Цього разу граємося у масове отаманство
СХАМЕНІТЬСЯ,БУДЬТЕ ЛЮДЕ… Бо горе вам буде…
                                                   Тарас Шевченко

ДОРОГІ УКРАЇНЦІ!
Невже ми або раби, або зрадники, або агенти чужої держави? Складається враження, що у нас Бог відібрав розум. Ми в черговий раз у нашій історії граємося в дитячі ігри і програємо Державу.
Цього разу граємося у масове отаманство.
Ми не читаємо історії, ми не пам’ятаємо минулого, ми не бачимо майбутнього. Ми живемо одним днем і виключно за своїм перелазом, постійно чи майже постійно у своїй “хаті скраю” і на своїй теплій печі, що сьогодні вже холодна. Через перелаз чи з віконця  виглядаємо у світ. Свій світ, і бачимо свій город, свій садок, свій ставок і свій шматок неба на обрії над стіною темного лісу. Далі наш зір не сягає. Ми всі мудрі, ми всі розумні, ми всі горді і ми всі… дурні. Розумних, може, 3 відсотки. Від сили, може, 5. І це поміж 40 мільйонів! Десять чи п'ятнадцять уже давно розповзлися, мов миші, по чужих світах.

 Йде війна. Страшна, підступна, кривава. Щодня забирає по кілька душ на небо, чорне від згарищ того криваво-чорного полум’я. Гине найкращий цвіт нації. Щодня гине, щоб зберегти нам державу. Зберегти уже не для себе, а для своїх дітей, своїх онуків, своїх правнуків. А ми граємося в президентство. Ми щосуботи, щонеділі, помолившись московським попам в українських церквах, на українській землі, йдемо в ресторани, заливаємо пельку горілкою і після цього з масними від сала губами на всю естраду, на всю вулицю, на весь світ волаємо:
- Гоп, гоп… Ще не вмерла Україна, якщо ми гуляєм так…
 І ніхто не скаже… Ніхто у цьому світі: «Гуляєте, дурні, в останній раз». Україна над прірвою, а ви все лічите, все лічите чужі гроші. А своїх нема, Бо часто лежимо на печі у «хаті скраю». Нема своїх і самі не вмієте їх заробити. І тому й часто запитуєте самих себе: чому ми дурні і відповідаєте: бо бідні! А чому бідні? Бо дурні. І коло замикається, і відповіді нема, як від вічного питання: що раніше народилося - курка чи яйце? І ніхто у світі цього не знає.

   А історія котиться. Котиться чорним колесом по нашим мертвих душах. Котиться градами, котиться танками, котиться полями і автострадами, і чавить нас, чавить час. А ми граємося. І цього разу, як і колись - в отаманство. Досі граємося. Тисячу літ граємося. Тисячу літ стинаємо один одному голови: то на віче, то на майданах, мов з естафетними паличками - від віче до віче, від майдану до майдану. Брат брата вбиває. Брат брату виколює очі. І нас ніщо не вчить: ні горе, ні сльози, ні смерть. Твердий ми народ. Упертий, як пеньок дуба. Нікого ми не читаємо, історії не вивчаємо, її ж і не знаємо. Біблію з уст московських попів засвоюємо. Самому щось там у тій товстезній книзі на 2 тисячі сторінок прочитати лінуємося. Краще вже поспати. І спимо. Спимо у віках, спимо у тисячоліттях, а прокидаємося тільки в товарняках. Тверезіємо у товарних вагонах після телят, у лайні, у Голодоморі, у смертях. А тоді просимо: оце одразу б і вмерти. Одразу і на небо. Бо не вміли жити на землі. На рідній землі. Перед смертю б’ємося головою об рейку. Своєю, дурною, немислячою, гордою, і вже тоді до неба кричимо:
-      Дурні ми, дурні. Дурні та ж горді… Нікого не слухали. Казали, що свій розум маємо.
 Та ні: не мали і не маємо. Показує час, показують записи на отаманство. Сліпі були, сліпими, напевно, і помремо. З’ївши одноразову гречку, здобудемо вічне рабство. Краще б ви мали розум хоч колективний, об’єднаний, зважений, перспективний, дружній, і не гралися в отаманство, не гралися в президентство. Україна у вогні. Україна у страшному пеклі, яку не Бог на нас наслав - самі на себе. Ми начебто не бачимо вічно загарбницького, вічно підступного, вічно брехливого сусіда. Поки ми роздаватимемо гречку, здуті консерви, не забуваймо: танки сусіда вже на кордоні. Вони його можуть пройти за день. За чорну ніч і його прапори, не наші, замайорять на наших вежах. І день стане ніччю, і квітень стане січнем. І білий сніг стане червоним. Нам плюють в очі, нам кажуть в очі: добудуємо Північний потік-2, а потім як грохнемо… по Україні. І це стверджує рот, чорний рот Кремля, чорний рот по імені «нагла Скабеєва» (від 10 лютого 2019 під час передачі "60 минут"). Те що на язиці Скабєєвої, те в голові Пуйла. А для нас недомислячих - це ще не крижана вода. Крижана вода на наші байдужі голови – не вода. Нас треба окропом! Окропом, як Грозний, що завойовував 8 раз Новгород. Тоді ми прокинемося. А поки що спимо. Успішно спимо. У своїй хаті. Крайній! На теплій печі, що стає вже холодною. Але ще кожух гріє.

