Знаменитий український письменник Олег Чорногуз б'є на сполох!
Новоявлений прокремлівський тлумач історії України-Руси Сергій Плохій може стати лауреатом цьогорічної Шевченківської премії!
Олег Чорногуз: Хоч бери і на унітаз сідай вниз головою, начитавшись Плохія (автор псевдонаукової "літературної" праці "Брама Європи" готується до лаврів лауреата Шевченківської премії,  - Ред.). Очевидно, саме в такому положенні членам Шевченківського комітету прийшла думка нагородити вченого, який не навчився шанувати права корінних націй у плані їх саморозвитку... Це ж треба. Наукову працю сумнівної якості  в дивному жанрі “оповіді” нагородили тільки тому, що чоловік останнім часом після численних мандрів від Московії до Америки зупинився в Гарварді, назвавши  свою монографію  чимось середнім між наукою і гіпотезою - оповідь. Оповідь веселого мандрівника по планеті! Книжку С. Плохія в оригінальному жанрі літератури з глибоко науковим підходом треба класти на стіл ВВП, якого в народі охрестили всесвітньо відомою абревіатурою, і спокійно  гібридну війну переводити у криваво-масштабну. 
  
ВІД “БРАМИ ЄВРОПИ” ДО ХВІРТКИ 'НОВОРОСІЇ" 
Олег ЧОРНОГУЗ


   Москва, розв’язавши “гібридну війну” проти України, часто вдається до таких маніпуляцій, що пересічна людина відразу й не збагне - амброзію й нектар, чи отруту-цикуту підсовують її у звабливій обгортці “новітнього погляду” на давно усталені речі.
Тепер, прочитавши наукову працю “Брама Європи” вченого із Гарвардського університету Сергія Плохія, зрозумів, що я сплохував. По-перше, стало ясно, як Божий день, що Україна вже не географічний центр Європи, а тільки брама, а, по-друге, що ця брама десь нині у центрі Новоросії, або в Лугандонії, або трішки лівіше. Більше того - після прочитання “Брами...” до мене дійшло, що полковник ФСБ Гіркін (до чого вже освічений чоловік) як і його патрон Путін – обидва помиляються. За Плохієм: Новоросія - це не тільки Луганськ і Донецьк. Бери ширше.  Новоросія, за автором “Брами…”, складається з 8-ми областей (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Харківська, Донецька та Луганська). Так що в путіних і гіркіних усе попереду! Кривавої праці не початий край.
      Та й інтелектуально обом полковникам ФСБ ще й рости і рости: і Гіркіну, і Путіну. Ні фіга вони в історії, як і в науці, не розбираються. Послати б їх обох у Гарвард, там би їх Сергій Миколайович Плохій просвітив. Як і просвітив майже всіх членів Шевченківського комітету, отримуючи за науково-історичний труд премію в жанрі... літератури.
    Великий знавець історії у своїй дисертації, чи науковому трактаті, яку в Комітеті з Шевченківських премій чомусь віднесли до белетристики в невідомому простому смертному жанрі чи то гумору, чи то публіцистики, і яку з англійської переклали на хозарсько-скіфсько-сарматську, черкеську, козацьку, малоруську (за методикою С. Плохія) і, нарешті, українську мову, і тут-таки чи то в скіфії чи то хозарії видали.

