Борис Стругацький передбачив "колорадський фашизм" ще в 1995-му
Передусім слід зазначити, що стаття "Фашизм – це дуже просто" написана в 1995 році. Написана вона на ґрунті російської дійсності та присвячена передусім суто російським проблемам, хоча, звісно, становить інтерес не лише для росіян і по дотичній зачіпає не лише їх. Сам початок статті це засвідчує: «Чума в нашем доме. Лечить ее мы не умеем. Более того, мы сплошь да рядом не умеем даже поставить правильный діагноз». Це не про Німеччину, не про Польщу, де правильний діагноз уміють ставити і лікувати вміють (хоч і з певними проблемами, але як же без них у такій складній справі?) а про Росію 1990-х, де підняв голову тамтешній варіант фашизму, який ледь не здобув восени 1993 року державну владу. Та й далі йдеться про те саме: «О, мы прекрасно знаем, что такое фашизм – немецкий фашизм, он же – гитлеризм. Нам и в голову не приходит, что существует и другой фашизм, такой же поганый, такой же страшный, но свой, доморощенный. И, наверное, именно поэтому мы не видим его в упор, когда он на глазах у нас разрастается в теле страны, словно тихая злокачественная опухоль… Но мы никак не можем признаться себе, что это тоже фашизм».

Далі йде визначення російського, підкреслюю, саме російського фашизму (тут і далі підкреслено жирним шрифтом, - Ред.): «Фашизм есть диктатура националистов. Соответственно, фашист – это человек, исповедующий (и проповедующий) превосходство одной нации над другими и при этом – активный поборник «железной руки», «дисциплины-порядка», «ежовых рукавиц» и прочих прелестей тоталитаризма. И все. Больше ничего в основе фашизма нет. Диктатура плюс национализм. Тоталитарное правление одной нации. А все остальное – тайная полиция, лагеря, костры из книг, война – прорастает из этого ядовитого зерна, как смерть из раковой клетки».

Неважко переконатися, що Борис Стругацький, говорячи про націоналізм, має на увазі саме російський націоналізм у його традиційних формах чорносотенства, шовінізму, імперіалізму, а не націоналізм поневолених націй, які прагнуть тільки одного – щоб ніхто не вважав їх «неісторичними» та «меншовартісними», нездатними піднятися до рівня «великого російського народу» і деяких його братів-близнюків у посткомуністичній частині Європі та комуністичній частині Азії.

Далі – теж про росіян, про специфіку їхнього варіанту націоналізму: «Только, ради Бога, не путайте национализм с патриотизмом! Патриотизм – это любовь к своему народу, а национализм – неприязнь к чужому. Патриот прекрасно знает, что не бывает плохих и хороших народов – бывают лишь плохие и хорошие люди. Националист же всегда мыслит категориями «свои-чужие», «наши-ненаши», «воры-фраера», он целые народы с легкостью необыкновенной записывает в негодяи, или в дураки, или в бандиты».

Смішно навіть подумати, що це стосується, скажімо, Джавахарлала Неру, який теж позиціонував себе як націоналіст й один із розділів класичної книги якого «Відкриття Індії» (перекладеної й опублікованої російською мовою ще наприкінці 1950-х) називається «Націоналізм проти імперіалізму»…

І, нарешті, Борис Стругацький описує вельми ймовірний у ті часи розвиток саме російського фашизму як диктатури імперських шовіністів: «Вы всю жизнь гордились победой нашей страны над фашизмом и, может быть, даже сами, лично, приближали эту победу. Но вы позволили себе встать в ряды борцов за диктатуру националистов – и вы уже фашист… Знамена у вас будут не красно-коричневые, а – например – черно-оранжевые. Вы будете на своих собраниях кричать не «хайль», а, скажем, «слава!». Не будет у вас штурмбаннфюреров, а будут какие-нибудь есаул-бригадиры, но сущность фашизма – диктатура нацистов – останется, а значит, останется ложь, кровь, война – теперь, возможно, ядерная».

Як у воду дивився уславлений письменник-футуролог: з чорно-оранжевими «колорадськими» стрічками рушили російські неофашисти вбивати українців і всіх, хто з ними незгоден. І чорно-оранжеві прапори з’явилися. Взагалі: чорно-оранжеві кольори – це кольори місцевих квіслінгів в Україні, Грузії, Білорусі, Молдові. З криками: «Слава России!» різна нечисть в українських містах штурмувала державні установи. І щодо диктатури російських нацистів, щодо різних «єсаул-бригадирів», які воюють проти України на Донбасі, щодо брехні, крові, війни – яка може з волі Путіна перерости у ядерну, - Борис Стругацький передбачив усе, на жаль, вельми точно… А на додачу чинна російська влада, яку Стругацький оцінив у 2000-х як імперіалістичну та тиранічну, «прихватизувала» національний прапор Росії і поєднала його з червоним сталінським стягом.

Ну, а далі йде найцікавіше. А саме – узагальнення, які стосуються передусім не російського ґрунту. Борис Стругацький пише: «Демократ, да, может быть в какой-то степени националистом, но он, по определению, враг всякой и всяческой диктатуры, а поэтому фашистом быть просто не умеет». Чи йде мова про той чорносотенний націоналізм, який описаний вище? Зрозуміло, що ні. І ще одна констатація: «Возможно государство, опирающееся на национальную идею, - скажем, Израиль, - но если отсутствует диктатура («железная рука», подавление демократических свобод, всевластье тайной полиции) – это уже не фашизм».

Інакше кажучи, націонал-демократії (на жаль, практично відсутньої в Росії, але існуючої у світі) звинувачення Бориса Стругацького не стосуються.

І ще одна цитата. Це вже 2001 рік. «Помнится, я несколько лет назад прочитал любопытную книгу – «Застольные разговоры Гитлера»: подлинные записи, сделанные в свое время секретарем фюрера в совершенно домашней, неофициальной обстановке. Так вот, со страниц этой книги смотрит на вас вполне симпатичный человек, очень неглупый, с хорошо развитым (хотя и своеобразным) воображением, безусловно интересный собеседник. И только когда (почему-либо) заходит речь о расовых проблемах – вам навстречу словно открываются воспаленные глаза маньяка, и ты вдруг понимаешь, что перед тобою опасный безумец». Іншими словами, питомою рисою фашизму тут названий не націоналізм, а расизм, і це справді всезагальна риса цього різновиду тоталітаризму, який, за словами письменника, є «рідним братом» сталінізму, що його в нинішній Росії підносять на щит: «Они так похожи, эти режимы – режимы-убийцы, режимы-разрушители культуры, режимы-милитаристы».

Сергій Грабовський, історик, філософ, публіцист, громадський діяч

Інф.: day.kiev.ua

Коментарі