Дослідник Голодомору Джеймс Мейс: Бути Українцем означає бути носієм відповідної національної ідентичності
"Відлітали лелеки, і душі..."
Лариса Волошина, лауреат премії Джеймса Мейса 2018 р. пише: Американський дослідник і автор книги "Ваші мертві вибрали мене" Джеймс Мейс, писав, що створюючи штучний голод, тоталітарний режим намагався втілити в життя проект "Україна без Українців". Я навмистно пишу обидва поняття з великої літери. Адже бути Українцем, означає бути носієм відповідної національної едентичності. Мейс вважав, що "в результаті застосованих компартійно-радянським центром масових репресій проти українського народу, нація українська втратила консенсус щодо власної національної ідентичності, історії і культурних цінностей". "Підкорення" за допомогою голоду відпрацьовувалось кремлівською владою і до Голодомору. Так, наприклад, голод в Криму 1920-1921 року також використовувався, як спосіб встановлення контролю над мирним населенням одразу після захоплення півострова більшовиками. Маштаби, звістно різні, але засоби та кінцеві цілі ті ж самі.
СЕЛО. ГОЛОД Джеймсу Мейсу
Не ворушилось ґанку спустіле крило,
Не спадала роса спозарання,
У жаскому вогні догорало село,
Помирали селяни… Останні…
І до церкви, сповзались страшні кістяки,
Що уже без хреста… Тільки круки…
Піднімалися вгору сухі п’ястуки
Від голодної темної муки.
Відлітали лелеки, і душі, і дим
Ще курився із мертвого поля,
І такої розпуки, такої біди
Не було ще нігде. І ніколи.
Ще учора співало, сміялось, цвіло,
Від зорі – то орало, то сіяло,
А сьогодні конає голодне село
Хліборобів, і гречкосіїв.
Вся земля, мов підсудна, у ґратах стерні,
Заростає гіркими ярами.
Чорні дзвони гудуть у тобі, у мені…
Над іще нерожденними – нами.
Там велика моя помирає рідня
У голодних літах лиховісних.
І це нам – їхня жменька остання зерна,
А мені – недоспівана пісня.
Там бабуся конає, іще молода,
У своїй спорожнілій хатині,
Там вселенська розпука. Біда. Там орда,
Що як пошесть вернулася нині.
А горбочки все тріскають як мозолі…
Колосочків худі рученята…
Чорні дзвони гудуть у розломах землі,
У яругах святих і проклятих.
На холодних вітрах вигорає стерня.
Тільки туга у вічному полі,
І літає лихе понад ним вороння,
І згоряє мій голос від болю.
Не забути мені, не забути тобі
Ці жита, що зітліли під корінь,
Це Село, що згоріло в жаскому вогні
Непрощенного Голодомору.
Наталя Дзюбенко-Мейс, дружина Джеймса Мейса
Інф. із сторінки поетеси у Facebook
Лариса Волошина, лауреат премії Джеймса Мейса 2018 р. пише: Американський дослідник і автор книги "Ваші мертві вибрали мене" Джеймс Мейс, писав, що створюючи штучний голод, тоталітарний режим намагався втілити в життя проект "Україна без Українців". Я навмистно пишу обидва поняття з великої літери. Адже бути Українцем, означає бути носієм відповідної національної едентичності. Мейс вважав, що "в результаті застосованих компартійно-радянським центром масових репресій проти українського народу, нація українська втратила консенсус щодо власної національної ідентичності, історії і культурних цінностей". "Підкорення" за допомогою голоду відпрацьовувалось кремлівською владою і до Голодомору. Так, наприклад, голод в Криму 1920-1921 року також використовувався, як спосіб встановлення контролю над мирним населенням одразу після захоплення півострова більшовиками. Маштаби, звістно різні, але засоби та кінцеві цілі ті ж самі.
СЕЛО. ГОЛОД Джеймсу Мейсу
Не ворушилось ґанку спустіле крило,
Не спадала роса спозарання,
У жаскому вогні догорало село,
Помирали селяни… Останні…
І до церкви, сповзались страшні кістяки,
Що уже без хреста… Тільки круки…
Піднімалися вгору сухі п’ястуки
Від голодної темної муки.
Відлітали лелеки, і душі, і дим
Ще курився із мертвого поля,
І такої розпуки, такої біди
Не було ще нігде. І ніколи.
Ще учора співало, сміялось, цвіло,
Від зорі – то орало, то сіяло,
А сьогодні конає голодне село
Хліборобів, і гречкосіїв.
Вся земля, мов підсудна, у ґратах стерні,
Заростає гіркими ярами.
Чорні дзвони гудуть у тобі, у мені…
Над іще нерожденними – нами.
Там велика моя помирає рідня
У голодних літах лиховісних.
І це нам – їхня жменька остання зерна,
А мені – недоспівана пісня.
Там бабуся конає, іще молода,
У своїй спорожнілій хатині,
Там вселенська розпука. Біда. Там орда,
Що як пошесть вернулася нині.
А горбочки все тріскають як мозолі…
Колосочків худі рученята…
Чорні дзвони гудуть у розломах землі,
У яругах святих і проклятих.
На холодних вітрах вигорає стерня.
Тільки туга у вічному полі,
І літає лихе понад ним вороння,
І згоряє мій голос від болю.
Не забути мені, не забути тобі
Ці жита, що зітліли під корінь,
Це Село, що згоріло в жаскому вогні
Непрощенного Голодомору.
Наталя Дзюбенко-Мейс, дружина Джеймса Мейса
Інф. із сторінки поетеси у Facebook
Коментарі