Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати
18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму.
Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932—1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

"Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства", — під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться«круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.+

«СВІТЛО НАЙСИЛЬНІШЕ РОЗГАНЯЄ МОРОК ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ДЖЕРЕЛО — ВСЕРЕДИНІ ЛЮДИНИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її... Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його  «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні? Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі». Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932—1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014—2018 років. На цьому постійно  наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження   про те, що Росія ніколи не примириться з  незалежністю України — кращий приклад цього)? Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства»  (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер: а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба; б) аби лишень не було ще гірше; в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було. Саме ця «народна  мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс  із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки... Пам’ятаймо!

«МЕЙС: УКРАЇНА ТА РОСІЯ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали... Це стало для нас великою несподіванкою... Ми не могли собі уявити такого...» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження. Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «...Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування». Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

«СТУПІНЬ РОЗУМІННЯ СУЧАСНИКАМИ ЗНАЧЕННЯ ПОСТАТІ МЕЙСА НАДАЛІ ВИКЛИКАЄ ПИТАННЯ»

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни... Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих  музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017—2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

«ЯКЩО МИ НЕ НАВЧИМОСЬ БЕРЕГТИ СВОЮ ПАМ’ЯТЬ, ТО ЗА НАС БУДУТЬ ПИСАТИ ІСТОРІЮ ТАКІ, ЯК ДЮРАНТІ»

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі. Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

«ЛІКУВАННЯМ СУСПІЛЬСТВА ВІД ПОТСГЕНОЦИДНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ДОСІ НІХТО ЯКІСНО НЕ ЗАЙМАВСЯ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність.

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна... І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.

«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ І СВІТУ ЗАБУТИ ГОЛОДОМОР»

Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою. Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколынням.

Валентин Торба, "День"
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі