Справді української влади ми не мали, - Юрій Гнаткевич
4 квітня 2015 року виповнюється 75 років з дня народження народного депутата України трьох скликань, відомого громадського і політичного діяча, науковця Юрія Васильовича Гнаткевича. Подаємо інтерв'ю, яке ювіляр дав напередодні газеті "Нація і держава":
- Державу ми маємо, але вона ще не є національною державою. Саме в цьому суть і джерело всіх наших проблем і незгод. Україна виявилася настільки розукраїненою російським шовінізмом, що він наважився на війну проти неї. Свого часу справі могло б зарадити просвітництво, але влада ним не переймалася, бо справді української влади ми не мали, а наші націонал-патріоти постійно гризлися між собою, доводячи один одному, хто з них більший патріот. От і програли війну за національне відродження. Якщо сьогодні ми хочемо вберегти державу, то повинні рішуче об’єднатися та врешті взятися за створення міцної нації...

Юрій Гнаткевич: "СЛУШНИЙ ЧАС – ТВОРИТИ МІЦНУ НАЦІЮ"

Мою матір посадили за зв’язки з бандерівціями, коли їй було 22 роки, а мені - чотири

– Юрію Васильовичу, якщо вірити Вікіпедії, четвертого квітня Вам виповнюється 75.
– Саме так. Є така примовка, що ніби життя людське коротке. Це не зовсім так. Якщо взяти моє життя, то в ньому стільки всього вклалося. Було багато доброго й чимало поганого, були сльози від горя і сльози радості, були успіхи і невдачі, було сирітське дитинство, а була й успішна наукова кар’єра, а потім – цікаве політичне життя.
– Як Ви потрапили у політику?
– Це сталося дуже давно: ще з того часу, як я школярем писав матері листи за адресою «Красноярский край, порт Дудинка, почтовый яшик №…» Номер я не пам’ятаю. У Дудінці мати провела п’ять років, а пізніше, на наступні п’ять, її перевели у концтабір під Норильськом. Її «посадили» за зв’язки з бандерівцями, коли їй було 22 роки, а мені - чотири. Батько, як мені вдалося з’ясувати з архівів, був розстріляний польською поліцією за вироком німецького суду у м. Дубно за спробу встановлення там підпільної радіостанції УПА. На час горбачовської перебудови я, як і багато інших, «виліз з окопів». Я був на той час завідуючим кафедрою іноземних мов Київського політехнічного інституту. Створив у КПІ осередок Товариства української мови, а пізніше очолив там осередок Народного Руху, після чого організував у Будинку культури зустріч колективу КПІ з І.Драчем та Д.Павличком. Прийшли І.Заєць і В.Мулява. Зала була переповнена. Пізніше в КПІ відбувся з’їзд Народного Руху, делегатом якого я був. А згодом рухівці інституту висунули мене кандидатом у народні депутати по Жовтневому району м. Києва.

Моїй перемозі на виборах над головою місцевого райвиконкому сприяли дивні обставини

– Легко дісталася перемога в окрузі?
– Судіть самі. На зборах у КПІ балотувалися, крім мене, ще одинадцять кандидатів, зокрема Михайло Павловський, який став депутатом трохи пізніше. Після таємного голосування, яке визначило мене переможцем, група комуністів домоглася повторного голосування, яке призначили на наступний день. Прийшли якісь невідомі люди, намагалися зірвати голосування, потім були скарги в ЦВК.
– Хто ж був Вашим основним конкурентом в окрузі?
– Це була доволі дивна історія. В окрузі (він називався Індустріальний №8) зареєструвався Володимир Івашко – перший секретар ЦК КПУ, якого висунув завод «Більшовик». Також було зареєстровано В.Лавриновича (де він зараз, до речі?). І тут відбуваються дивні події. Спочатку ЦВК, розчищаючи дорогу В. Івашку, знімає з реєстрації В. Лавриновича, мотивуючи тим, що науково-дослідний інститут хімічного машинобудування, колектив якого висунув його, хоча і підпорядковується заводу «Більшовик», але територіально розташований від нього через дорогу в іншому районі. А далі відбулося ще цікавіше: в останній день з реєстрації знявся В. Івашко. Тоді казали, що в Дарницький район тимчасово передислокували якусь військову частину, що гарантувало йому безпроблемну перемогу. Ось такі дивні обставини сприяли моїй перемозі над головою місцевого райвиконкому. По Києву масово поширювалися листівки, в яких було вказано, кого з кандидатів у депутати підтримує Демократичний Фронт у кожному столичному окрузі. Тоді у Києві перемогли майже всі, кого підтримав Рух.
– Ви пишете, що родом з Волині.
– Я з Рівненщини, але не з тої частини, що зветься Поліссям, а з тої місцевості, яка межує з Львівщиною і південними районами Волинської області. Мій Радивилівський район, як і Млинівський, Дубенський та Демидівський, належить до волинської частини Рівненщини. До речі, такі відомі люди як М. Жулинський та І. Юхновський також звідси родом. Ми були з Ігорем Юхновським у першому скликанні Верховної Ради керівниками комітету з питань освіти і науки. Він був головою, а я його заступником. Якось у бесіді ми з’ясували, що його село Княгинин і моя рідна Добривода віддалені одне від одного усього на п'ятнадцять кілометрів.
– Ви давно з ним бачилися?
– П’ять років тому. Юхновський прийшов на засідання фракції БЮТ, де саме відзначалося моє 70-річчя, щоб привітати мене з ювілеєм. Він говорив про нашу роботу у першому скликанні ВРУ. Тоді Народна Рада обрала його своїм Головою. У проголошенні Незалежності, в організації референдуму 1-го грудня є його велика заслуга. Юхновський був уже тоді академіком, людиною виваженої, спокійної вдачі. Це мало вплив на групу 239. Юхновський не виступав відкрито з позицій націоналіста, а з математичними формулами спокійно доводив, що така складна система, як СРСР, існувати як оптимальна система не може.
Пригадую одну нашу розмову в його кабінеті. Я сказав так: «Скільки української крові було пролито за незалежність, скільки українців було посічено, порубано, повішено, спалено, скільки українських кісток гниють на сибірських просторах, на Соловках, скільки наших хлопців-бандерівців закидано гранатами в криївках, а ми проголосили Незалежність без єдиної краплі крові». Ігор Рафаїлович піднявся з-за столу, походив по кабінету, а потім підійшов до мене, поплескав по плечу і сказав: «Юрку! Мине якийсь час, і вони схаменуться!» Як бачимо, академік мав рацію: вони «схаменулися».

Російська агресія була прогнозованю

– Отже, російська агресія для Вас не була несподіванкою?
– Я сказав би так: вона була несподіваною, але не викликала особливого здивування. Вона була неочікуваною з точки зору вже усталеного міжнародного права, Гельсінських і Будапештських угод, діючих договорів з Росією та практикою наших стосунків за останні два десятиліття. Мені особисто довелося чути, як Єльцин, розмовляючи з людьми, які його вітали на площі перед Верховною Радою, сказав: «Мы исправим ошибку, которую допустил Хмельницкий». А тим часом Путін демонстративно зневажив Єльцина і знехтував його заповітами. Реальні факти і світові тенденції мали б штовхати російську еліту на союз із Заходом і США, а не бачити в них своїх ворогів. Ніхто не чекав, що російський шовінізм так по-диявольськи укорінився в росіянах. Одного разу я був у складі нашої парламентської групи в штабі НАТО і поставив на одній із зустрічей питання: «А чи не точаться, бува, розмови про можливий вступ до НАТО Росії, оскільки, якщо й існує загроза її безпеці, то вона виходить зовсім не з Європи». Моє питання чомусь викликало у багатьох присутніх посмішки.
Особливого здивування анексія Криму і наступ Росії на Донбас не викликали і з огляду на історичний досвід загарбницької політики Росії щодо України, і тому, що за президентства Януковича стали «квотою» Путіна посади керівників низки міністерств, зокрема, оборони, СБУ, розвідки тощо. Ставленики ФСБ цілеспрямовано руйнували обороноздатність України.

Ні, не такою я уявляв собі Україну. Я уявляв, що вона піде шляхом національного відродження

– Пане Юрію! 1991року Ви разом з колегами проголошували Незалежність. Якою Ви уявляли собі тоді Україну? Принаймні, мабуть, не корумпованою і не з бездарним військовим командуванням?
– Ні, не такою я уявляв собі Україну. Я уявляв, що вона піде шляхом національного відродження, школи, університети, преса будуть українськими. Очікував, що спираючись тоді на загальнодержавну власність на всі заводи і фабрики, ми будуватимемо «народний капіталізм». Але не так сталося, як гадалося.
Як учений, я звик шукати істину в узагальненні фактів і в закономірностях. Тож вдамся до прикладів і порівнянь. Візьмімо наших сусідів поляків. Двадцять років тому під час «шокової терапії» вони приїжджали в Україну і скуповували все, що бачили, а тепер про їхні соціальні стандарти нам доводиться тільки мріяти. Польща давно в Європейському Союзі та в НАТО. Тоді в чому ж різниця між нами і поляками? Всі поляки спілкуються однією мовою, ходять до однієї церкви – католицької, яка не поділена на московську й варшавську, а коли співають «Єще Польска нє згінєла…», то часто й зі сльозами на очах.
А в нас… Росія за триста літ окупації України, особливо за останні сімдесят років комуністичної атеїстичної диктатури, витруїла із значної кількості українців набожність, український національний дух і патріотизм, замінивши його патріотизмом власного шлунку. З поляками такого не сталося, бо вони вчасно скинули з себе пута російської імперії та мали свого Пілсудського. А ми мали сталінську тиранію, Кагановича, Петровського, Щербицького. Дехто з українців так «асимілювався» під росіян, що став ворогом свого народу. Хіба Захарченка чи Плотніцького народили не українські батьки?

Державу ми маємо, але вона ще не є національною державою

Українець – це той, що не лише носить українське прізвище, а й відчуває себе частинкою єдиного національного організму, яка теж страждає, коли його щось болить. Українців, які залишилися власне українцями, мабуть, недостатньо, щоб за два десятиліття побудувати квітучу, справді незалежну, могутню Українську державу. Саме у такій площині треба шукати відповідь на питання, чому у нас провали на фронтах, чому наші генерали такі бездарні та чому наш генеральний штаб переповнений агентами сусідньої держави. Знайдіть ще таку країну, де вибори відбуваються з масовими фальсифікаціями, а чиновники всіх рівнів і рангів безсоромно беруть хабарі.

Ваша газета гарно називається – «Нація і держава». Так ось, державу ми маємо, але вона ще не є національною державою. Саме в цьому суть і джерело всіх наших проблем і незгод. Україна виявилася настільки розукраїненою російським шовінізмом, що він наважився на війну проти неї. Свого часу справі могло б зарадити просвітництво, але влада ним не переймалася, бо справді української влади ми не мали, а наші націонал-патріоти постійно гризлися між собою, доводячи один одному, хто з них більший патріот. От і програли війну за національне відродження. Якщо сьогодні ми хочемо вберегти державу, то повинні рішуче об’єднатися та врешті взятися за створення міцної нації.

Ніхто так не нагадує нині українцям, що вони українці, як це робить Путін

Гарібальді колись сказав: «Ми зробили Італію, а тепер треба робити італійців». Отож, нам пора робити українців. Війна показала, що справа наша не безнадійна і що саме зараз для цього сприятливий і слушний час. Сам ворог нам допомагає, бо ніхто так не нагадує нині українцям, що вони українці, як це робить Путін.
– Ви недавно заснували і очолили нову просвітницьку організацію, яку названо іменем Євгена Чикаленка. Для чого? У нас мало просвітницьких організацій?
– Організації є, але я нічого не чую про їхню діяльність. Іноді відбуваються якісь мітинги, на які вже майже ніхто не ходить. Або для галочки проводяться круглі столи. До влади в країні прийшла ліберальна буржуазія. Засоби масової інформації майже повністю контролюються олігархами, серед яких українців немає і яким все українське є чужим. Позахмарні капітали вони витрачають на зросійщення українців, тоді як наші українські структури страдають безгрошів’ям. За таких обставин варто було спробувати створити організацію, де сплачувалися б внески на реалізацію конкретних просвітницьких проектів та збиралися б кошти на них благодійними і волонтерськими заходами. Зібрали ж українці кошти на побудову шевченківської церкви, на пам’ятник Мазепі, на порятунок телеканалу ТВі, на премію авторові «Чорного Ворона», на Євромайдан, на українське військо. Принагідно нагадаю крилатий вислів великого благодійника Євгена Чикаленка «Легко любити Україну до глибини душі, а треба любити до глибини кишені». Кишені нині в більшості українців не надто глибокі, але зрештою, з миру по нитці….

У Києві живе майже 85 відсотків українців, але більшість з них досі не наважуються відкрито спілкуватися українською

– Ви впевнені, що з Ваших планів щось вийде?
– Ні, не зовсім. Але я впевнений, що буду намагатися довести задумане до кінця. Не все відразу… Я завжди керувався таким правилом: ще ніхто нічого не закінчив, якщо він його не починав. Як науковець, я написав дві дисертації. Але ж, щоб написати, їх треба було почати писати. Будучи у «Просвіті», через її видавництво я видав за власний кошт сім книг просвітницького спрямування. З них перша називалася «Чи злетить птах у синє небо. Нариси про русифікованих і русифікаторів…», а остання мала назву «Антитабачник… Чом птах у синє небо не злетів». Під птахом тут алегорично розумілася українська мова.
– То з чого будете починати?
– Плануємо почати з широкої листівкової, плакатної і «бігбордної» кампанії у Києві, гаслом якої буде Шевченкове «Свого не цурайтесь». У Києві живе майже 85 відсотків українців, але більшість з них досі не наважуються відкрито спілкуватися українською. Уявіть собі великий плакат, який всі бачать і всі читають: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку у них відбирає мову». Це слова Ліни Костенко. А скільки є таких висловів Шевченка, Сосюри, Грабовського, інших видатних українців.

Поки столиця говоритиме російською, Миколаїв і Запоріжжя українською не заговорять

Наш Просвітницький Центр існуватиме доти, доки у Києві та інших містах не щезне остання вулиця, названа іменем більшовицьких завойовників типу Свердлова, Полупанова і Котовського. Зараз київська влада почала цим трохи займатися, а ми будемо їй допомагати. Головне – національно відродити Київ, бо поки столиця говоритиме російською, Миколаїв і Запоріжжя українською не заговорять.
Задумане нами збігається з поглядами усіх наших національно-патріотичних об’єднань, включно з партіями. Хіба, наприклад, Конгрес Українських Націоналістів не бачить себе у плануванні й реалізації подібних проектів? Ми домовилися з Головою Конгресу Степаном Брацюнем, що партія прихистить нас, а Голова столичного КУНу Юрій Шепетюк охоче став членом Ради нашого Центру. Ми спробуємо залучити до реалізації наших проектів активістів і членів інших громадських організацій та об’єднати їх конкретними просвітницькими проектами. Зараз важливо почати і крок за кроком іти вперед. Дорогу осягне тільки той, хто йде. Виступами на мітингах і на круглих столах українській справі вже не допоможеш.
– Дякую за розмову і від імені редакції газети щиро вітаю з ювілеєм.

Розмову вела
Ольга ДМИТРЕНКО
Інф. газети "Нація і держава"

Конгрес Українських Націоналістів сердечно вітає свого побратима Юрія Гнаткевича з 75-річчя від дня народження.
Зичимо ювіляру міцного здоров’я, успіхів у праці та щасливого плину літ – на яснії зорі і тихії води.
До цих вітань приєднується і редакція порталу "Воля народу".

Коментарі