    Уже навіть Верховна Рада, до чого уже тугодумна і та, нарешті, визнала Росію агресором, а С. Плохій, як і  більшість членів Комітету, цього й досі не сприймають. Мало того, нас заочно просвіщав Путін, а тепер ще й С. Плохій із Гарварду взявся за цю невдячну працю. Мовляв, ти, пане Путіне, мало захопив української території. Бо згідно твердженню “наукової праці” (чи то то новому жанрі в літературі!!!) С. Плохія, який родом із Нижнього Новгорода, Новоросія – це ж не тільки Донецьк і Луганськ. Історик чи тепер уже літератор, перелічує українські області поіменно, які мали б увійти до “справжньої Новоросії”. А це, повторюю, (за С. Плохієм і московською “правдою”): 8 областей - Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Харківська, а тоді вже - Донецька та Луганська. Саме це позначили і  проголосили сепаратисти, і саме їх фінансує і надсилає “гуманітарну допомогу” у вигляді танків і “Градів” учорашня Московія. Вони зазіхають на не мало-небагато, а більше ніж на півдесятка областей, що розкинулися на колишньому Великому козацькому Лузі.
   А тепер трохи історії і від нас, українців, вчорашніх пелезгів, антів, черкесів, козаків, малоросів (подаю за новітньою історією С. Плохія) Москва народилася, як  відомо усьому світові, на кілька тисяч  років пізніше Києва. А що Путін, перебуваючи на саміті НАТО в Бухаресті (квітень 2008 рік) твердить про всю Україну, її населення, територію: що нібито Кремль подарував колишньому “єдиному народу” (“братскому”) та ще й на додачу (цитую) - “Юг Украины полностью - там только одни русские... Крым просто получен Украиной решением Политбюро ЦК КПСС. Кто нам может сказать, что у нас там нет никаких интересов?”

  Судячи по “Буках”, “Градах”,видно ж, інтереси є. І немалі. Але повернімося до історії. Як тут не згадати території. Наприклад, Русі (Києва) і Московії (Москви). Тоді, коли в Русі будувалися майбутні об’єкти Світової спадщини (Собор Святої Софії та прилеглі чернечі будівлі, Києво-Печерська Лавра тощо) на території Москви ще водилися ведмеді. Коли на болотах майбутньої Москви падали із сосен шишки, то в Києві уже ходили гривні, а на цеглі Соборів писалося:  “коваль Людота”, (а не “кузнєц”), сокира, а не “топор”. А всесвітньо відоме графіті дружини князя Ізяслава Ярославовича Гертруди-Олісави: «Господи поможи рабі своєй Олісаві Святополчі матері, руський княгині». Ну, ніби хтось із членів Комітету викарбував на стінах собору. Та ще й глаголицею. І це уже після приходу великих просвітителів наших - салунських братів. А ці графіті писали прості, хоч і  письменні, жителі древнього Києва. Це і є найяскравіше свідчення про давньоруську мову, тобто мову, в якій так багато рис притаманних сучасній українській мові. Нею і розмовляли мешканці Русі зі столицею в Києві, а не важкою, принесеною русичам часто не зрозумілою церковнослов’янською книжною мовою..
   Сьогодні імперці використовують кожну нагоду, щоб до доточити собі історії, замінити природний генетичний код пригноблених чи завойованих народів на штучний, створений для витіснення навіть згадки про етнічну ідентичність автохтонних націй. Для цього використовується шулерський прийом роздріблення  історичної основи і народів, залежних від імперіалістичної метрополії. Таким методом користується і С. Плохій, штучно розпорошуючи нашу історичну ідентичність на скіфську, сарматську, черкаська, козацьку. Навряд чи погодяться поляки дробити свою історію на “шляхетську” чи литовсько-руську, або англійця - на нормандську чи вікторіанську. Існує єдина польська, англійська, і, звичайно, українська історія, які мають свої тяглості, певні часові і просторові періоди.

   Наука - це серйозна штука. Це вам не белетристика, хоча як писав академік П.П. Толочко, було б смішно, називати Ярослава Мудрого українцем. Мабуть, що так, але тільки стосовно Росії, колишньої Московії до 1723 року. Великий вчений, майже як Сталін, Володимир Путін, наприклад, заперечує Петру Олексійовичу Порошенку, який блискуче виступив у Парижі, де переконливо довів, що королева Анна таки Київська, а не Московська. Але якби президент Порошенко на той час прочитав монографію в невідомому жанрі Сергія Плохія із Гарварду, боюсь, не поліз би на трибуну сперечатися у присутності президента Франції Макрона, що наша королева Анна таки “да”, як кажуть в Одесі, русинка, котру в Москві зробили “русской”. Русинка Київська. За Путіним і Плохієм, вона таки ...московська. Русская. І завтра чи післязавтра Москва може наполягти знову на своєму. Для цього Путіну залишилося тільки викупити в одному із храмів США прах київського князя Ярослава Мудрого, який вивезли гітлерівці під час окупації Києва, і назвати своїм. А якщо Ярослав Мудрий уже не Київський, а московський, то і його донька Анна також... русская. Отака московська логіка. Як воно у Московії ведеться з дня заснування її. За принципом московських лаптів, що сушилися в хаті "малороса"-українця. Пригадуєте у тій бувальщині розповідається, як попросився мокрий москаль (видно, десь під дощ потрапив, а може з чужого ставка карасів сіткою виловлював) до українця в хату-мазанку, як у трипільця, і сушив там лапті. А тоді запитав: чий лапоть. Українець каже: - Твій, москалю. А той: - Якщо лапоть мій, то й хата моя”.

   Таким чином сформувалася російська імперська традиція, коли демографічні вкраплення росіян серед інших народностей давали їм підставу зазіхати на весь життєвий простір цих етносів. Солідаризується з цим і учений з гарвардським дипломом С.Плохій, коли вводить поняття демографічних груп, які розпорошують сталу історію автохтонного народу. Але такий підхід показує свою штучність уже глибиною нашого історичного процесу, коли маємо свідчення смерті князя Гліба після 1187 року: “за ним вся Украйна постона”. Тут до мене навіть академік П.П. Толочко в жанрі археології не прикопається, коли щось пише як філолог про древність української мови, що почала створюватися на його сміливу академічну думку тільки наприкінці чи то ХVІІ чи то ХVІІІ сторіч. Приблизно стільки ж віку відводить українцям і його гарвардський наступник Плохій.
     Та повернемося до праху Ярослава Мудрого. Володимир Путін, як дізнався що за кілька мільйонів зелених можна придбати останки київського князя Ярослава Мудрого, якого він у Москві збирався перехрестити у москаля, то він перед черговими відповідальними виборами (назвемо це так) захворів, але як йому виклали окремі тези з праці С. Плохія, що там були і євреї, і поляки, і найголовніше - русcкіє (може, це й фейк – не стану сперечатися), то неоімператор наказав негайно, по-перше, викупити прах Ярослава Мудрого, а, по-друге, присудити і Плохію, як і П.П. Толочкові, звання академії РАН, вручити орден Дружби двох братніх народів тільки за те, що ці два вчені (один із яких- вчений у літературі), вважають українців і московітів єдиним народом і з однієї колиски.
    Я особисто після цього пройнявся такою любов’ю до вченого С. Плохія і його наукової праці в жанрі літератури “Брама Європи” ( це ж треба: така книжка і, як кажуть, на часі!), що подумав - раптом він у наступному своєму трактаті почне працювати ще й над історією української мови і захоче за пояс заткнути “філолога за сумісництвом“ П.П. Толочка, то  раджу йому (С.Плохію) згадати  великого українця (мабуть, трипільця, анта, сармата, скіфа, перса, гуна, половця, черкеса, русича, козака і, нарешті, українця) Миколу Гоголя, який хотів  за українськими народними піснями написати свою історію Руси-України. Що ж до коренів нашого національного древа та його відгалужень у культурний простір інших націй, слід згадати про родоначальника російського роману Василя Наріжного, родом з полтавського села Устивиця, та й заодно й іншого основоположника російської літератури, але вже  реалістичної прози - Миколу Гоголя, родом також із Полтавщини, але з містечка Великі Сорочинці.
      Ми добре знаємо як цінував М. Гоголь свою приналежність не до міфічної “демографічної групи”, а до своїх предків, представника козацької старшини Остапа Гоголя та батька Василя Гоголя - українського драматурга, п’єси якого захоплювали глядачів в “українських Афінах” вельможі Трощинського.
   До речі, в “оповіді” С. Плохія є посилання на Тараса Шевченка з його повістями і “Щоденниками”, написаними російською мовою. Поважний історик, який через переклад з англійської тлумачить українцям їхню історію, мав би знати, що Шевченкові було “височайше” заборонено малювати і писати “малоросійською мовою”. То ж нема нічого дивного - своє найдорожче - українську поезію він писав у “захалявних книжках”, розуміючи, який присуд на нього чекає в разі цього свавільного припису. Про це він зазначав: “Трибунал під головуванням  самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку”. То ж видається дивним рішення Шевченківського комітету увінчати лаврами найпрестижнішої премії “оповідь”, яку можна назвати не “Брама Європи”, а “Хвіртка “Новоросії”.
   “Брама Європи”, що позиціонується  як “оповідь” перекликається із книжкою Олексія Толочка “Нариси початкової Русі”, виданої видавництвом  “Лаурус” Києвом і Санкт-Петербургом у 2015-му році, де автор  також зізнається, що ця книга – не наукова монографія. Далі він посилається на те, що “всякий дослідник” працює тільки з вибраним набором ідей і підходів, а тому взаємодіє з обмеженим сегментом історіографічного сказання”. Здається, саме такий підхід робить “оповідь” С. Плохія нереалізованою науковою працею, яка перетворюється на публіцистичну антиукраїнську агітку.  
     Про Ключевського і Карамзіна я мовчу, вони відповідали усім тим, хто не знає, що в Русі зі столицею в Києві люд розмовляв так, як нині ті ж “малороси-українці”. Мова формується тисячоліттями до відома учених. У тому числі і з Гарварда.
Мелетій Смотрицький також письменник, як і С. Плохій, та освітній діяч, мовознавець написав “Граматику словянську”, а ще перекладав з багатьох мов. Якщо взяти словесно-руський» словник Мелетія Смотрицького то він пише  таке: “Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устни свои же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады”.

 А якщо С. Плохій провідає містечко Тракай недалеко від Вільнюса, то в музеї побачить, що державною мовою за часів князі Костянтина Острозького була руська (українська мова ). І я в тому музеї не на латині, а на глаголиці почитав такі рядки: “Польська квітне латиною, Литва квітне русчизною. Без тої Польщі не пребудеш, без сеї в Литві блазнем будеш”. До цього слід додати - перші королі Польщі Ягеллони так само спілкувалися не польською, а давньоукраїнською, руською мовою. Отож, давньоруське древо, що проростало на наших землях закріпилося на правічній території надійно й надовго.    
Оскільки українська нація - трипільці, етруски, пелазги (далі за текстом С. Плохія) тільки формується, а  найдревніша нація на території України - євреї, трішки пізніша - поляки, і вже зовсім пізня - московіти, що стали “русскіми” як прикметникова  приналежність до Русі (Києва), то цю територію, де тільки українці формуються, можна брати кому завгодно й сміливо завойовувати, а саму книжку С. Плохія в оригінальному жанрі літератури з глибоко науковим підходом треба класти на стіл ВВП, якого в народі охрестили всесвітньо відомою абревіатурою, і спокійно  гібридну війну переводити у криваво-масштабну.  
    Тим часом гетьман Богдан Хмельницький у офіційних документах і в дипломатичному листуванні називався "господарем усієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".
    Сьогодні, коли йдуть геополітичні війни за “землю руську”, тобто українську, в основі цієї боротьби проводиться концепція, що земля українська – це тільки територія, на якій жили різні народи. Це ж треба до такого додуматися, що Америка - земля колонізаторів, а не індіанців, приміром, племені черокі, навахо, сіу, алеутів чи ескімосів.
    Хоч бери і на унітаз сідай вниз головою, начитавшись Плохія.
    Очевидно, саме в такому положенні членам Шевченківського комітету прийшла думка нагородити вченого, який не навчився шанувати права корінних націй у плані їх саморозвитку.
Ще раз хочеться, як після «швидкої насті» сісти на унітаз ( і за Путіним - униз головою). Це ж треба. Наукову працю сумнівної якості  в дивному жанрі “оповіді” нагородили тільки тому, що чоловік останнім часом після численних мандрів від Московії до Америки зупинився в Гарварді, назвавши  свою монографію  чимось середнім між наукою і гіпотезою - оповідь. Оповідь веселого мандрівника по планеті!
  
     Свого часу Пушкін  пропонував тільки добре пошкребти всякого московіта, щоб під ним виявилася “татарська личина”. Якщо таку операцію проробити з “оповіддю” С. Плохія, то тут же проступить не проти ночі згадувана личина П. П. Толочка. І ситуацію не рятує той факт, що замість московського ,”зіпуна” на ньому європеїзований смокінг.
      Головна причина – в ревізії основоположних поглядів батька нашої історії М. Грушевського і елементарна підміна понять, коли замість родового народного дерева нам пропонується так звана “демографічна група”. Такі групи більшої чи меншої чисельності могли на зразок паразитуючої омели тягти соки з генеалогічного древа нації, в іншому разі вони розвивалися у його затінку. жодним чином не впливаючи на саме дерево.
     Така підміна понять характерна для писань шовіністичного “наці” Олександра Дугіна, який намагається легітимізувати у філософсько-політичному плані засади горезвісного “русского міра”. Головне у Плохія і Дугіна  - довести, що на ґрунті Подніпров’я зростали буйні зарості “демографічних груп”, але не було місця для генеалогічного древа руських – прямих предків сучасних українців.
     Для остаточного заплутування ситуації підкидається чисто “наперсточний” прийом – єднання національної приналежності русичів і новоспечених Петром Першим “росіян” новітньої Московії. А якщо серйозно, то прочитавши “Браму Європи”, ви зрозумієте, чому сьогодні претендують на нашу територію усі, кому не лінь покопирсатися в історії, як професорe із Гарварду С.Плохію.

    А ви тепер дивуєтеся, чому претендують на цю територію (для українців рідну землю!) поляки, московіти, євреї. Бо ж тут усякі жили і не всі ж розчинилися за Геродотом (переможені у переможних) дехто й з арійською кров’ю на нашій території залишився. Це, ми українці-русичі перемішані, як сир у сметані з солодким варенням. Стосовно ж “демографічної” території, то цей термін найбільше підходить саме до Російської імперії, яка була потім трансформована в СРСР, а згодом у Російську Федерацію. На цій території була спроба виростити штучне дерево тяглості суспільно-політичного життя тих, які потім самочинно перебрали для себе звання “великоросів”. На випаленій великодержавницькою імперською політикою землі, де згоріли цілі  “ліси” генеалогічних дерев інших народів, зріс штучний потворний покруч на основі покаліченого генеалогічного дерева українського народу. Щедро политий людською кров’ю покруч заступив сонце всьому живому на “демографічній території”, запозиченій у Золотої орди і з нею перемішаний.
      Цілком зрозуміло, що гнила теорія демографічних груп – це знахідка для окупантів українського Криму і Донбасу, постійних зазіхань на “матір городів Руських”- Київ. Якби новітній “бліцкриг” Путіна спрацював, то “оповідь” С. Плохія могла б “гарвардським” авторитетом підкріпити і легітимізувати маніакальні плани сучасних московських ординців.
     Усім відомо, що нині світовий розвиток визначають національні держави, які, незважаючи на сучасний глобалізм економічної системи, ставлять національно-політичні маркери вище суто прагматичних проблем сьогодення. Наочний приклад у цьому - наш сусід і спаринг-партнер у європейській інтеграції Польща. Хай би спробував пан Плохій навіть заїкнутися про те, що польські землі - то колишні “демографічні території”   багатьох народів. Замість премії він мав би дуже суттєві проблеми, аж до його проживання у цій країні. Звичайно, поляки часто передають куті меду, забарвлюючи в кольори польського прапора етнічні території  й інших народів, зокрема, українського. І поляки висувають свій резон - вони дуже постраждали в Другій світовій війні.
    Що ж тоді говорити про українську націю, яка зазнала страхітливого Голодомору, а по її землях туди і назад прокотились ударні армії червоних і коричневих - СРСР і Німеччини. Невже дозволено будувати сумнівні гіпотези на тлі історії багатостраждального народу, який і сьогодні зазнає агресії з боку російського неоімперіалізму.

Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"






Від редакції:  Сподіваємось, що Президент Порошенко не освятить своїм підписом більш ніж дивне рішення Шевченківського комітету і пан Плохій не стане лауреатом премії.

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh