Навесні 2019 року вийшла друком книга "Справа Василя Стуса", написана журналістом й істориком, редактором "Історичної правди" Вахтангом Кіпіані
Книга образила відомого проросійського політика Віктора Медведчука.
Саме кум російського президента, нині – один із лідерів партії "Опозиційна платформа – За життя", колись захищав поета-дисидента у радянському суді.
Точніше – мав захищати. До роботи Медведчука як адвоката, якого Стусу тоді виділила держава, у суспільства давно було чимало претензій. І він невтомно воює з тими, хто ці претензії озвучує.

Черговим учасником цієї війни стала книга Кіпіані. 19 жовтня країна прокинулась із новиною: Медведчук виграв суд. Автора і видавця зобов’язали видалити з книги згадки про політика.

Кілька цитат з книги суддя Марина Заставенко визнала недостовірними. Мовляв, вони порушують права Медведчука. Це, зокрема, речення, де політика називають "шісткою комуністичного режиму", кажуть, що він "розпинав поета" і "фактично підтримав звинувачення".

Деякі з цих фраз, наприклад, про "розпинання", є очевидно оціночними, які, за законом, неможливо ані довести, ані спростувати. Але український суд це не зупинило.

Ці уривки мають видалити з книги, а до того – її не можна поширювати. Без згоди політика не можна також тиражувати в ЗМІ інформацію, яка "дає можливість ідентифікувати Медведчука як персонажа".

Але. Наразі рішення ще нечинне.

Протягом 10 днів суддя складе повний текст рішення, де має виписати аргументацію. Потім у Кіпіані буде місяць, щоб подати скаргу. Тоді переглядати справу почне апеляційний суд. І лише після завершення цього перегляду "медведчуківські" заборони можуть набути чинності. Якщо на цей момент не будуть скасовані в апеляції.

"Українська правда" вважає рішення Дарницького суду проявом печерної цензури. Це зухвала спроба переписати історичні, доведені факти.

На жаль, за життя класик української літератури Василь Стус не зміг добитися справедливого рішення суду. Але хоча б наступні покоління мають знати, хто стояв за незаконним вироком, та завдяки чиїй "допомозі" поет потрапив у заслання за сфабрикованими звинуваченнями, де загинув.

Сьогодні ми публікуємо одну з тих двох глав книги, які образили проросійського політика. І які він, за допомогою українського суду, намагається вивести у підпілля.

ЧИ ВБИВАВ АДВОКАТ МЕДВЕДЧУК ПОЕТА СТУСА?

Четвертого вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі.

Бездиханне тіло поета Стуса — у карцері, у цей самий день, роком пізніше. "Серце не витримало, з кожним може бути…" — передають слова табірного гебіста.

Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.

Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі у селі Копально-Борісово.

"Особливо небезпечні державні рецидивісти" за "найгуманнішими в світі" радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.

Тільки дерев’яні стовпчики із номерами. У Литвина — сьомий, у Стуса — дев’ятий…

Але вже через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому. Вони знову поховані поруч — на Байковому цвинтарі у Києві. Нехай ця стаття буде, як кажуть у діаспорі, нев’янучим вінком на їхню могилу.

Стуса та Литвина багато що об’єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі.

Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою, смерть. У цьому теж є знак з небес, бо це сталося в один день.

Але Юрка та Василя об’єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.

Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук — речі несумісні, — здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав’язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.

На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу "Медведчук засудив Стуса". Ці слова стали популярним звинуваченням, і їх вряди-годи кидають у маси з високих трибун.

У кожного є своя відповідальність перед Богом і сумлінням за зроблене на цьому світі. У Віктора Медведчука — так само. Керівник Союзу адвокатів України, заслужений юрист України і, зрештою, кум самого Путіна не заслуговує на якийсь захист.

І, звісно, мова не про це. А про те, чи справді правильно звалити всю відповідальність за трагедію поета Стуса на одну — хай огидну й одіозну — постать.

Поет підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем’єрі "Тіней забутих предків" закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму.

Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.   Повний текст

Інф.: pravda.com.ua

Коментарі