 Радник Пуйла і «сценарист по Донбасу» Сурков пише: будувалася Московія за Олексія Михайловича, була імперія за Петра Першого, стане держава-імперія і за Путіна. От ще б їм тільки трохи «ісконних зємєль» загарбати. Прихопити, і тоді… Пуйла канонізувати. Вивішувати по церквах. По церквах московського патріархату. У світі неіснуючому. У світі, але не в головах московіта, якому будь-який папірець - тільки папірець. І  саме тому той Пуйло заявляє:
-       Без України наша держава - не держава. Ми єдіний народ. Ми братній народ… І завтра - в одне русло. Спільне, вічне.
Якщо ж – ні, то негайно на захист Московського патріархату. По київській землі. По українській землі, від Чорного моря до Карпат, і як грохнуть. А таки грохнуть... «русскім міром» і хресною ходою, перетворивши хрести на мечі. Грохнуть по всій Україні, захищаючи цього разу уже московських прихожан.
А ми збираємося на вибори. Кожному своє - Путіну війна, нам - віртуальна булава в руки. Путін наступного ж дня виб’є її з рук. Булаву. Ви й до кінця виборів не підіб’єте підсумків. Не підіб’єте підсумків зі своїм безголовим отаманством. З претензією на отманство. Не вмотивовану претензію. Ні часом, ні розумом, ні політичною ситуацією. Тільки любов’ю. До себе коханого. До омріяної булави і безголов’я! Збожеволіти можна! Від тверезості. Оп’яніти і не прокинутися. Хіба що у  вагоні. На потязі і холодній смердючій підлозі у братніх обіймах «старшого брата». І це отаманство під час війни. Під час війни отамани, як вершники: кінь є, голови нема! Це або зрадники, або перевертні, або раби, або агенти Кремля.
 Якщо ваше безцеремонне, мізерне, низьке егоїстичне «я» навіть у дні ( не роки, а дні) не заговорить і не пробудиться совістю, любов’ю  до України і ви не зійдете з дистанції, свято вірячи, що цього разу булава дістанеться саме вам, ви помилитеся. Гірко помилитеся. І від цього стане ще більше сумно, боляче, страшно. Страшно за Україну. Цього разу, якщо карлик прийде, Україна вже ніколи не підніметься з колін, не відродиться. Карлик нас, полуденних слов’ян, швидко переселить у Сибір, сибіряків в Україну, і навіки зніме питання з українським сепаратизмом. І з державністю буде покінчено раз і назавжди.

 В ім’я України, Любові до неї, дайте чинному президенту закінчити розпочате ним: зміцнити армію, укріпити мову, перейти українському люду в українську церкву, а всім нам знову, як за Ярослава Мудрого, стати європейською єдиної родиною. Якщо не дати стати йому «тестем Європи», то хоч хай стане «зятем» у ній. Дайте таку можливість - зійдіть з кривою дороги, яка називається НЕБУТТЯ!
 Що ще намалювати мені, щоб ми усвідомили? Що ще пояснити, щоб застерегти і сказати: ми вільними можемо прожити останній рік. Завтра - знову у рабство! Завтра чекає нас «вчора»! Чорне вчора. Холодне і вічне. Як сибірські морози. Що на ваш город, у ваш маєток, у ваші… навіть не двері – у вікна влізуть ті, хто тільки воює на цій землі, тільки загарбує, тільки приєднує і завжди каже, що то «ісконно його!». І все загарбує, все розширяє, неначе у всесвіті, і до безмежності. А мені так хочеться історично ще раз запитати. Може, востаннє  у житті. У нашому житті: чи є у нас під черепної коробкою трішки лою? Трішки сірої маси, яка стає світлою при розумі? Чи у нас тільки, як у павловського пса, соки, соки, соки… Соки виділяються і течуть, мов крокодилові сльози, який плаче над своєю жертвою, що в його пащі.

 Куди ж ми розтаскуємо голоси? Кому і для кого? Навіть дикі племена, папуаси, у хвилини небезпеки стають дружньо в одне коло. Стають інстинктивно, рефлекторно у хвилину загрози. Стають плече об плече, щоб нізвідки не вдарив хижак, ворог, сусіднє плем’я. А діти - посередині. Діти посередині, щоб якщо вмерти самому, то щоб вижили вони і продовжили свій рід. А що ж ми сьогодні? Де наше коло? Де наше об’єднання? Де наша рука в руку? Чому ми так розпорошилися, кинули напризволяще дітей своїх? В окопах! На своїй не чужій землі. А самі гасаємо по ефірах, оббріхуємо один одного, вбиваємо один одного і фізично, і морально. То чи треба багато сил нашому (не вашому) ворогу, коли ми його зі свого двору не бачимо. Ми не тільки розум утратили, ми утратили зір. Ми не бачимо рук, що тягнуться до нашого горла. До нашого останнього земного подиху на рідній землі. Сліпці, сліпці. А він усе придивляється до нас із-за нашого ж тину. Придивляється і думає, коли ж нас найкраще взяти за горло. Взяти голими руками і задушити, як не раз душив. Як душив 10 років тому, як душив сто років тому, як хоче задушити через два-три місяці. Невже ми не усвідомлюєте цього? Цієї небезпеки?

 Майже п’ятсот років тому Іван Виговський був не таким, як ми сьогодні. Розумним, розсудливим, стратегічним. Він зрозумів, що вихід в України один - знищити московського супостата. Знищив. Під Конотопом знищив доблесну армію московітів. Москва виливала церковні дзвони для гармат… А що ж потім? Московіт знищив його? Ні. Виговського знищили свої!
 Гетьман Скоропадський дав українцям безвіз, конвертовану гривню, академію, словники. Почав будувати державу. Свої ж його і не підтримали. Не сіли за один стіл. З гетьманом. Не порадилися і не порадили. Вчинили переворот і втратили… Україну. Через своє отаманство знищили гетьмана - втратили державу. Як нині. Рівно сто років тому ж. Така ж картина. Одне до одного. Вигнали гетьмана, продали Вітчизну.
10 років тому не підійшов отаманам український президент Віктор Ющенко. Обрали людину без роду і племені. Уклали Харківські угоди, закабалили Україну по 2040 рік. А потім сусід ударив. Ударив по Криму, і втратили Крим. Втратили Крим і частину Донбасу. А на Донбасі… А на Донбасі… тисячі смертей, тисячі дітей, тисячі матерів, тисячі стариків і тисячі воїнів. Найкращих воїнів, найкращих синів України. І всі - за світи. І всі до одного пішли за світи! А після виборів ще не те буде…

 Може, ж візьмемося за розум. Може, візьмемося за голови. Може, спочатку укріпимося. Станемо державою. Дамо чинному президенту закріпити рідну мову, закріпити рідну церкву, зміцнити рідну армію, вступити до НАТО, до Євросоюзу, закінчити війну, зафіксувати у Мінюсті дві партії: консервативну і, наприклад, ліберальну, чи демократичну і республіканську. Це як візьмемося за голову і створимо 2 партії. 2 партії замість двохсот партій, і одного президента замість двох сотень отаманів. Може, тоді таки станемо на тверді ноги. Тверді європейські ноги, розпочнемо по-справжньому будувати державу. Будувати державу на фундаменті вже нині закладеному, але ще на рихлому, не зміцнілому. Може, над цим подумаємо. А заодно і про вибори:
-      Ніяких виборів у час війни!!! Ніяких ігор у демократію. На порозі ворог. Ворог не з хлібом-сіллю. Ворог на танках і бетеерах !
 Візьмімося за руки, за рідні душі, і в одне коло, В одну сім’ю. В ім’я держави. В ім’я Вітчизни. В Ім’я України. Чи ми вже на це не здатні.?
 Нині черговий історичний етап. Тепер нам і Порошенко не такий. А для чого ж його вибрали вчора? Чи може вибрали бідним, а він став завдяки нам багатим, А може вибрали багатим, і не за статки, і не за розум? Але тільки він досяг того, чого, може, не досяг ніхто в нашій історії, ніхто з його попередників, ні в десятиліттях, ні століттях, ні у віках: своя мова, своя церква, своя армія. Що нам ще треба? Дайте можливість йому добудувати державу. Поставити її на європейські ноги. Допоможіть йому в цьому дружно, а не так як у часи Петлюри, Винниченка. Будуймо разом!!! Будуймо Україну такою, як Німеччина, як Франція, як Італія, як Польща, як Португалія, де одна мова, одна віра, одна держава, держава як сім’я.

 Коли ми стане державним народом? Коли ми станемо мислячим людом? Коли ж ми отямимося і візьмемося за голову?! Чи у нас одні у голові й ментальності історичні скрижалі, мов на скелі вибиті блискавкою в наших душах: раби, зрадники, агенти чужих Богів, чужих вождів, чужих попів і тому маємо те, що маємо.
Господи! Поверни нам розум, що сатана відібрав.

 Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу «Воля народу»

 Від редакції: Олег Чорногуз - автор 12 романів, удостоєний звання «Золотий письменник України». Поміж його творів - 8 сатиричних, 6 книг публіцистики, 40 з лишнім книжок у різних жанрах. Автор вибраних творів у 7 томах. 10 томах, 15 томах. Лауреат понад 10 Міжнародних, Державних і літературних премій, заслужений діяч мистецтв, екс-секретар республіканської Спілки письменників України, екс-Головний редактор двох сатиричних журналів – «Перець» і ВУС (видання українських сатириків), один із засновників Всесвітнього форуму Українців, делегат ХХІХ сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh