на цій землі. Ви й далі мчите кудись без вітрил і глобуса, заплющивши очі, налиті кров’ю. І де кінець тому вашому всепланетарному бігу по землі, як і де початок його?
Ніхто відповісти не може, навіть російська душа, яку “умом, як і Росію, не понять”. А без розуму так не хочеться жити на цій планеті…

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник






Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh